Чотири броди - Стельмах Михайло

Бувало, мати так уже зирить, та все одно одкрадешся і до самого досвіту туманієш зі своїм туманом. — Жінка гарно примружилась, глянула в далину, туди, куди пішли молоді літа чи звідки мав прийти чоловік. І все в її постаті, що притулилась до воріт, в її устах, що тримали посміх, в її свіжій сорочці з барвінком на грудях віяло тією жіночою принадою, без якої поменшав би й цей світ і душевність у пьому.

Від броду загупали, заклекотіли копита: хтось сторчголов мчав присілком, здіймаючи над ним хмару куряви.

— Посторонись, Данилку! Це мої оглашенні летять. — Тітка Олена швидко метнулась од воріт під захист черешні, а на вулиці з'явилося двое вершників. Ось вони повернули коней, і ті — один за одним — птицями перелетіли ворота, пробігли подвір'ям та й повернули до дверей оселі.

— Навіжені! — крикнула на дітей тітка Олена. — Хату розвалите!

"Навіжені" весело засміялись, скочили на землю, підбігли до матері, один поцілував її в одну щоку, другий в другу.

— Ось ми, осьдечки ось, — і знову засміялись.

— Бач, як піддобрюються, — зирнула жінка на Данила.

— О, Данило Максимович! — водночас виструнчились статурні веселогубі близнюки і, вітаючись, тріпнули вогнистими чубами. — А ми й не побачили вас.

— Де вже побачити кого вертопрахам, коли неодмінно їм треба то через річку, то через ворота перескакувати. Це ж, буває, вечеряємо із старим, а вони скрадуться — і один кіпь всовує голову в одне вікно, а другий — в друге.

Близнюки гигикнули:

— Хіба ви мали збитки від цього?

— Тільки одного разу Воронець перекинув глечик з молоком.

— Ще й гигикають! — І звернулась до Данила: — Все їм то червоне козацтво, то партизанська тачанка сняться. Ідіть уже вечеряти.

— То ми зараз! — і, пклиппсшпсь Дашілу, близнюки помоли до хати.

— Як ви їх відрізняєте одного від другого? — дивується Данило. — Я ніяк не можу вгадати, де Василь, а де Роман.

— Я то відрізняю, а от Лаврін іноді помиляється. До чого вже вони один в одного вдались і вродою, і вдачею. — Кінь підійшов до жінки, поторгав її плече губами. — Бач, який довірливий. Це той, що молоко пролив. А що вже очі розумні, то ніби в людини. О, військо йде, короговки мають! — Тітка Олена і руками, і всім тілом потягнулась до вулиці, голос її поглибшав, а під віями стрепенулась і загадковість, і жіноча зверхність чи переможність. От і розберися, що воно й до чого.

Посеред вулиці з'являється журавлиста постать з верховими вилами й граблями за плечима. Це знаряддя тепер, справді, чимсь нагадало Данилові короговку.

— Чого це ти, чоловіче, так забарився? — вдавано бурмоситься жінка.

— Хотів, щоб хтось мене виглядав на воротях, то й забарився, — весело каже дядько Лавріп, па топкому засмаглому виду він має вислі перчини вусів, що за півверсти чадять скаженющим тютюном; як тільки його терпить жінка? — Драстуйте, Даниле Максимовичу.

— Я його Данилком зову, а ти...

— Вам, жінкам, більше дано волі до нашого брата, — насмішкувато відповідає чоловік, скидає з плеча своє знаряддя і ставить по той бік воріт. — Діти вже, бачу, дома?

— Примчали на хвилину. Як оглашенні. Гарні ж стоги стогував?

— Славні. От і минулась косовиця, та й заходить жнивовиця. А сіно цього року пахуче, немов приворотне зілля, дихай — не надихаєшся. Людям перепаде щось? — повертає високочолий вид до голови.

— Людям буде отава.

— Уся? — не повірив найкращий скиртоправ.

— Вважайте, вся, окрім Круглика.

Лаврін посміхнувся, і на щоках його заворушилися кетяжини веснянок.

