Чотири броди - Стельмах Михайло

— Га?

— Та нема цього золота в нас, — відгетькуеться рукою від лісника. — Однесли його в музей. Що вже там радості було! А вам би зразу купувати-крамарювати, — й на підкасканих губах молодиці, які так і надили до себе крутивусів, з'являються глузи.

— Виходить, у музей накопали добра?.. — розгубився лісник:

бач, як осміяно його? І ким? Перегодя він уже спокійно питає: — А ти не знаєш, чого це Лаврін переді мною дибки та гопки стає? Чи він не мав моєї підмоги з лісу? Чи мої бджоли зледащіли і гірший взяток дають? Може, ти вкоськаєш його?

— І не подумаю.

— Чого ж?

— Лаврін не трутиться до моїх курей, а я до його часнику й тютюну. Хай робить, як сам хоче. Він у мене в усьому голова.

Магазаник здивовано глянув па жінку, на свіжу блакить вишиття, під яким спокоєм літа, спокоєм материнства дихали високі перса.

— Потураєш ти йому, потураєш. За ним назирці треба ходити, бо на іншу накине оком.

— A нього око не лихе: хай і накцце ыа когось, — апічутіні:у не печалиться Олена.

— Діжки і діжниці — купляйте, молодиці, — подав голос старий бондар, в якого чуприна, вуса й борода заглушили все обличчя.

— Баби кохані, продавайте онучі драні! — заторохтів дженджуристий, вертлявий ганчірник, що мав скором і в очах, і в примовках...

— Це без мороки збули б усю вашу цибулю та часник, — не відчеплюється Магазаник.

— І ви повезли б на Сибір? — перебила жінка.

— А що ж у тому? Треба ж пособляти людям?

— Пособляти, але не обдирати. Ідіть уже собі до інших, — виправляє від себе лісника й зводить очі на вітряки.

Так що ти скажеш на таке? Вже й у Лаврінової жінки засіялось на ідейність! Магазанику, схопивши облизня, треба було б набурмилитися, але він удає, що й не помітив їді, й навіть вичерплює губами посмішку:

— Видно, Лаврін немало накопав у могилах скарбів, що такими багатими стали. Потрусити вас треба, потрусити. — Розштовхуючи плечима ярмарчан, швидко відходить од жінки, а навколо нього вирують ярмаркові хвилі.

— Та купляйте, хай не пліснявіють ваші гроші...

— У вас торгу на копійку, крику на рубель...

— Увечері ж біля верби! Чого ж ти мовчиш?..

— Люди он чують.

— А хіба вони не стояли біля своїх верб?

Невже й він стояв колись біля своєї верби, біля своєї любові, нашіптував їй билиці, небилиці та різні дурниці?.. Хоч би не вмовились цибульникн проти нього, як Лаврінова пара.

— Шевче-шкіродравче, скільки за шкапові просиш?

— Усі гроші...

— А за хромові?

— Половину.

— То міняємось, міняйле?

— Хто міняє, той сорочки не має.

— А що я кажу: суєтний світ, суєтні люди.

— І зілляв бог чашу свого гніву на пас...

— Позолоти ручку, вродливий, — кидаю на карти життя.

— Бублички з маком, самі в роті тануть!..

Невдалік од бублейниць і паляничниць заскиглила ліра, і глухуватий голос лірника чомусь тривогою озвався в нутрі Магазаника:

Ой коли кінець світа іскончавться,

Ой тоді страшний суд наближається...

Прямо на землі сидів горболобий старець, що маз на широких плечах не голову, а оберемок залежаної вовни, з якої витикався хрящуватий носяра, біля старця лежали великі заяложені торби й глиняна мисочка, куди вряди-годи накрапало дрібне срібло й мідяки. Магазаника не так здивував сумний кант і патли лірника, як його сила, що вчувалася під обтріпаним брудним одягом. Це дужень, а не старець. Ось срібна монетка впала не в мисочку, а на землю, і волохань потягнувся до неї іржавою лопатистою рукою, потім глянув на своїх слухачів і неждано зупинив жовті, як у змієїда, очі на лісникові. І знову якесь лихе передчуття замлостилося внутрі Магазаника. Здається, ніколи й не бачив цього волоханя, а середина аж колотиться. Він вийняв калитку, необачно витрусив з неї десятинний червінець з головою царя, поквапливо сховав його, а старцеві кинув гривеника.

