Чотири броди - Стельмах Михайло

Секретарка багато читала і все нерозгадане чи потаємне називала візантійщиною.

Ступач гарно подивився на дівчину, зовсім збивши її з пантелику, і зник за дверима.

— А начадили — хоч шаблю вішай! — театрально зупинився посеред просторого кабінету. — В приказці він сокиру замінив шаблею, бо перед ним сиділи колишні червоні козаки — секретар райкому Віктор Мусульбас і військовий комісар Зіновій Сагайдак.

— Таки начадили, — погодився Мусульбас і поклав люльку біля чорнильниці. На горбоносім виду його після хвороби тліли рівні рум'янці.

"Наче материки на німій карті", — прикинув собі Ступач, який і недолюблював, і побоювався секретаря, бо той і досі не може забути його лівих заскоків. Минулися ж вони, минулися! Та й хіба ж тепер на роботі не вилузуюсь зі шкіри?

— Сідайте, розказуйте, коли є що розказувати, — трусонув чорними кучерями темнолиций Сагайдак.

— Я й постою, бо в ногах, кажуть, нема правди, — знову вдався до народної творчості Ступач. — Що ж його вам? Був я і в Магазаника, і в скитку, і в Бондаренка. Зерно, на мою думку, залишилося ще від ченців, які вміли таки господарювати — в їхньому підземеллі і досі сухо, хоч перець тримай. А от Бондаренка треба покарати!

— Так уже й покарати? — сумнів і наче невдоволення тінями пройшли в горіхово-карих очах Мусульбаса.

— Неодмінно! Щоб свій свого боявся! — І Ступач так рубонув рукою, наче й він був у червоному козацтві. — Думаєте, Бондаренко покаявся? Коли б не так! Я йому одне, а він мені друге, я йому друге, а він мені третє...

— Ви йому третє, а він вам четверте, — насмішкувато продовжив Сагайдак. — У вас до сотого не дійшло? Ступач образився:

— Поговоріть ще ви з ним, то й до сотого дійдете.

— Та поговоримо, — загадково пообіцяв Сагайдак.

— От він і покаже свій норов, як мені показав!

— А як ви з ним говорили? — пильно-пильно подивився Мусульбас. — Часом не страхали?

— Не обійшлося без цього.

— А для чого це вам?

— Як для чого? — І Ступач навіть посміхнувся. — Треба ж мати зі страху зиск.

— Що, що?! — аж підвівся Мусульбас, і підвелись його материки.

Він переглянувся з Сагайдаком і, не сідаючи, запитав Ступача:

— Ви не догадуєтесь, які з цього зиску можуть бути втрати?

— Мені?

— На жаль, нам! Ступач стенув плечима:

— Хіба ж вам невідомо, що в нашій професії через страх можна добратись і до коріння, і до насіння.

— Не доберіться ним до нещастя, — зітхнув Мусульбас. — Ви не думали, що страх з людини робить уже не людину, а знаряддя? Коли не думали — подумайте, коли не погоджуєтесь з цим, міняйте скоріше професію. Ще не пізно.

— Але і по рано, — похмуро відповів Ступач...

Уже дрімало надвечір'я, коли Данило побачив у лугах Терентія Івановича. Вгрузаючи вербовою ногою в луговину, чоловік підійшов до нього, чогось просвітлений і наче помолоділий. З якого б це дива?

— Посутеніло, — глянув на небо.

— І надворі, і в душі, — буркнув Данило.

— Чи не рано — в душі? — засумнівався Терентій Іванович.

— Ступач казав — не рано.

— Так час іде не за годинником Ступача. А за вами знову струс.

— Ті самі гості в ту саму хату? — одразу накостричився. — Тоді не піду!

— Не вгадали — секретар райкому і військовий комісар приїхали.

— Ого! — мимоволі вигукнув Данило, і в куточках уст вибилась гірка посмішка. — Якої честі доскочив...

— А може, й честі, — розважливо сказав Шульга, висмикнув дерев'яну ногу з луговини, і витиснутий нею слід почав затікати водою. Отак іде чоловік по землі і залишає за собою джерельця. — Ти ж не дуже переживай, бо серце маєш одне, і таке, що й комусь знадобиться, — і добра посмішка від уст перекинулась на його підкучерявлені вуса.