— А що па це скаже товариш Ступач? Він усе боїться, щоб хлібороб не розжився на хліб, на ложку молока чи копійку. От хто в пана старався б економом.

— Аби тільки це, — зітхнула Олена Петрівна й відповіла на німотний погляд чоловіка: — Страшно, коли така людина жде чиєїсь помилки, як ворон крові, і, зрештою, сама стає вороном.

— Оце вліпила характеристику! — здивувався і посмутнів дядько Лаврін.

Посмутнів і Данило, бо ж, справді, Ступач нетерпляче очікував і його помилок, та й без них клював, наче кібець. Щось і в поставі його е від хижого птаха.

— Не будемо проти ночі згадувати Ступача, бо ще в сон прийде, — цур йому, — нарешті озвалася Олена Петрівна. — Краще ходімо до хати, повечеряємо.

— І жінка може путнє слово сказати. Що в тебе є?

— Свіжа картопелька з соминою і красноголовцями. Данило здивувався:

— Так рано красноголовці наросли?

— Після дощу. І де? Не в осичнячку, а в грабині. Такі краснюкиї А сома цієї ночі Лаврін спіймав на цілого рака. Чоловік мій нюхом чує, де є риба. А от мисливець з нього нікудишній. Чи порох тепер не той?

— Почни своє, — Лаврін вибачливо пустив посмішку в золоті вуса.

— І почну, і докажу, — не вгаває жінка: так їй хочеться докинути впшпливе слівце. — Якось спересердя і кинула йому: хоч би ти одного зайця убив. А мій ідол і відповідає: "Так я одного сплячого вуханя до смерті налякав, не пострілом, а голосом".

— Гарно спав собі зайчик, — знову посміхнувся Лаврін.

— То й ходімо до хати.

— Спасибі, Олено Петрівно. Я вже вечеряв на вітряку.

— Од сомини й красноголовців гріх відмовлятись, — став наполягати дядько Лаврів.

А коли Данило почав однікуватись, тітка Олена слинила мужа:

— І не проси, чоловіче. Хіба вже не видно, що Данилка хтось отак виглядає з ночі, як я тебе колись виглядала. Дядько Лаврів зневажливо махнув рукою:

— У жінок завжди в голові крутиться те саме колесо з одних виглядань, стрічань та любощів. Це ж і моя: соняшники доглядає, а все в романи про любов зирить. Іноді, чекаючи мене, навіть при місяці гортав їх.

Лукавість обметала уста Олени Петрівни:

— Тепер так мало пишуть про любов, що вже й не зваєш, хто її забув: чи люди, чи письменники.

— Уже й до письменників добралася! — засміявся чоловік, відчинив хвіртку й плечем у плече з жінкою пішов просторим подвір'ям, що тримало сплески татарського броду і вдовине сум'яття матіоли. От хто за всі роки не покосував одвн на одного навіть поглядом.

З присілка Данило виходить у поля, які завтра мають упасти людям до ніг, і знову житній смуток заповзав в душу. Напевне, все життя він буде мати і радість хлібів, і житній смуток, що перейшов до нього, може, від пращурів-полян. Чи забобонність, чи обмеженість це? Ні, не забобонність, не обмеженість, а святість до того доброго зілля, до того зерна, що дає людям снагу і життя.

Вже медово погустішало місячно марево, у видолинку завчено озвався деркач, і тиша-тиша над світом, що навіть чути, як житній колос розмовляє з пшеничним, як поводить скрипучим вусом ячмінь. Благословенна ця тиша дозрівання землі, дозрівання надій хлібороба. А йому ж так хотілося недаремно прижити іюміж людьми для людей; впізнавши, що таке добро, він хотів його творити, не жаліючи себе. Є шматок хліба, кухоль молока, сяка-така одсжипа — і з нього досить. От аби землю по-справжньому збагнути та не зобидити даремно людини. І все-таки телепень Ступач. Якось у пересварці насівся на нього:

— Ти мені, хлопче, без молодечих фантазій і різного романтизму. То в громадянську війну був час романтики, коли полками й дивізіями командували двадцятилітні завзятці, а тепер настав час реалізму, він за фантазії обламує крила.

