Поетичні твори - Старицький М. П.
І пісня по краю з кінця у кінець
Знялась серед посвисту бурі,
Збудила другі голоси, і гуртом
Зложився величний псалом.
Як сонце у надрах і моря, й землі
Пробуджує твори живущі,
Так ріднеє слово у рідній землі
Викликує сили немрущі;
Скриляє воно і єднає братів -
І падають скови рабів.
Хвала й вам, братове, що світич ясний
У серці сховали в негоду:
Горить він за неньку, за люд мовчазний,
За спільну освіту й свободу...
Вперед же, юна́ки! Угору наш стяг,
Де правда - там сяйво звитяг!
«Ранок похощами віє…»
Ранок похощами віє;
Ясно й широко вгорі,
І рожевим світлом мріє
Риза пишної зорі,-
Вся у перлах, самоцвітах,
В легкім плетиві з хмарин…
І от-от загра по вітах
Промінь золотом рясним…
Ген над срібною рікою
Коливається туман,
І яскравою росою
Оксамитний грає лан;
Але тихо ще в долині -
Не підійме сонних вій...
І прозористі сутіні
Повні там баєчних мрій:
Мов веселкової казки
Не скінчили дивні сни…
Всюди барви, всюди ласки
Чарівничої весни;
Всюди чується обуда
Від німого забуття...
Ждеш і сам якогось чуда,
Визволенного життя...
Гей, зникай усе негоже,
Прокидайся, кревний люд!
Ощасти ж, ласкавий боже,
Наш новий, суспільний труд!
1903
«Ой знущались з мого слова…»
Ой знущались з мого слова,
В рідне кидали каміння,
А воно, живуче, знова
Одягалося в проміння,
Окрилялось в дивні згуки
І будило, знай, орлицю -
Нашу матір - зняти руки
До синів своїх оспалих,
Що калічаться з несили,
Щоб своїх хоч діток малих
Рабським духом не труїли...
І огнисте слово лине,
Пробива задублі груди
І добро для всіх єдине -
Волю й правду - сіє всюди…
1903
«Болить моє серце... холоне в грудях…»
Болить моє серце... холоне в грудях,
А ніч кругом чорна, понура...
Крізь стуму на мене вдивляється жах
Сліпими очима з-за мура.
У комині вітер аж квилить, гуде,
На вікна сльозами дощ пада...
А там у кімнаті обличчя бліде
Лежить на подушці безвладо…
І часом доноситься стогін відтіль,
Слабий, наче шепіт криниці,
А в серці здіймає несказаний біль,
Туманить гіркою зірниці…
В тім стогоні все моє кволе буття,
І втіхи, і смутки, й надії,
І прикре, побите в борінні життя,
І лихом розвіяні мрії…
В тім стогоні серця холонуча кров,
Отруєна в бої сучаснім;
Остання порада, остання любов,
Що в’яже з цим світом напасним…
Той стогін проймає, катує мене,
Рве серце нікчемне кліщами...
А в комині вітер щось квилить сумне,
Та дощ кропить вікна сльозами...
«Як урочисто тут, замовк величний бір…»
Як урочисто тут, замовк величний бір,
Неначе храм по молитовнім співі;
В вечірню млу понявсь його сумний убір,
У померки таємно-полохливі…
Верхів’я хвой горять, немов ті ставники
Перед ясним, незміреним склепінням:
Там скрізь життя, і світ, і радощів знаки,
А тут внизу все темриться змертвінням…
І тихо, тихо скрізь... Задумані стоять,
Мов велетні часів баєчних, хвої,
У лави рівні скрізь вшикована їх рать,
Готова стать до боротьби лихої,-
Там лементу не чуть, катів людських нема,
А лагода ласкаво віє всюди...
Смолистих пахощів кадило проніма
Знеможені, натрудженії груди…
Проте хапливо йде сліпої ночі час,
Вже йно шпилі кривавить меркло пломінь,
Аж ось на вищому спала́хнув і погас
Відрадісний та жизнедайний промінь,-
І впала смерть - не смерть, безчулий сон - не сон,
А забуття злетіло до істоти;
Але у тиші тій не згуки похорон,
Не стогони безрадної скорботи,
А чується ясніш велика таїна,
Вбачається життя другого мрія,-
Якийсь чудовий спів у безвісті луна
І порива до неземного рвія:
Бажається збагнуть, обнять неосяжне́,
Проглянути в конечне щастя мира...
І щось могутнєє охоплює мене,
І на душі у Правду стигне віра!
«Мов бачу тихую оселю…»
Мов бачу тихую оселю
В якомусь світлі чарівнім:
Кахляну грубу, білу стелю,
Дубовий сволок, а на нім
Медяники і легуміни
Та зілля всякого пучки,
У візерунки вбрані стіни,
В віконцях мутяні шибки,
Великий килим серед хати
У кармазинових квітках,
На образах блискучі шати,
З рядками перлів по кутках,
Тремку, химеристу веселку
Округ лампади на святках...
Бабуню, згорблену в кріселку,-
Конечне, з кужелем в руках;
Любовно-лагідні години,
До всіх прихильні почуття...
Як втішен згад тії картини,
І як нема їй вороття!
1903
«Чертог сіяв... Вона на сцені грала…»
Чертог сіяв... Вона на сцені грала
Й веселістю легурною няла́
Людські серця,- аж гоготіла зала...
А там десь геть її дочка мала
В гарячці злій, без пам’яті металась
На проханих, нежалісних руках...
А ненька тут на сцені побивалась,
Ховаючи зусильно в серці жах:
Запроданка! Що ж діять у неволі?
А кат правець на сльози не вважа...
І треба крить од миру серця болі,
З сміхом ярким в йому носить ножа,-
Бо сміх отой їй дасть хоч копійчину,
Хоч крихотку злиденного добра,
Яке злегчить її слабу дитину...
І страдниця актьорка-мати гра:
Любов
