Чотири броди - Стельмах Михайло

Він мене підвозив з району. "Так он які "люди" зробили мене дуже лихим".

— Наш лісішк видався тобі добрим?

— Наче нічого. Він увесь час турбувався про мене. Оце ж маю туди йти на ночівлю, але вже так иізно: незчулася, як і споночіло,

Данило відзначив про себе, що дівчина, видно, з тих, які захоплюються роботою, а їй сказав:

— Ночівлю тобі знайдемо в присілку, бо до лісу в таку пору небезпечно йти: ще вовк перестріне, й зостанемось ми без агрономії.

— А у вас є вовки?! — Тіні переляку пробігли по дівочому личку.

— І вовки, і лисиці, і кабани, й борсуки, і кізочки, схожі на тебе. Як тебе звати?

— Мирославом.

— Яке славне і незвичне для нас ім'я. Я його тільки в творах Івана Франка зустрічав, а тепер — на своєму полі. Ну то як, дівчино, в ліс чи в присілок?

— Напевне, в присілок. Він так гарно й таємничо загубився посеред почі, а місяць згори, а вода знизу заколисують і заколисують його.

— Ти віршів не писала?

— Слухала, як музику. А ви?

— Теж люблю, наче музику. То й пішли, бо люди всю ніч по шматках розберуть.

— Так і моя мати колись казала, — посміхнулась і одразу ж спохмурніла дівчина.

"Напевне, сирота", — подумав Данило, і йому захотілося чимсь пособити цій довірливості, що тільки починає розгортати книгу життя. Як воно ляже на її утлі плечі?

Вони мовчки дійшли до подвір'я Лавріна Гримича. Данило відчинив хвіртку, пропустив попереду дівчину, кивнув головою на хату.

— Отут і переночуєш.

— Незручно так пізно колошкати людей, — знітилась Мирослава.

— Вони ще й не заснулхі, тільки подвір'я спить, — клямцнув клямкою Данило.

Небавом із сіней озвалася господиня:

— Хто там?

— Це я вам, Олено Петрівно, привів гостю на гриби й сомину. Не поїли все?

— Знайдеться і для гості, і для тебе, — повеселішав жіночий голос. Незабаром тітка Олена стала на поріг, пильно глянула на Мирославу, сплеснула повними руками: — Яку ж гарнюсеньку назорив дівчину! Ось до кого ти поспішав проти ночі.

— Та ні, я вперше бачу її.

— Так я й повірю тобі!

— Правду кажу, тіточко. Це до нас прислали а такими косами агронома.

— Така молодюсенька, а вже агроном?! — знову сплеснула руками Олена Петрівна. — Ти ж хоч цими пальчиками умієш у землі порпатись?

— Умію, — засоромлено посміхнулася дівчина. — Я з хліборобського роду.

— Тоді зовсім добре. А жити, як захочеш, можеш у нас — займай другу половину хати й живи, чи сама, чи з моєю Яринкою. Усі городські кажуть, що у нас, над бродом, і гарно, і затишно. Картопля, хліб і молоко є, риби наловимо, шкварку присмалимо, а на різні там городські витребеньки та марципани — вибачай.

— Спасибі вам, Олено Петрівно, — подякував Данило й почав прощатися з Мирославом. — Не журіться, товаришу агроном, тут вас доглянуть, як свою, — та й пішов, а з думки не сходили її довірливий погляд, її місяцем чи сонцем накупані коси й те погойдування стану, що так принадно входило в цю ніч.

Ідучи за Оленою Петрівною на другу половину хати, Мирослава сказала:

— Видать, душевний у вас учитель.

— Який учитель? — здивувалася жінка.

— Оцей, що привів мене до вас.

— Бог з тобою, дівчино! Який же це вчитель, коли він голова нашого колгоспу, — здивовано відповіла, а потім розсміялася Олена Петрівна.

— Голова?! — ошелешено перепитала Мирослава й почула, як на щоках спалахнули рум'янці, — Оце так!

— Виходять, пожартував?