Еге ж, безкрилий Ступач не народить крилатого, а приборкати когось — приборкає. Цей мізерією здрібнить і своє, і чиєсь життя, поки не ттогорбатіє та не перейде на пенсію. Тьху, знов усяка погань лізе в голову.

Неждано на вузенькому путівцю, де сходились жита з пшеницями, Данило побачив постать дівчини чи жінки. В місячній повені вона йшла від нього, ось зупинилася, нагнулась до колосся, щось поворожила й знову неквапно пішла, погойдуючи .тонкий стан і коси, що встелили плечі.

Хто б це міг бути? Польова царівна, яку стрів колись Чіпка навесні? Та минув час польових царівен. Ось знову зупинилась, перебирає руками житечко. І не лячно самій уночі? Пішла тихцем. А щось принадне, звабливе е в тому, як вона несе в місячну повінь гонкий стан і коси; зародили ж вони в неї, зародили.

Данило прискорив ходу, його кроки почула невідома, сторожко обернулась, зупинилася, торкаючись станом колосків. Справжнісінька тобі польова царівна з м'яким сяйвом у косах, з настороженістю в міжбрів'ї і в очах, над якими тремтять довгі вії і наколихують на обличчя тінявість. Такі самі вії мала і його матір. Та ми якось не помічаємо цього, коли наші матері ще не покинули нас.

— Добрий вечір, дівчино. Ти не заблудилась у наших полях?

— Ні, — коротко відповіла й ще трохи подалась до колосків, прикриваючи їх косами.

— Звідки ж ти?

— Здалеку, — пильно-пильно дивиться на нього, і гасить віями вогке місячне сяйво.

— І це відповідь, — насмішкувато кивнув головою. — Що ж ти робиш отут поночі?

— Дивлюся на ваші зошп.

— Це вже цікаво. І що ж ти помітила?

— Дуже гарні у вас пивії, а луги вже гірші: і кротовипа є, і кінський щавель буяє. Певне, сплюх ваш лугар чи оболонник — не знаю, як ви його звете.

Данило здивувався:

— Ти навіть луги оглядала?

— Еге.

— Для чого ж тобі ці оглядини?

Дівчина помовчала, потім довірливо поглянула на Данила:

— Прикидала собі, чи залишитися тут, чи їхати далі. А ви хто будете?

— Я?.. Учитель.

— Оце добре, — чогось зраділа дівчина. — А ви не скажете, як ваш голова колгоспу?

— Голова як голова, — невиразно відповів Данило.

— Кажуть, він дуже лихий? Данило збентежився:

— Хто ж це таке сказав тобі?

— Люди.

— Ті, що на полі працювали?

— Ні, дорожні. То дуже він лихий?

— Не дуже, але риба не без кості, а чоловік не без злості. Хто ж ти будеш, що нашими полями зацікавилась?

— Агроном. Я щойно закінчила інститут, і мене послали до вас. Але почула в дорозі про лихого голову, та й відпала охота зоставатися тут. Я з дитинства боюся лихих людей. — І на виду дівчини з'явилася та зворушлива безпорадність, яку завжди чоловіки хотять узяти під захист. — Що ви скажете на таке?

Данило посміхнувся: йому сподобалась дівоча безпосередність, її тривога, та й личком, і станом дівчина була наче виворожена. А який сніп волосся у неї! Таки справжня польова царівна!

— Що ж мені сказати молодому агрономові? — наморщив чоло. — Ти сьогодні ввечері почала знайомитися з полем, з лугом, завтра ж познайомся з людьми, з головою, то, може, післязавтра й розвидниться в голові.

Дівчина подумала, а далі пожвавішала:

— Ай справді, може, розвидниться.

— Де ж твої речі?

— В лісі.

— У лісі? — не повірив Данило.

— Еге ж, у вашого лісника.