Чотири броди - Стельмах Михайло

— Ну й перелякали ж ви мене — серце і досі, як заячий хвіст, б'ється.

— Тоді звиняй. То чого ви тут порпаєтесь? Старовину якусь чи скарби шукаєте в скитку? Було тут колись усякої всячини, навіть образ від Богдана Хмельницького. Не за ним пантруєте?

— Ох, дядьку, дядьку, чи не хитрим лисом ви підшиті? — похитує чубом Данило і пегадапо, махнувши руками, як птах, зриває з плеча лісника рушницю.

— А це що?! — обурено скрикує Магазаник, не тямлячи, що воно й до чого.

— Смерть забираю од вас, дядьку, бо нащо вам такий спільник? — насміхається Бондаренко.

І тільки тепер лісник збагнув, що його піддурив оцей жовтодзюб: у підземеллі ж, окрім луни, нікого нема. Нікогісінько! Він чує, як лють пасманисто вибивається на щоках, і щосили б'є Данила ногою в пах. Але хлопець вчасно відскочив, потім, наче довбнею, ударив кулаком лісника в груди, і той навзнак упав на землю, набухаючи шумом крові й лісу. Від образи, від безсилої люті хотілося заплакати, заголосити. Як же його підманули! І хто? А він, дурень, стояв біля скитка, наче підмінений. Хоч голову зарятовуй тепер, і, куцьорблячись, охоплює її обома руками. Та хлопець не б'є його, а добиває словом:

— Як воно, дядьку? Прогрівся грунт під вами? "Щоб тебе чорти у пеклі прогрівали".

— Даниле, що ти зробиш зі мною? — спитав, встаючи з вологої землі, де підводились і не підводились притолочені ним підсніжники.

— Поки що нічого, але зараз під цією цяцькою, — гойднув рушницею, — поведу когось у село. Там ви трохи прохолонете, а ми тим часом заберемо з підземелля, що треба забрати.

— В село ти мене пе поведеш, бо не піду, а стріляти ж не будеш. І нащо тобі моє безчестя? — сказав сумовито. — . Краще підемо на мирову. Так і мені з Стьопочкою, і тобі буде ліпше.

Данило зрозумів, що Магазаник таки нікуди не зрушить з лісу. І рушниця не настрахав його. Що ж робити тепер? Підеш сам у село, так, дивись, поки повернешся, від зерна і слід прохолоне. От незадача... Він покосував на лісника:

— Як же ви хочете миритися? Хитруванням та мудруванням? ' Магазаник оглянувся:

— Вважай, по-королівськи, їй-богу. — І знову озирнувсь. — Підемо до моєї оселі, і я тобі з руки в руку покладу аж десять тисяч карбованців — стільки, скільки ти не заробиш і за п'ять років свого вчителювання. Воно ідеї ідеями, а їсти щось треба.,То по руках?

Данило не то зморщився, не то посміхнувся, покрутив головою:

— Малувате, дядьку, малувато. За ідеї більше платять. Магазаник здивувався, насупився:

— Це ж дурні тобі гроші пливуть, а ти кажеш малувато. — І докірливо глипнув на хлопця: — Але торг є торгом. Давай свою долоню.

— А ви відхопите її з плечем — я ж знаю вас, — продає зуби Данило і нічутіньки по журиться. Що воно за людина?

Лісник кинув очі на землю, на знівечені ним підсніжники і впівголоса пробурмотів:

— Тоді бери, парубоче, п'ятнадцять тисяч і не морочи більше голови. Чого ще тобі треба? Це ж десять років твоєї праці!

— І все життя безчестя! — нагло обрізав Данило, і золотаві колоски його брів шарпнулись навсебіч. — Невже ви думаєте, що й совість купується-продається?

— Так чого ж тоді ти торгуєшся зі мною?! — обурюється Магазаник.

— Хотів побачити, який ви в торгу. Може, це і мені згодиться, — насочується їддю кожне слово.

— А коли я тобі двадцять тисяч дам?

— Навіть мільйони, дядьку, не пособлять ні ваші, ні чиїсь. Отаке-то...

