Чотири броди - Стельмах Михайло
І радісно ошкірився, притискаючи до зубів губи і посмішку.
"Навіть посміхнутись по-розумному не вміє".
Магазаник сумно подивився на своє пронозувате, падке на копійку чадо, похитав головою; пема в нього справжнього нащадка, а е півголовок. Коли корінь гріховний, то й гілки гріховні. На службу, тільки на службу треба його, шябеного, опреділити, бо як наткнеться на заховані гроші, то й скарб забере, і вік твій укоротить. Ох, Оксано, Оксано...
Чорноголова, вихудла за зиму синичка, повертаючись то хвостиком, то головою до нього, неголосно, одноманітно затвердила одно:
— Чо-о-ло-вік, чо-о-ло-вік, чо-о-ло-вік.
Чи не помилилась ти, пташко? Нема тут чоловіка, а е купціпродавці. Оце так розтривожив нежданий погляд Оксани. У неї він хоче знайти для себе душевний затишок, та навряд чи його душа десь знайде спокій.
У татарському броді він побачив на човні Оксаниного Володимира. Хлопчак чи тінь його пригаслими очима дивився на поплавок і мерзлякувато кутався в катанку, що стала завеликою на його кістки. І на цих, і на других кістках швидко б наросло м'ясо, якби Оксана розумнішою була... А човен той самий! Чого ж він і досі страхається його, як страхається громовиці? Час уже рвати забобонну пуповину. Час!
— Гей, хлвпче, подай перевозу!
Володимир підвів заважку тепер для його шиї голову, потім повільно змотав вудочку, вдарив веслом по зеленій хвилі. Він мовчки добрався до берега, мовчки відштовхнувся від нього, тільки весло сумовито говорило: хов-хов, хов-хов, неначе збиралось ховати когось.
— Мама ж дома?
— Дома.
— Що вона робить?
— Слабує.
— І від чого?
Дитя з докором поглянуло на нього, а потім кинуло гільки одне слово:
— Сідайте.
Човен, зашипівши, вткнувся в берег, що аж висяював щирим сріблом котиків. Магазаник підвівся, вийняв з кишені пампушку, подав хлопчакові:
— Ось, маєш за перевіз.
Володимир спочатку розгубився, потім обома ручатами вхопив біле тільце хліба.
— Спасибі вам, дядьку. — А далі гукнув: — Миколко, Микояко!
Недалеко від берега з луговини підвівся Миколка. Брат покавав йому пампушку, й мале, немов підбите пташеня, заспішило до хліба. Вони тут же, на березі, розломили пампушку, відразу з'їли її, а потім згадали матір.
— Я їм щавлику нарву, — виправдуючись, сказав Миколка і знов підбитим пташенятком погуцикав на луг, а Володимир сів на човен, закинув вудочку, сподіваючись на рибальське щастя.
Магазапик дійшов до Оксаниного двору, побачив за типом почорнілі, з відкрученими головами соняшники, побачив папівіїідчинені сінешні двері, блакитнаві, як Оксанині очі, вікна, кущ калини біля них і чогось по-дурному завагався, не зміг навіть зайти на подвір'я, а сперся обома руками на ворота. Вони заскрипіли під його вагою і насторожили цибатого лелеку на хаті, що мав принести, та не приніс щастя в оселю. Лелека змахнув крилами і злетів у вологі, мінливі шовки неба, яке не знало, що йому робити: чи посіяти дрібний без грому дощ, чи пошукати заблукало сонце.
Небо має свої клопоти, а людина свої. От, як і мріялось, він у лісах дожив до багатства, хай до потаємного, але ж до багатства: до золота, до срібла, до діамантів, ціну яких пізнав що в громадянську війну. Знову ж таки бісів Безбородько навчив його цінувати і видирати ці камінні сльози, — згадав свого страшного зверхника по державній варті. Багатство! Скільки воно манило, і манить, і сліпить людей. Вище за нього не підіймалася тривожна думка сріблолюбця...