Якийсь захмелілий вусань підніс лірнику чумацьку рогову чарку:

— Випий, чоловіче божий, за грішні душі наші.

— Спаси, господи, люди твоя, — лірник лівицею охопив чарку, перехрестив, і вона загубилась у хащах його розкуйовдженого волосся.

— Тату, а ви чого тут прикипіли? — здивовано притерся до батька Стьопочка. — Ви ж раніше на всіх старців і лірників собак напускали.

— Літа, Стьопочко, літа, — невиразно відповів і пішов поміж возами, ще чуючи на собі важкий погляд лірника. Чого він прив'язав свої очі до нього? Прямо, якесь диявольське навожденіє.

— Як у вас, тату, з цибульниками? — чогось радісно грає віями й синькою очей Стьопочка.

— Поганувато. А ти ж чого, вулишнику, розвеселився? Трохи десь хильнув?

— Вгадали! Але ніколи не вгадаєте, з ким, — засміялося чадо.

— Говори вже.

— З будищанським батюшкою.

— З будищанським попом?! — не повірив лісник. — Та що ти верзеш? Чи вже в голові як у млині?

— Істинну правду кажу, — аж підростає Стьопочка. — Тиняючись собі па ярмарку, прицінююсь до того, до сього, та й бачу перед собою свіженький підрясник отця Веніміана. І відразу ж згадав будищанське гробовище. Ви ж знаєте, що воно геть усе засаджене яблунями, і не якимись там саблуками, а найбільше зимовими ранетами. От привітався з батюшкою та й гарненько питаю, чи зародили на кладовищі яблуні?

— Уже гілля вгинається, — каже батюшка. — А нащо це тобі, чадо?

— Та пракшіув собі, чи ци молша у вас тишком-ппшком узяти кладовище в оренду.

І не повірите: батюшка мало не підскочив на радощах. Уже за чаркою я стямкував, що в нього катма грошей на ремонт церкви. З усього видать, збідніли будищанські паравіяни, то недорого панотець і за кладовищанські яблука заправить.

— О, ти, Стьопочко, прозорливцем стаєш! — розчулився батько. — А я й досі не змітпв орендувати гробовнща. Це ж цвинтарне яблуко, либонь, у півціни обійдеться.

— Та, звісно, в півціни, а ви кажете, що в мене капустяна голова.

— Чого не скажеш у гніві, — потис міцнувате плече сина. — Спасибі — догодив.

Неждано-негадано Магазаник побачив перед собою великооку тонкостанну дівчину, що мала на плечах цілий сніп свіжого пшеничного волосся. Стьопочка, подивившись на незнайому, розгублено заграв млинками вій і загубив язика в роті, та й сам лісник здивувався: з якого ж поля взялося таке диво на ярмарковій колотнечі?

— Пробачте, ви не товариш Магазаник? — пильно, немов читає його роки, вдивляється фіалковими очима, де вмістились і довіра, і сполох, і вечоровий чар.

— Ти вгадала, — Магазаник уважно цінує дівоче личко, ніжно обведене підборіддя, довгі вії, тільки не може вгадати, що криється в пересвітах під ними — недоторканість чи та принада, що топить чоловіків: отак, не питаючи броду, шубовсть у воду. — Тобі щось треба від мене? Може, лісу на нову хату? — й значуще покосував на Стьопочку.

— Ой ні, — збентежилась дівчина, і втемніла глибінь її очей. Хто збагне її і хто втопиться в ній? — Мені треба їхати в Тарноруди на роботу.

— Ага, на роботу, — закивав головою Магазаник, і сяк і так пасучи дівочий обрис з голови до ніг. — Ми тебе довезем до свого лісництва, а там уже рукою подати до їарнорудів. Учителювати їдеш?

— Ні, агрономом, — з прихованою гордістю і навіть подивом оказала дівчина. І їй ще новиною гучало це слово.

— Агрономом?! — витріщився на неї зеленню і піщаником лісник. — Ти закінчила технікум?

— Ні, інститут.

