Поетичні твори - Старицький М. П.
Старицький М. П.
ПОЕТИЧНІ ТВОРИ
ЖДАННЯ
За гай скотилось сонце ясне,
Хмарок рожевих цілий рій
В безодні синій тане, гасне,
Мов злотосяйне пасмо мрій;
Вітрець упав; з садочка лине
Струмком живущим пишний дух,
З черемх убрання лебедине
Часами ронить срібний пух;
Вже гомін стих, туман над ставом
Серпанком хви́лявим ляга;
Темніша небо… і небавом
В садочок зірка дорога
Увійде легкою ходою…
Я жду і краюся нудьгою,
Шукаю скрізь палких очей…
Ось тьохнув щасно соловей -
Її ж нема! Ідуть хвилини,
Земля, здається, аж горить…
А все нема, нема зорини!
Я жду - і віком стала мить!
Вже ніч зліта крилом імлявим,
Осяйна безліччю лампад…
Ген місяць видом величавим
З-поза тополь зирнув у сад -
Її ж нема… Я муку чую:
Холоне серце… голова,
Мов кру́тінь в бурю навісную,
Мене жадоба порива…
Її ж нема!.. І враз, раптово
Рученьки білі, запашні
Лягли на ра́мена мені…
Зайнявся дух… урвалось слово…
Вуста з вустами ізлились,
І ми над зорі понеслись,
В очах палких втопивши очі…
О ніч! О любощі співочі!
О чародійні в яві сни
На святі першої весни!
1865
В САДКУ
(О. П. Д-вій 1 )
Сядьмо тут, рибчино, пі кущами,-
В холодку так славно одпочити…
Подивись, яким шатром над нами
Явір цей розкинув пишні віти;
Цвітом геть укрита вся пахучим
Край його ген вишенька біліє;
Лист аж гра під променем блискучим
Та в якійсь дрімоті наче мліє;
Проти нас, мов батько між синами,
Дуб підняв своє погорде чоло,
Мов отаман, між тими дубами,
Що ростуть і шепотять навколо.
А вгорі ж нема блакиті міри,
В тій безодні потопає око…
Тихо скрізь, на серці більше віри,
І думки здіймаються високо.
1866
ІЗНОВ НУДЬГА
Ізнов нудьга, непрохана кума!
І серце буцім жде якоїсь-то отрути…
Мовчи, бездольнеє! Недовго нам тягнути,-
Доплентались, що й світла вже нема!
Чого чекать? - Одурено гадки́,
Оббрехано псалми моєї віри,
Знесилено кайданами заміри
І стоптано найкращії квітки…
Була доба, надія розцвіла -
І багатир пізнав сірому брата,
І працею заворушилась хата
На користь рідного села.
Була доба - минулися святки,
І хуртовиною розкидана отара:
Так над садок збіжить північна хмара -
І цвіт приб’є, й порозкида листки!
ДО ПОДРУГИ
Не руш, о подруго, не руш моєї врази,
Бо хоч твоя рука тендітна й молода,
А все ж поворухне і муки ті, і сльози,
Від котрих ти сама б відскочила бліда!
Не заглядай в мою отруєную душу,
Не воруши пережитих хвилин:
Нащо те пам’ятать, що я забути мушу,
Що полягло давно під попелом руїн.
Невже-таки юрбі, холодній і зрадливій,
Я звірив би нудьгу і жаль мій голосний,
Невже на регіт їх, на регіт їх кривдивий,
Я показав би враз моїх отрутих гній?!
Там є багато сліз - і не моїх єдиних,-
Багато сліз чужих, гірких і тяжких дум,
Багато крові є… Е, ні, моя дитино,
Не видам скарбу я мого людям на глум!
Ти, доню, і сама ще молода душею,
І повна гадок ти і радісних надій;
Нащо тобі знайомитись з нудьгою
І куштувати слізний трунок мій?..
В твоїх очах тепер кохання тихе сяє,-
Тобі не пережить сердечних, тяжких мук:
Он гілочка, дивись,- зелена, а всихає,
Бо бурею переламало сук.
ВЕЧІРНЯ
Ніч насунулась, на небі
Зоря засвітила.
Людські сльози і турботи
Соном оповила.
Люди сплять; усюди тиша,
Тиша та темрява…
Тільки в церкві нашій вбогій
Ще іде відправа.
Заверну лишень туди я,
На святу вечірню,
Та розважу свою душу,
Душу незагійню.
В церкві сумно; ледве сяють
Променем тлумливим
Де-не-де свічки воскові;
Голосом журливим
Дяк прочитує молитви;
Слухають їх мовчки,
Кладучи хрести на груди,
Два діди в куточку;
Перед образом святої
Матері-цариці
Тихо плаче навколішках
Одна молодиця…
І в очах такая віра
І таке благання,
Мов остання та молитва -
Першеє бажання!
Чи ти молишся так палко
За свою дружину?
Чи вже мати,- то прохаєш
За рідного сина,
За сокола вродливого,
Прохану дитину?
Далеко він, не вернеться,-
Марно на чужину
Гадками ти літатимеш…
Або, може, діти
Від холоду та голоду
Плачуть, неповиті;
Малесенькі, дрібнесенькі -
Нема запомоги,
Й за їх дрібними сльозами
Ти благаєш бога?
Або, може?.. Хто загляне
В те чужеє горе?
І німе воно й глибоке,
Як те синє море.
По щоках тільки по блідих
В тебе ллються сльози
Та від туги гнеться стан твій,
Мов од вітру лози!
ДУМКА
Хвилями котиться голос,
Мов розлягається луг;
Тихо та гарно в садочку,
Цвіту вишневого дух.
В темряві неба, високо,
Променем зірка мигтить;
Хворую душу моторно
Світом вечірнім зорить.
В серці таємничі дії,
Згага кохання і сліз;
Гадки за гадками линуть,-
Дум заповітних