— Безсовісний!.. — мимоволі вирвалось у Мирослави. Олена Петрівна, схрестивши руки на грудях, похитала головою:

— Та ні, дівчино, він дуже совісний, справедливий і до людей, і до хліба святого; за це деякі й не люблять його. Ото вже безсовісні.

— Як чути у вас матіолою, — в мішанині думок підійшла до вікна.

— А біля неї снується дух татарського зілля — це вже з броду. Тобі покласти городський матрац чи на лісовому сіні будеш спати? Ніколи не буде так пахнути сіно, як пахне в молодості.

— Ів дитинстві теж, — зітхнула дівчина, прислухаючись до броду.

Другого ранку збентежена Мирослава прийшла до голови в кабінет і стала на порозі.

"Неначе доля! — подумав собі Данило. — З якого ти поля, з якого ти чару?.."

А доля навіть не підводила на нього очей.

"Які вони в неї?"

— Залишайся, Мирославе, з нами, — попрохав Данило. — Люди в нас добрі, а голова не дуже лихий.

"Безсовісний", — для себе, вже без огуди, сказала" дівчина й підвела довгі нерівні вії на "безсовісного".

Він приязно глянув на неї і сказав собі: "Польова царівна!" І знову побачив її у полях.

А польова царівна, погойдуючись тополькою, підійшла до нього:

— Вам зараз віддати документи?

— Нащо мені цей клопіт: тримай їх при собі. А тепер можна поїхати до лісника.

— Я зараз поїхала б чи пішла у поля, — Мирослава кинула очима на невидимі ще поля і гарно посміхнулася їм.

"Славна. Землю, певне, любить. А коси пахнуть матіолою, зіллячком смутку".

— Тоді я тобі дам, як у пісні, сивого коня та чорну бричку — і їдь на оглядини.

— А кінь норовистий?

— Спокійний. Тільки не підставляй йому коси — подумав, що пшениця.

Мирослава стулила припухлі уста, не знаючи, як їй повестися: промовчати чи щось сказати з перцем...

А вдосвіта другого дня, коли вона босоніж вийшла на подвір'я, до якого з броду підійшов туман, з вулиці озвався веселий голос:

— Не спиться, бо хліб сниться?

— Ой! — здригнулась, розгубилася дівчина і зразу ж поправила ще прим'яту косу. — Куди це так рано?

— Краще спитай: звідки? — всміхається, підходить до воріт і тре щоку, в неї в'їлось бджолине жало.

— Кажіть, коли хочете.

— З пасіки, яку вивезли на гречки.

— Так меду заманулось? — в'їла за вчорашню "пшеницю".

— Я до меду не дуже охочий. Оце з дідом Петром уже третю ніч марудимось біля вуликів — поступово повертаєм вічками на північ. Вдень цього робити не можна.

— Чому ж на північ? — здивувалась Мирослава.

— Бо тепер спека, і не треба нею втомлювати бджолу. А в льоток, повернений на північ, гарно падає і ранкова, і вечірня зоря та й продовжує медозбір. То весною чи восени ми ставимо вулики вічками на південь — тоді треба вловити сонце.

— Скільки світу, стільки дива. І це неодмінно треба робити голові?

— Аякже! Я, наче гоголівський. Рудий ГГанько, люблю пасіку і менше її відвідувачів-медоїдів, — посміхнувся лукаво. — У Гримичів тобі добре?

— Гарно. Тут сміх завжди кружляє по хаті.

— А ластів'яче гніздо над своїм вікном бачила? — кинув погляд під стріху.

— Ні.

— Хм.

— Це гніздо — етнографічна цінність?

— Ластівки літають, бо літається... — сказав загадково. — Бувай здорова! — І пішов.

"Поїхав Хома до Харкова". Що воно за чоловік? А над вічками треба подумати. От зараз побреду до пасічника, звірю контрольний вулик, — знову поправила косу, глянула на порепапу грудочку ластів'ячого гнізда і двором пішла до татарського броду.