І Магазаник збагнув, що він нічим не спокусить цього дивака, який тільки й статків має, що черевики на ногах та виношене пальтечко на хребті. От ці ідейні! Не було через вас життя в революцію, нема й тепер. Переляк кам'янить його нутро, і він, похнюпившись, ледве вичавив слово:

— Що ж ти хочеш робити зі мною? Зерно, як пофортунить, може, й вивезеш. Може! А мене до суду?

— Мабуть, так воно й буде.

— А ти подумай — і не дуже старайся, — вже не прохання, а прихована погроза озвалася в голосі лісника.

— Це ж чому?

— Бо мало буде радості в усіх судах і тобі, і мені. Ти, скажімо, почнеш топити мене, а я впрусь на своєму: не моє просо, не мої й горобці. Свідків же в тебе нема, а за мене хтось може й заступитись, ще й тінь на когось кинути.

— Яку тінь? — і дивується, і хмарніє Данило.

— Хоча б, к приміру, таку: чого ти, а не хтось інший знайшов це зерно? Може, ти з кимсь у спілці в цьому ділі? Воно ж так у світі: над одним гримить, а другого блискавка б'в. Хтось мудро вигадав: обережно іди по землі, бо завалишся.

Данило тільки головою похитав і торкнувся пальцем чола.

— Скільки ж хитрих ходів у вашому кротовищі. Так-от: судитись я не буду — візьму гріх па душу, якщо ви допоможете завезти збіжжя в село на ваших конях. Не подумайте, що підступності побоявся, — про зерно думаю.

— Спасибі й на цьому, — похмуро подякував лісник.

— Пішли по коні.

— Ходім, — витиснув із себе Магазаник і поплентався поперед учителя. Біля стайні, де чогось непокоїлись коні, зупинився, втупив очі в учителя: — Іще раз долею своєї дитини питаю: не будеш топити мене?

— Я вже усе сказав. Виводьте худобу. Не своїми ногами підійшов лісник до дверей стайні і на якусь хвилю притулився до них, а в болючості його, від якої спухала голова, вже починав прокльовуватись завтрашній день, завтрашнє слідство. Підозру воно таки буде мати на нього. А як її підкинути комусь? Було ж раніше зерно і в дзвіниці, і в скитку. Ченці розбрелися по світу, а старі запаси залишились... Старі запаси! Та й прокурор Ступач не повинен дуже насідати, бо ж ніколи без меду не виїжджає од нього... Здуріти можна від цього жовтодзюба, — кинув ненависний погляд на свого ворога, який зараз бавився його шомполівкою...

Цього ж дня Данило Бондаренко, голова колгоспу й голова сільради склали списки родин, яким доконче потрібна була допомога, й до ночі роздали людям зерно, лише два мішки залишили про всякий випадок.

А другого дня до школи на бричці примчав прокурор Прокіп Ступач, він постукав у двері класу, де вів урок Данило, і в широкому напіввійськовому одязі став на дверях, красивий, лихий, непримиренний, на його виду аж вибивалися печаті погорди і самонадії. й^Тільки яка ця самовпевненість: чи та, що виросла на перебільшенi своєї значимості, чи та, що прикриває відсутність значимості?"

— Ви Данило Бондаренко?! — підвів припухлі повіки, обрамені темно-фіалковими віями, що згодилися б і гарячоокій красуні. Так. Я прокурор вашого району.

— Дуже приємно, — відповів банально і відчув, як на вустах ідморзала тривожна посмішка. Чого б?..

— Прошу за мною!

— Але тільки-по продзвонив дзвопик...

— Що?! — від несподіванки і подиву брови Ступача йоржами хжлетіліг на чоло, а вуста скособочило презирство. — Думаєте, шкільний дзвоник більше важить прокурорського? — Він повернувся і круто почав втискати в підлогу скрип новеньких хромових чобіт, на яких підстрибували здрібнілі хрести вікон.

