Поетичні твори - Старицький М. П.

Серце в грудях б’є якось сміливо,

І скриляється знов надіянка,

Що й окривдженим правда станеться!

1902

(Посвята дорогій Люді)

По синим волнам океана... 17

У ніч водохресну тайничу,

Як глупа настане пора,

Хтось гонить конем ясногривим

По хвилі холодній Дніпра;

Кінь рине насупроти виру...

Скалки аж довкола летять:

Боки йому димом парують,

Вогнем йому очі горять.

За ним бунчуки й хоруговки

Аж мають у синявій млі,

І стеляться синім туманом

По мерзлій, німотній землі.

Де б’ють і клекочуть пороги,

Здіймаючи піну до дна,-

Стоїть серед «пекла» там скеля,

Під нею печера сумна.

В тій скритій від миру печері,

Під дужим кремінним хрестом

Лежить якийсь гетьман незнаний,

Лежить без клейнод кістяком…

Нема йому місця в родині:

Могилу, де гетьман лежав,

Розрив лихий ворог до краю,

По полю кістки розметав.

Але ж їх до батька Славути

Скотили струмки весняні...

А той свого сина останки

Сховав у печері-труні.

Там хрест... то не хрест - удовиця

Кремніє від туги не вік,

І в ніч під водохреща ронить

Криваву сльозину щорік.

І скоро та крапля гаряча,

Зайнявшись червоним огнем,

Прониже мерця потайного -

Підводиться гетьман живцем…

Здіймається маревом білим

На білім огнистім коні

І вихорем лине в клейнодах

По рідній своїй стороні…

Зорить і не може пізнати:

Де мрілись простори степів,

Тепер простяглись залізниці

Й повстали будови дворців;

Вбача він обдерті хатини,

Дівчат по сахарнях вбача -

І вітром спішиться у Канів,

На раду військову влуча.

Горить його серце нудьгою,

А очі палають стидом,

Що крів’ю геть змив Україну

Та й стиснув ще гіршим ярмом.

І от він стає на майдані,

Здійма дорогого шлика,-

І кличе козачество славне,

Усе Запоріжжя склика:

Зове Богуна, 18 Кривоноса, 19

Зове і надію одну -

Свого безталанного сина, 20

Що рано поліг у труну…

До всіх він тепер присягає

І руки до бога здійма,

Що зве за голоту повстати,

Якій і просвітку нема,

Яку колись в давню годину

Запродав він сам старшині.

І гетьмана голос лунає,

Склика вояків до борні…

Але того клику не чують

Колишні чубаті брати:

Одні полягли на могилах,

Других повкладали кати,

А треті сього відцурались,

Чим перше святили слова,

А гетьман у скруті-розраді,

Як перш, до поспільства взива:

«Вставайте, сини мої, квіти!

Не гніть перед катом спини,

Клянусь, розіб’ю ваші пута,

Свої поквітую вини».

Але перемучені діти

У лаву не сходяться тут...

І жде їх безрадісний гетьман,

Аж поки не крикне когут…

Тоді, застогнавши, сідає

На білого змія-коня

І лине назад до порогів

Крізь води й ліси навмання.

І там у печері глибокій

З жалем до хреста припада,

І молить за край свій у бога

Та тяжко гіркими рида.

І б’є себе з розпачу в груди,

Кляне свій безщасний талан,-

Поки не поляже кістками,

Як здійметься ранній туман.

1902

Я знову тут, на рідній стороні,

У тім селі, де літа молоденькі

Мої пливли, мов у рожевім сні,

Під променем любові й ласки неньки...

Мій боженьку, як діялось давно,

Коли тут був, щасливий до безмір’я,

Коли життя всміхалось чарівно,

А в серці ще не кублилось зневір’я,

Коли стинавсь я з кривдою в бою

І ворогів топтав не раз під ноги...

Тепер же я на цвинтарі стою,

Підбитий вкрай від трудної дороги...

Ось церківця... Вона була колись

Біленькою, високою, стрункою;

А ниньки дах замшився, покрививсь,

І, мов стара бабусенька з клюкою,

Будова вся пригнулась до землі;

З п’яти хрестів, що сяли на чолі,

Тепер один похилений, іржавий,-

Мов час поклав на йому слід кривавий...

Дзвіниця... ні, друга́: ця на стовпах,

А та була з кружганками, висока:

Звідтіль не раз топив я своє око

По темрявих, замислених лугах,

Де на́двечір Сула мигтіла злотом,

Ховаючись під ярі береги...

А в другий бік, поза сільським болотом,

Оксамитом хвиліли сікняги,

Мов обрус той на низині барвистій:

За ним тяглись плахти картатих нив,

А далі ліс стягою бовванів

І гинув десь у далині імлистій...

Тепер лісів не видно вже стяги,

Картки нивок мізерніші, дрібніші,

Сула всиха, порідшали луги,

Йно скупчились рядки могил тісніше...

Колишнєє, забуте почуття

Цілком мене зненацька огортає,

І що з віків немає вороття -

Із мрійної безодні виринає...

Ген, де оті запали могилки,

Я бавився з сільською дітворою:

Ховалися, гулялись, а весною

По бурчаках ми ставили млинки...

За цвинтарем, проміж зелених стін

Розлогих лип, вела у двір дорога;

Крізь тінь густу здаля світився він,

Аж усміхавсь... Але ж то що? На бога!

Немає лип... Одна верба стара!

Хто ж вас зрубав, мої рясні, єдині?

Я кинувся - не пізнаю двора:

Все в валяві - руїна та руїна!

З будинку ген лиш пе́чища ребро,

А де була теплиця - купа гною...

Хтось закупив батьків моїх добро

Та й винищив