— Ступачеві вже знадобилось.

— Що Ступач? То одноденка. Правда, не одному ця одноденка поранить душу, але й це треба пережити.

— А хто ж ті, що приїхали зараз? Що вони за люди?

— Коли були в червоних козаках, тоді хороша слава ходила за ними, а тепер не знаю, бо нещодавно з'явилися в нас. Прізвище ж секретар має чудернацьке — Мусульбас, а в комісара запорозьке — Сагайдак, хлопці звали його Сагайдачним. І от, повіриш, Мусульбас пізнав мене, хоча й бачились ми в громадянську лише разів зо три. Подивився на мене, на мою вербичку, знов на мене, обійняв і заплакав. То й подумалось тоді: як буде в нас ось така справжня душевність, то все нам буде по силі...

В учительській Данило застав Діденка, білявого бритоголового, що мав журні очі, секретаря райкому і статурного, з циганською вродою комісара. Торопіючи, збираючись у вузлик, зупинився біля порога.

— Ви Бондаренко? — без прелюдії запитав секретар, підвівся, ступив до Данила і подав руку, на якій біліло рубцювате перехрестя шрамів.

— Бондаренко.

— Славне прізвище! Історією пахне, — пильно вдивляється в нього Мусульбас. — Бондарювати ж умієте чи розгубили батьківський спадок?

— Трохи вмію.

— А коли зробите бочку на огірки, розсіл буде витікати чи аі? дг негадане запитав стрілчастобровий Сагайдак,

Данила здивувало таке запитання: насмішка, чи що? І вій теж відповів по-селянськи:

— Якщо бочку робитиму для доброї людини, то розсіл не витече, а для поганої — то й огірки не вдержаться.

— Данило Максимович у нас молодець! — втрутився в розмову Максим Петрович і поглядом підбадьорив свого вчителя. — Прошу вибачення, бо мені треба ще на вечірній урок, — і вийшов з учительської.

— Шапка батькова? — глянув секретар на смушеву шапку, яку Данило тримав у руках.

— Батькова.

— І вдача така ж запальна, як у батька була? — примружився Сагайдак.

— Не знаю.

— Знаєш! Так роздав, хлоаче, хліб? — перейшов на "ти" Мусульбас.

— Роздав, — щось крижиною тенькнуло всередині, він зібрав на переніссі уперті зкоршки і зовсім недоречно згадав улюблену приказку Богдана Хмельницького: "Що буде, то буде, а буде — як бог дасть". Що буде, а стоятиму на своєму.

— І не каєшся?

— Роздавати добро — не гріх, ховатися з ним — гріх. Сагайдак посміхнувся, переглянувся з Мусульбасом.

— Ступача злякався? — запитав той.

— Не дуже, але радості від його крику й погроз не мав, бо, здається, він належить до спадкоємців князя Ізяслава, який ще в дванадцятому віці глаголив: "Аби дав бог здоров'я, а месть буде". Не дай бог такому крикуну доскочити великої влади.

Мусульбас довго, вивчаючи, дивився на Данила, потім правицею поліз до голови, з якої тиф громадянської зняв кучері.

— Далеко ти заглянув. І, на жаль, щось істотне підмітив у характері деяких нетерплячих. Напевне, натерпимося ми ще з ними. А тепер про тебе: вірно зробив, що роздав хліб, бо насамперед треба рятувати людей.

— Спасибі, — ожив Данило.

— Зажди дякувати. Послухай старшого роками. Роздати зерно — не така вже й велика мудрість, аби воно тільки буде, — і посмутнів чоловік, бо й він не мав його. — Мудріше — виростити хліб. Ти вмієш ходити біля землі?

— Наче вмію.

— А ти мені без "наче". Знаєш хоча б те, що робить ваша школа?

— Цей курс науки, здається, вивчив.

— А це правда, що хотів бути агрономом? — запитав Сагайдак.