В учительській Ступач кинув на стіл опухлий портфель і, округдюючи характерні очі кольору перестиглого бузку, одразу гнівом і їддю вдарив Данила:

— Ви за своїми переконаннями анархіст?

— Ні, комуніст, — коротко відповів Данило і теж набичився, бо хіба ще хвилину тому він міг сподіватися на таке безглузде питання? Це ж для чого одразу напускати на тебе підозру чи переляк?

— Комуніст?! — чи то здивувався, чи то задихнувся від несподіванки Ступач, а потім на скрижанілих устах з кутка в куток перекотив недовіру. — Чим ви доведете це? Чим?

Таке питання озлобило Данила.

— Невже свої переконання треба доводити свідками чи довідками?

— Неодмінної — вигукнув Ступач. — Який ваш перший свідок?

— Зараз мій перший свідок — біль серця! — з гіркотою відповів Данило.

— Що, що?! — здивувався, не зрозумів Ступач, і в подиві окреслились його квасолисті ніздрі. — Ви ніби захищаєтесь медициною, терапією?

— Ні, я захищаюся звичайнісінькою людяністю. Як комуніст, я переконаний, що в кожної порядної людини повинно боліти серце за людей. Ступач знову їддю і непримиренністю вдарив Данила:

— Це демагогія на даному етапі?

— Це переконання на все життя.

— Ви людяністю хочете прикрити розбазарювання зерна і врятувати свою шкуру? Хто вам дав право розтринькувати хліб?

— Час.

— Який час? — не зрозумів Ступач.

— Нелегкий.

— Ви мені облиште ці штучки — теорію нелегкого часуі Я вам з нелегкого часу викрою тісний час! Чули про нього? Данило вже ледве стримував вибухи гніву:

— Чув? Я теж цікавився філософією, думаючи, що це наука гуманітарна!

— Це натяк на мою професію? — Ступач уже розсікав його скособоченими очима, де шаленів колір бузкового одцвіту.

— Ні, це натяк на ваш характер та на ваші покрики.

— Як ви говорите, хлопчисько?! Чи розумієте, перед ким стоїте?! — І Ступач ударив кулаком по столі. Тепер Данило якомога спокійніше сказав:

— Не бийте кулаком ні мертву, ні живу матерію, навчіться шанувати її.

Ступач задихнувся від обурення:

— Я сподівався, хлопчисько, що ви покаєтесь, визнаєте свої помилки, що розбазарили хліб.

— А я сподівався, що ви поцікавитесь, хто заховував хліб.

— Не вчи ученого. Тепер ми з вами побалакаємо в іншому місці, хоча мені й жаль вашої гордої молодості. Гордих час швидко скручує в баранячий ріг! — Він вискочив із-за столу, схопив нортЙ"едь, грюкнув дверима і подався шкільним подвір'ям на вулицю, де стояла його бричка.

І тепер противний холод ударив Данила під серце, усівся на плечі, пригнув їх своєю вагою. Хлопець тріпнув ними, сквдаючх цю вагу, приклав руку до серця. Чого ти злякався? Не бійся, но дрібній. Чуєш?

Трохи заспокоївшись, він знову повернувся до класу, до принишклих дітей, спромігся для них на посмішку, спокій і таки аакінчив урок, а потім пішов блукати в луги, які вже на своїх долонях тримали зелень і перші кетяги первоцвіття. Кому воно, розкривши вії, завтра дивитиметься в очі? І знову холоднеча хвилями перекочувалася по плечах і в міжпліччі. Та хай, що буде, те й буде, а вів, не кидаючи'на важницю обережність, якось допоміг людям. Але є й інша мудрість: обережно іти но землі. Таке ходіння і плазуванням може стати...

Біля райкому Ступач пружно скочив в брички, додбало махнув рукою візнику і, покосувавши на свій військовий одяг, швидко пішов до приймальні. З порога він коротко запитав секретарку:

— Я? — І кинув своє характерне око на двері.

— Будь ласка, будь ласка, Прокопе Івановичу, — враз заквапилася і почервоніла дівчина, яка хоч невідомо чого побоювалась професії Ступача, та не страхалась його візантійських очей.