Чотири броди - Стельмах Михайло

— На твоєму місці і я зробив би це. То не відкладай таке діло.

"І що воно за людина? Підсміюється, насміхається чи насправді хоче якось допомогти?"

Сагайдак, певне, зрозумів, що думає Данило, і шепнув йому:

— А хочеш, я тобі пособлю.

— Це ж як? — оторопів ще необраний голова.

— Завтра після зборів ми з тобою вкрадемся на найбільший став, де й півпудові коропи вигулюються. Там господарює мій добрий знайомий, то й підкотимось до нього з возом і мішками. А післязавтра вари юшку і дітям, і орачам.

— Збиваєш хлопця з пуття? — негадано обізвався од брички Мусульбас.

На це Сагайдак невинно відповів:

— Та ні. Це ми, як рибалки, про королівську юшку говорили.

— Королівську чи циганську? — запитав без огуди...

Отак негадаио і розгорнулась нова нелегка сторінка ііиго життя. І перше, з чого він почав, головування, — обійшов усі хати села, заглянув у очі і старих і малих, набрався в них журби та й пішов на сепаратний пункт, де господарював його друг Василь Гарматюк, веселий чорнявий красень, який нещодавно повернувся додому з далекої прикордонної застави. Друзі обнялися, міцніший Василь легко підняв Данила вгору.

— Василю, не відривай мене від землі. На це інші знайдуться.

— Бідний ти, Данило, ох, і бідний, — засумували сизі, незвичці на темному виду очі.

— Будеш і ти зі мною бідним, — пообіцяв Данило.

— Це ж як?

— Сідай, послухай. Нам треба подумати, насамперед, про дітей. Завтра ж для них відкриваємо дитсадок. А що маємо для цього? Тільки два мішки зерна та ложку молока з колгоспу. От і допоможи нам.

— Чим же я можу допомогти? — насторожився Гарматюк.

— Отим молоком, що приносять тобі на пункт. Звітуєш ти раз на місяць?

— Раз.

— То, поки твоє начальство розбереться, що й до чого, ти віддавай мені невелику частку масла. За нього я вторгую все потрібне дітям. А з відвійок будемо робити пісний сир. Його вийде, як я підрахував, по триста грамів на людину. А це вже щось важить.

— Швидко, по-злодійськи ти підрахував, — огудливо похитав головою Гарматюк.

— Не я — сама біда підрахувала. Завтра ж рибалок спроваджую на річку, і з улову будемо варити на полі юшку для всіх. Це щастя, що маємо річку й ліс.

Темний вид Гарматюка взявся темною блідністю:

— Даниле, це ж через місяць суд нам...

У Данила затремтіли вуста, він обняв друга:

— Не треба, Василю, такої сумної. Не всякий злочин є злочином. Повір, люди зрозуміють нас.

— Коли? — похнюпився Василь.

— Якщо не тепер, то в четвер...

Як це недавно і як це давно було. Що ж, і він наробив помилок, та було й виправдання у нього: для людей він не жалів ні свого часу, ні свого серця...

— Крийок-крок, крийок-крок, — вже ближче, як доля його, обізвався молодий погонич, і Данило поурмлепою травою почав спускатися до татарського броду.

Гей, броде татарський, явори й калина бережками та човни біля самих зірок, а щастя так мало...

VIII

З розлогому полумиску до лини, що по самі вінця затік сонцем, колобродиться, вирує ярмарок. Над картатою людською збірнотою відлунює розтіч голосів, ревище худоби, дзвін кіс, гучання гончарних виробів, сумні переливи сопілки, дрімотне квиління ліри й ще десятки згуків, що має ярмарковий коловертень. А над усім цим, угорі, обабіч спадистої дороги, стоять два вітряки і хрестами крид перелопачують блакитні шовки неба.