За городом з пухнастих вій верболозу проглянула дрімливим оком копанка. Тонконогі незабудки зопалу вскочили по коліна в неї і злякались: а може, тут так глибоко, що й блакитні хусточки утопимо? Угорі просвистіли крилами чирята, у броді скинулась риба, потім гарно озвалося весло, і ранок почав розгортати туман.

XI

Семена Магазаника збудило з передгроззя. Його тепер завжди будять передгроззя і грози; на землю вони заносять дощ, а в його нутро тривогу. О гріхи наші, гріхи, де розсіяти, де прикопати вас?

Зіскочивши з широкого, ще панського, ліжка, що мало на собі дерев'яні напатлані голови звірини й потемнілі бронзові лапи, лісник перехрестився на куток, з якого сам же повиносив втемнілі від часу ікони, засвітив громову свічку, приліпив її на ріжок столу й тільки тоді глянув у розчинене вікно. За ним чорним наполоханим громаддям ворушилася, розшумовувалася й на когось гнівалась розбурхана душа чорнолісся, а над нею аж стогнав у хмарі темно-сизий проливень чи град. Коли б тільки не град!..

Високо спалахнула надломлена блискавка, і грім, обвалюючись, увігнав її в ліси. Та не ця й не друга, а тільки четверта блискавка вкинула в холодний піт лісника: вона була такою ж згадюченою, як і тоді над татарським бродом. Ох той брід і синій, глибинний, мов з другого неба вихоплений, корінь громовиці! І час не стирає вас із пам'яті...

Магазаник одвернувся од вікна, простягнув руки до свічки, що тремтіла, мов скарб.

— Вилікуй мене, господи, бо стривожились кості мої і душа стривожилась моя.

Еге ж, тривога, як їй тільки хотілося, ходила в ньому; отак ходить гостець по болючих костях.

За вікном різко, простуджено киркнув старезний ворон, якому довгий вік змінив голос і покульгавив ноги. Ворон кособоко, шматком чорної роздертої хустини, піднявся врівень з чорноліссям; і він чогось тривожився в передгроззя, по-гадючи шипів крилами, покинувши в гнізді свою принишклу пару.

Навіть старезний ворон має сяку-таку пару, а в нього, вважай, пусткою віє домівка: не прийшла сюди Оксана, не прийшла й друга вдовиця з Літинецькпх Майданів, яка мала поставу королеви й начорно підсмалені брови отим карим сяйвом, що спалахувало у її то святих, то гріховних очах. Ох ці очі! Вона теж назвала його дядьком і в гніві, коли він почав домагатися любощів, вліпила противне слівце: "Слизькоокий!" І на багатство його не ласиться жіноча врода, от і вдовольпяйся тим, що крадькома вихопиш у лісах у тих поденщиць, у яких гріх не перебродив на каяття.

Знову на рентгенах хмар зазміїлися блискавиці, їх мертвитно-блакитнавий одсвіт по саму стелю затопив хату, переніс Магазаника і до страшної ночі в татарському броді, і до того далекого оманливого часу, коли він з весни 1918 року служив на Полтавщині в державній варті його світлості гетьмана Скоропадського, по-дурному надіючись тоді, що гетьман наріже вірним слугам земельки. Та гетьман, неначе злодій, уночі потай залишив напризволяще своїх поплентачів, а сам утік на чужі хліба в Берлін. Сам фон Гінденбург вшанував його маєтком, вшанував і пенсією. А чи згадує коли його світлість про своїх слуг — "експедиторів", що відділяли мужицькі душі від тіла і під нашвидкуруч збитими шибеницями шмарували петлі сірим солдатським милом?

Коли що й було гарного за гетьмана, то це тільки форма: короткі червоні кожушки та чорні смушеві шапки, на яких вітер метляв довгі червоні шлики. Він і досі іноді чує це маяння, тільки тоді воно оксамитне шелестіло на плечах, а тепер, при самій згадці, шипить, мов гадина... Ох, ті петлі, нашмаровані сірим солдатським милом, та витягнуті шиї під ними, та між небом і землею молоді, із вітром чуби...