— Аж інститут!.. — спочатку не повірив, а потім навіть зітхнув і глянув на Стьоночку, який стояв, наче слуп. — Це так гарно з одного боку, а з другого — ніяк не завидую тобі.

— Чого ж? — здивувалася дівчина, гойднулась, і гойднулася на плечах її свіжа пшениця.

— Про це й говорити не хочеться, — і на обличчі Магазапика починає тінявитись удаване співчуття.

— Говоріть! — тихо наказала дівчина, і навіть у цьому єдиному слові вгадувався характер.

Лісник оглянувся, прихилив голову до дівчини:

— Тоді скажу по секрету: у нас не голова колгоспу, а якийсь гаспид. Він, пекельник, не те що людей — сам себе зароганнв роботою. От накладе на дівочі плечі волячу ношу, та й звітріє твоя краса.

На довірливе обличчя дівчини відразу ліг сутінок, а в очі зайшов смуток.

— Але ви не крепко журіться, — нарешті знайшов свого язика Стьопочка. — Хоча голова в нас із товкучих, та люди не зобидять вас, і вообче. — І так гійглянув на батька, що той зрозумів своє чадо.

— Що правда, то правда, — погодився Магазаник. — Та й село наше поволеньки вибивається в люди, за хлібом і до хліба не їдуть тепер на базар. А як тебе звати-величати?

— Мирославото Григорівною Сердюк.

— Так-от, Мирославе Григорівно, довгі думки залиш на осінні ночі, а зараз бери свої речі, та й поїдемо. Може, і наш хліб незгірше вашого.

Мирослава притихла, гойднула станом, потім рішуче сказала:

— А може, козак не без долі, а дівка не без щастя? Я зараз же прийду. Де ви будете?

— Он бачиш жовтим лубом укритий віз і кадубець на ньому? Це наш.

Дівчина глянула на віз, на коні й метнулася од Магазаників, на її плечах зашелестів оберемок волосся.

— Хоч серпом жни, як пшеницю, — сказав лісник і лукаво повів однією бровою: — Агрономша — це не вчителька! Як вона тобі?

— Славна. Ви ж мені дайте трохи грошей, — і покосував па батька: що цей шкрабун нашкребе йому.

— Гроші, гарна жінка та добрячі коні — то смерть, — у задумі сказав Магазаник, поліз рукою до кишені й глянув на вітряки, які аж навшпиньки спиналися, пориваючись до неба. І в цей час він плечима почув на собі чийсь погляд. Оглянувшись, побачив вервелу — лірника, котрий виносив із ярмаркового шарварку свої кудли й заяложені, навхрест почеплені торби, в яких неволився святий хліб. За облисілими повіками старця таврами викруглились насторожені вирла.

"Чого тобі, хребетосилий? Що ти пасеш своїми буркалами:

чиюсь копійку чи душу?" — повернувся спиною до лірника.

А ось з-поміж ярмарчан і дівчатко вививається зі своєю ношею. І на яких дощах, і на яких зорях воно виростало, і кому він повезе па своему возі що синьооку судьбу? Ех, літа, літа. Чому ви пе по-. вертаєтесь назад?.. Коли б у макотерті Стьопочки було трохи більше лою, то міг би закрутити голову агрономші, та, здається, в нього на розум недорід. Правда, є в хлопця і сила, і хитрувата спритність, але зараз всюди більше розуму питають, бо епоха.

— Ти ж тільки не дуже патякай перед нею, більше очима та віями пряди — ця робота всім дівчатам подобається, — тихенько шепнув синові, що вже подзвонював біля воза упряжжю.

Стьопочка щось буркнув і втупив погляд у Мирославу.

— Ось і я, — довірливо посміхнулась дівчина.

— Сідай назад, та не зломи насад, — пожартував лісник і хотів пособити їй вибратися на воза.

— Я сама, — війнула легким платтячком і вмить опинилась на возі, ще й ноженята спустила з полудрабка — що то селянська дитина.

З ярмаркової колотнечі повз вітряки виїхали в рожевий надвечірній сонцеграй, що м'яко тремтів над обважнілими нивами, вони підіймали й підіймали з пагорба на пагорб півсон житніх і пшеничних корогов.