Семен Магазаник любив і торжища, і гульбища після них, хоча й не раз доводилося везти з ярмарку додому вже не голову', а дупло з осами. І під яким би він хмелем не їхав, завжди, проїжджаючи біля скитка, норовисто обертав од нього голову — і досі не міг забути ні зерна в ньому, пі тієї колотнечі, що була від нього. А сниток, хоч і руйнувався, все одно тримав на стінах горобину, що і в люті зими червоніла гронами ягід і скликала в гості лісове птаство.

Сьогодні лісник приїхав не так щось купити, як прицінитися та домовитися з цибульниками й садівниками, що він може мати від них на ранню осінь, бо хіба далеко до неї? Зап'єш косарщину, зап'єш зажинщини — та й думай про кожуха і дорогу на Сибір. Від однієї згадки про це Магазаник відчував холод у міжпліччі й свіжий карбованець біля серця.

Журавлистий, неквапний, мов добра година, Лаврін Гримич, який на всю округу славився як найкращий скиртоправ, одразу т ошелешив лісника:

— Тобі, Семене, я зможу дати цибулі або часнику тільки на закуску, — й підвів гаряче золото вій на такі часничини, яких і на виставці не побачиш. За цс добро в Сибіру одразу відхопиш торбу грошей і ходи кумом королю.

— Це ж чого тільки на закуску? — стурбувалося жорнувате обличчя Магазаника, скривилися перестояні віхтики вусів. "Бач, рудий, мов шершень, а комизиться".

Та Лаврінові навіть відповісти ліньки, він одвертається од Магазаника, кидав погляд на ярмаркове юрмовисько й веаворушно думає про своє. От уже характер має! Дві війни вибивали з його тіла кров, виносили й життя, однак не в силі були винести доброго степового спокою і доброї усмішки чи пересміху. Чого не трапляється у життєвій веремії, як, бувало, не колотиться, його Олена, а чоловікові і громи пе громи — тільки бубпи. Дивиться, дивиться собі, як якась недогода лихоманить його жінкою, неквапливо поведе золотим вусом, під яким чаїться лагідна насмішка, й скаже:

— Олено, ще й завтра день буде — угомонись на сьогодні. Думала молодиця хоч раз на віку посваритися з чоловіком, однак нічого не вийшло з її заходу, то й має собі жіночу зверхність над ним, а він спокій у світі. А вже в роботі Лаврін — вогонь: спробуй — дожени його, неквапного, чи в лузі з косарями, чи в полі з женцями. І недарма про нього кажуть у селі: це з тих, що робить хліб. Правда, має чоловік і своє багаторічне дивацтво: шукати скарби в прадавніх степових могилах.

— Лавріне, може, в тебе не вродило? — не відчеплюється лісник.

— У мене завжди родить, — навіть не дивиться на нього.

— То який тебе гедзь укусив, що робиш мені безторжя? — насупився Магазаник, маючи сьогодні від Лавріна не шанобу, а поневагу. — Хочеш могорич? Зараз же поставлю скаженівку! Хочеш дармового палива? Приїжджай до мене тихцем увечері! Хочеш меду? Зашпунтую лип'яночку або дві.

— Гарний мед у цьому році? — На вогнистих Лаврінових щоках пожвавішали кетяги ластовиння.

— Не мед — саме здоров'я! А захочеш — навіть джмелиного від очей привезу.

— У мене поки що очі не болять.

— Так можуть заболіти від цибулі й часнику, — підсміюється лісник.

На це він схоплює спокійну відповідь:

— Чи не пішов би ти до рудого дідька?

— Біля одного вже стою.

Тепер і Лаврін починає посмішкою шеретувати своє добро на щоках, а вродило ж його, вродило! Та ні він, ні його огрядна гарячоока жінка не журяться зайвиною рудого кольору й. ластовиння.

— То чого ти, Лавріне, затявся з цибулею і часником? Чи не збідніє твоя кишеня?

— Краще мати бідну кишеню, аніж бідну голову, — мружиться Лаврін і склеплює своє гаряче золото пій. — Впоряди так, щоб я тебе не бачив ниньки. — І спогордо одходить від розгубленого лісника туди, де біля пагорбів глечиків, горшків, мисок і макітер грає рум'янцями і стрічками чорнобриве дівчисько, а біля неї увивається ставний закоханець, що має в очах любов та молодече безжур'я.