Але чого ж він, багач, наче старець, стоїть біля благеньких, крихких ворітець, які відчиняють і зачиняють жіночі руки?.. Може, й нема любові, але щось таки є, що бентежить душу і трохи очищає її од житейської скверни. І хоч скільки гіркоти принесла йому Оксана, та він знає одно: не буде таких вірних Оксан, то здрібніє життя людське, наблизиться до скотського.
Із сіней тихо вийшла Оксана, зняла з тину дитячу білизну і, тулячи її до грудей, наче спросоння, пішла до хати. Йому стало жаль її, жаль дочасних зморщок, які поснував не час, а безхліб'я, і воднораз прокинулась надія: зараз, може, жінку легше буде укоськати чи прихилити до себе, а що буде далі — знову ж таки покаже час.
— Оксано, — покликав одним уболіванням. Навіть не знав, що воно в нього може бути таким щирим.
Вона зупинилась, журно поглянула на ворота, похитнулась од несподіванки, гордо випросталась, а він помітив під її очима сині смуги. От його достатки через тиждень-другий і змиють їх.
— Чого вам, невідчепний?.. Як ви посміли?
— Знову гніваєшся. І нащо, і для чого це? Сама бачиш, яка ти сьогодні: легка, немов обмолочений сніп, — зовсім звутліла, аж дивитися жалко... Приходь до мене. Як хочеш приходь: чи жінкою, чи куховаркою, чи так... у гості.
— Хай до вас у гості лихо з бідою приходять! — І пішла до хати, хапаючись руками за дитячу одежу чи за своє серце, а на хату опустився лелека. Чи принесе він щастя комусь із цієї оселі?
Як старець, прийшов і, як старець, поплентався Семен Магазапик у свої ліси. Не судилося йому принести до своєї оселі красу, не судилося. Напевне, доведеться передчасно самому, без Оксани, без Стьопочки їхати до синього моря, до веселої музики, що мас берег відпочинку, де більші торги та більш доступні жінки. А сьогодні він піде до Василини, вп'ється своєю горілкою і хмільним чаром та й засне па її персах, з яких, певне, змивалась не одна скороминуща любов. Коли не маєш справжньої любові, то знаходь хоч поденщицю, бо, як писав протопоп Авакум, вода в усіх жіночих криницях однакова; теж, певно, досадило йому відьомське зілля.
Лихий на себе, на все жіноче кодло і на Василину, з якою має перебути ніч, він навіть не помічає дня, що десь загубив сонце.
Ліси зустріли його тривожним шумом, а він, як забобонна людина, черпнув тривогу ще з Оксаниного подвір'я, і вона бродила по його тілі лихим передчуттям. Скрадаючись, добрів до борсучих нір, обколесував їх, знайшов перші після зимової сплячки сліди звірів, знайшов уже просохлу купку землі на своєму скарбі, трохи поправив її хворостиною і попрямував до оселі, бо любов — любов'ю, а обід — обідом. Та й Василині треба щось приготувати. в в світі свята краса, але е й грішна спокуса, то хоч нею перебуде свої невдачі.
Вже доходячи до лісництва, він нагло зупинився на стежці: чомусь згадав зустріч з Данилом Бондаренком, який не перший день милувався його лісом. Знайшов дивовижу! Щось дуже ідейний він, таким і Ярослав Хоролець був. Ні, тривога не дасть спокійно й ложку борщу з'їсти. От уже й думай не про Василину, а про Данила. Що йому треба тут?
Лісник узяв ліворуч і пішов до того місця, де стояв скиток, вибиваючи зі своєї, колись мальованої утроби перекошені деревця горобини. Скоріше треба з тамтого підземелля вихопити зерно. Легко сказати, п'ятсот пудів! Село можна зараз зарятувати ними! Сама тільки думка про це злякала його. Одна справа — подаруйати потрібній людині відеркову липівку меду чи запечатаний щільник, а зерно тепер он який скарб! Це ж пристановище його — синє, як Океании погляд, море. Та не зійшовся світ клином на її чарах, знайдуться й інші, а поки що хай передпіє день і настане вечір.