— Правда. Та за розкладкою губкомітету незаможних селян мене послали на робітфак при педінституті.

— Це добре, що тебе послало село, виходить, вірило тобі. А за людську віру треба відробляти, — вже повчально сказав Мусульбас.

— Постараюсь, аякже, — не знайшов чогось кращого відповісти.

— Так-от, Даниле, я не буду тебе страхати, як Ступач. Страхайся сам собі. Ми сьогодні після Ступачевого наскоку говорили про тебе, згадали й твого батька, а тут я дещо розпитав у Максима Петровича. І думка наша така: пошлемо тебе в своє село головою колгоспу.

— Мене?! — оторопів Данило. — "Від суду до посади..."

— Тебе!.. Злякався?

— Та вже ж не зрадів.

— Одним тебе втішати можу: не святі горшки ліплять. Скільки разів чув цю приказку Данило, але, здається, тільки тепер він збагнув її вимір. Борсаючись у круговерті думок, запитав:

— А школа ж як?..

— От земля і люди будуть тобі новою школою... Допоможи людям дочекатися нового хліба, — підвів на Данила сум і біль горіхово-карих очей. — Розумієш, хлопче, який тягар кладемо на твої ще незатверділі плечі?

— Розумію, — німотне дякував несподіваним гостям за довіру і водночас потерпав перед своїм завтрашнім днем.

— Серце в тебе добре, хай труднощі не підірвуть його, хай недалекі людці не озлоблять його. То по руках? Данило зітхнув:

— Що тільки тепер буде і голові, і рукам?

— Спіймав на слові, — покрутив лисою головою Мусульбас і прихопив на неї відблиски лампи. — Ось тепер і суши голову над усім та думай, як співається на весіллі: "Ой думай, думай, чи перепливеш Дунай". Тепер твоє село — твій Дунай. Вибивайся, хлопче, бо нам зараз дуже сутужно. Дуже!

— На якісь фонди можна надіятись?

— Немає цих фондів, — зітхнув Мусульбас. — Одні гіркоти в. З них, зловтішаючись, скористаються наші вороги. Та з ними нам дітей не хрестити. Нам за всяку ціну треба рятувати людей. Отож, повторюю: вибивайся!

— А ви хоч одне око приплющите, коли якось буду вибиватись?

— Не маю права приплющувати очі, але й за чуба тебе зразу не хапатимемо. Що тебе ще муляє?

— Надранній сів. Забороніть його. Це ж дурість. Мусульбас зітхнув:

— І дурість не завжди заборониш... Сій, коли треба сіяти, і рятуй людей. А зараз ми тебе підкинемо в твоє село.

— Поночі? — здивувався Данило.

— Що для нас ніч, коли має зійти козацьке сонце? — заграв стрілами бріи Сагайдак.

— А як переберетесь тепер до мене і до себе через броди?

— Коли проскочимо козацький, то проскочимо й татарський, броди — не журба! — • І щось своє згадав Сагайдак. — А от є інші в людини броди блакитний, як досвіт, — .дитидсз-ва, потім, наче Сон, — хмільний брід кохання, далі — безмірної роботи. і турботи, а зрештою — рукі і прощання. Жій дід, бувало, казав: чотирма бродами стікають води життя, а назад не повертаються...

— То й по конях, — обірвав Сагайдака Мусульбас. І вони при місяці проскакували хмільні води, кілька разів полоуали на лугах сонних качок, а коли зупинилися перед будинком Правління, Мусульбас вийняв з кишені не то торбинку, не то кисет і подав Данилові.

— Ось тобі влада в руки — печатка, тільки більше орудуй годовою, а не печаткою. — Він простягнув Данилові руку. — То й бувай.

— Куди ж ви? Може, в мене переночуєте?

— Вважай, минається нічка, треба ранок зустрічати, — відповів Сагайдак. А коли Мусульбас пішов до коней, тихо запитав Данила: — Ти чув, як у ставках Цукротресту скидалася риба?

— Чув.

— І що подумав собі?

— Уночі забрести в ставок, а вранці хоч дітям наварити юшки.

— Догадливий ти, — примружився Сагайдак...