— Ось геть, Петре, — ніби сердиться дівчина і поправляє в косі квіточку ясмину. — Дай мені хоч ринку вибрати.

— Нащо тибі її вмиираш? Давай закупимо гегь усі та й поїдемо до моєї хати.

— О, вже й поїдемо! Який нетерплячий! — ніяковіє дівчина и обома руками відпихає настирливого залицяльника, та згодом власкавлюється: — А що ж ми тоді з усіма ринками будемо робити?

— Розставимо в два ряди від воріт до дверей, щоб ніхто не заблудив до нас, — недовго думаючи, пасталакає закоханець, і обоє починають сміятися.

Пускає посмішку в вуса і Лаврін, не зводячи погляду з молодика.

— А в тебе ж вистачить грошей на всі ринки? — жартома питається дівчина Петра.

— Мабуть, ні, — не журиться молодик. І тоді в розмову втручається Лаврін:

— Ти ж, хлопче, на ярмарок пішки прийшов чи хурою приїхав?

— Абощо? — дивується парубок.

— Не "абощай", а кажи, коли старші питають.

— Хурою, — перезирається хлопець з дівчиною і знизує плечима.

— То піджени сюди воза, я вам на нове господарство вкладу і ринок, і горият, і глечиків, і макітер. Лови, горшкограю, завдаток. — І Лаврін кидає гончареві калитку.

— Оце дива! — розгублюється парубок. — Хто ж ви, дядьку, такий?

— Старий друзяка твого батька. Він тобі часом не розповідав про кулеметника Лавріна?

— Так це ви Лаврін Гримич, що мого батька в громадянську врятували?! — скрикнув хлопець.

— Своєю парсуною, — підсміюється Лаврін, а парубок кидається його обіймати.

— Ой дядьку Лавріне, чого ви так довго у нас не були?

— А ти ж хіба тепер буваєш дома вечорами? — сміється Лаврін і зирить на дівчину, що паленіє калиною. І де воно в світі ця краса береться?

А тим часом, оминувши щетинників, Магазаник зупиняється перед Оленою і хтивим поглядом ловить її темно-вишневі підкаскані губи, які, напевне, добре знають смак поцілунків. Має ж бісів Лаврін розкошування. Жінка, певне, вгадує Магазаникові думки, але не сердиться, а насмішкувато цінує його вид.

— Олено, чого це твій золотавий отак приндиться та комизиться, наче сам срібло-злото виробляє? Чи він з тобою ще до ярмаркування погарикався, чи в нього гроші дармують?

Молодиця міряє лісника гарячим оксамитом іжливо відмахується од нього гарною, отороченою вишиттям рукою:

— Нащо вам усе знати?

Та Магазаник не відчеплюється й пускає їдь:

— А може, Лаврін знайшов у розкоііищах скарб?

— Вгадали: таки нарешті викопав, — несіюдіиани нідиовідае Олена.

— Це ж де? — одразу тетеріє, хоч вірить і не вірить Магазаник.

— У степу біля козацького броду.

— Біля козацького броду? — перепитує, непокоячись, Магазаник. — І що ж там було: глиняне череп'я? Чи й золото блиснуло?

— Були й золоті цяцьки, — лукаво грає бровами і віями жінка.

— Ти бачиш! І що ви з ними зробили? — переходить на півшепіт лісник.

Олена так глянула на Магазаника, начеб він з місяця звалився.

— Що ж нам робити з ними? Полюбувалися з усіх боків, я навіть до шиї приміряла їх, а потім загорнула в пілочку і... заховала в скриню.

Магазанику аж дух перехопило. Він сюди-туди кинув злодійськпм поглядом і знову півшепотом запитав:

— Олено, а ви поцінно не продасте мені того золота? Жінка хотіла теж перейти на шепіт, але не витримала гри, засміялась.

— Ти чого? — незрозуміле глипнув на неї Магазаник.