Ось уже й скиток засірів між деревами, ось уже зі стін його проглянула горобина, що пробилася з голів і плечей святого малювання. А непогано придумав: сховати святе зерно в святому місці, продавати ж можна й у грішному. Магазаник обходить скиток, щоб хоч здалеку глянути на засипані землею і тинком двері. І раптом його ноги, все його тіло на мить кам'яніють, а стара будова з молодою горобиною розповзається в очах: чи це диявольське павождепіе, чи й справді біля стін він бачить свіжі купини землі?
Магазаник, вірячи й не вірячи собі, притулився до старої берези, на очі йому наповзає потривожена перекопана земля, а вухо чує, як на іржавих завісах поскрипують ковані двері підземелля. Хто ж так нагло пограбував його серед білого дня? І що тепер робити йому? Напевне, найкраще кинути своє добро та й тихцем зашитися до оселі. Хай хтось давиться його зерном, його скарбом, щоб не відхопити сто двадцять сьомої статті... А може, там Стьопочка потайки старається, поки батько шукає любощів? Ні, в Стьопочки на це не вистарчить сміливості. Скоріше, скоріше назад од заклятого скарбу! Але ноги не слухають його, і не переляк, сама жадоба веде його далі! От і накликала Оксана своїм словом напасть.
Знову скрипнули іржаві завіси. Аж серце дірчавіє від цього скрипу. Магазаник зупинився. Іти чи не йти? Іти чи не йти? Зараз уся земля йому стала хиткою кладкою, а він старцем стоїть на ній перед своєю недолею. Не гніви її, не гніви. Тихенько іди по підсніжниках додому, гризи там пальці або запивай свою гризоту казенною горілкою та бий лихом об землю, бо інакше ось зараз лице в лице стрінешся з бідою. Та нема сили відвернутись од багатства, хоч на ньому його лихо сидить. То в громадянську війну він одного разу кинув у пельку своєму лиху одноокому калитку з червінцями і дорогими камінцями. І на це треба було завзяття, а тепер його нема... Іти чи не йти?..
А тим часом з підземелля піднімається його лиходій. Як і думав — це був він, — Данило Бондаренко. Ідейний! Поки не бачить, може, подалі від гріха? Одначе враз усе збунтувалося проти такої ганебної втечі, а кров так шугонула в голову, що аж загуділа вона. Магазаник люте зривав з плеча рушницю, підводить мушку під серце Данила і — пан чи пропав — хрипить якимсь незнайомим, розтрісканим голосом:
— Стій! Стріляти буду!
Данило здригнувся, потім здивовано підвів голову, зустрівся очима з лісником і не злякався шомполівки, а щиро зареготав:
— Це ви, дядьку Семене, жартуєте з перепою чи й справді бабахнете зі своєї гаківниці? Ото буде і мені, і вам печалі.
— Стій! — уже почув свій голос, і звідкись долинули похоронні дзвони. Це минуле озвалося дзвонами, коли він отак колись тримав у руках не шомполівку, а трьохлінійку. — Стрілятиму.
Данило паче злякано пригнувся, ще сміхотливо зирпув на Магазапиіга й весело гукнув у двері підземелля:
— Хлопці, ховайтеся по всіх закутках, бо Магазаник збирається воювати пае! — І знов безтурботно засміявся, а підземелля щось загугпіло йому.
"Виходить, привів, пекельник, цілу бригаду. Ще вранці підземелля було скарбом, а тепер стає судом". І чого він не відійшов од свого лиха? Тремтячими руками лісник спускає рушницю, потім сяк-так закидає її на плече й поволеньки підходить до Данила.
— Що ви тут робите? — питає якомога спокійніше.
— А ви, дядьку, не знаєте? — аж підскакують бісики в сіроблакитних очах.
