Полковник Семен Височан - Микитин Теодор
Але навперейми їм бігли селяни, а навздогін мчали побратими.
Битва на боднарівських полях тривала недовго. З двох з половиною сотень напасників врятувалася тільки жменька, в якої були бистроногі коні. Решта покотом лежала на полі, байдужа до всіх земних справ.
Семен, суворий і мовчазний, замислено дивився на мертвих сандомирських шляхтичів і думав, чого аж сюди прийшли з далекої Польщі ці люди і чим скривдив їх український народ, що вони прагнули його згуби? Але відповіді не знаходив.
Боднарівська перемога і радувала, і тривожила Височана. Тепер ніяка сила не зупинить повстання. Воно вже почалося, вже спалахнуло. Започаткували його оці боднарівські селяни, що прибули на виручку своєму ватажкові і допомогли знищити ворога.
Але хто очолить народ, хто створить з нього боєздатну армію, хто поведе його на битву, як у такий грізний час забракло батьківського досвіду і розуму?
Згадавши про пораненого батька, Семен рвучко повернув коня в напрямі садиби, але тут же зупинив його. Адже із-за синівських жалощів він не має права залишати поле битви та побратимів, легковажити небезпекою, яка загрожувала з боку польських панів. У старости було ще досить війська, в Галичі перепочивали великопольські хоругви, що йшли на Україну проти Хмельницького, і кожної хвилини можна було сподіватися нового нападу.
– Ось-ось прибудуть сапогівці, а ви скачіть у Комарів ще й за сотником Яремком,— наказав гонцям-побратимам.— Десятника Захара Копистку призначаю вікторівським сотником,— уперше скористався правом ватажка.— Посилай за вікторівцями,-наказав новому сотнику.— По дорозі сповіщайте народ про повстання і закликайте до зброї.
– На суд божий з ляхами і панами! – вигукнув новий сотник.
– Спочатку на людський! – спростував коротко Захара Семен.— Суддями будемо ми. І писатимемо свої вироки шаблями та сокирами. Допоможе нам Хмельницький, бо підгірська земля – це українська земля.
– І віри ми одної!
– Та й рідні по крові!-схвально підтримали Височана побратими.
Перевіривши, чи точно виконано його накази, Семен, урешті, помчав до батька.
Ватажка перенесли вже в хату, і він лежав накритий кожухами, заплющивши очі,
Почувши, що в світлицю хтось зайшов, поранений насилу повернув голову і помутнілими очима глянув на сина.
Батьків вигляд боляче вразив Семена, засмутив. Врятувати його міг хіба досвідчений старостинський лікар, але він був аж у Галичі.
– Дав нам бог перемогу, тож не змарнуй її,— слабким голосом озвався хворий, якого вже повідомили про вислід битви.— Чи ти послав за сотниками?
– Сотні мають прибути з хвилини на хвилину, та й селяни вже збираються,— заспокоїв батька Семен.
– Кому ж доведеться вести їх?… Я вже моїм побратимам не ватажок,— додав з жалем.
Коротка розмова його втомила, бо він заплющив очі й ніби задрімав.
– Хай поспить,— шепнув Дмитро, який весь час перебував біля пораненого.— Я напоїв його цілющими гірськими зелами, змазав рану мазями, але сон – найкращий медікус і лік. Ти не сумуй. Рана важка, але не смертельна,— порадував Семена.— Куля боком поміж ребрами пройшла. Крові багато сплило, і від того така слабість. Як бог допоможе, то за місяць батько на коня сяде…
Тим часом у Боднарів гуртами й поодинці стали прибувати побратими і селяни з сусідніх сіл. Примчала на запінених конях готова до бою сапогівська сотня на чолі з сотником Хаячком. За нею – і Яремко Попович з комарівцями. Не забарилися й вікторівці, яких привів новопризначений сотник Захар Копистка.
Блискуча перемога над старостинцями сповнювала всіх вірою у власні сили, але рана ватажка бентежила старих височанців, затьмарювала їх радість.
У кожного виникали тривожні питання, хто тепер замінить Гната, хто очолить повстання, покерує народом. Це повинна була вирішити нарада старшин.
Не в пору поранило ватажка…
Сон і цілющі гірські трави підкріпили Височана. Ватажок почував себе краще і велів, щоб нарада відбувалася при ньому. Крім сотників на неї запрошено ще й старих досвідчених десятників,
Хтось, було, став жаліти ватажка, але той різко обірвав його.
– Ти не піп і панахиди по мені не прав, бо я ще, як бачиш, живий,— нагримав на побратима і велів подати собі люльку.
Старшини радісно загомоніли, але й далі залишались якимись розгубленими. Обрання нового ватажка та ще й у присутності Гната, якого всі вони так любили і шанували, було для них невимовно прикрим і важким обов’язком. Ніхто не бажав першим порушити це питання, і розмови велися про інше.
Гнат мовчки прислухався до слів побратимів, і враз його обличчя нервово засмикалось.
– Так можна гомоніти до ранку! – гримнув на побратимів.— Але ми не зібралися на гутірку. Обирайте ватажка і визволяйте од панів та ляхів Підгір’я. Не чекайте, поки прийде з козаками гетьман і принесе вам готову волю. Здобувайте її самі. А погомонимо, ще й вип’ємо, як наша земля під одною гетьманською булавою з’єднається з усіма українськими землями, а наш народ злучиться з усім українським народом.
– Може, пне Гнате, ти вже когось намітив? – підбадьорений словами пораненого, обережно запитав сотник Хаячок.— Ми на твоє слово покладаємося і послухаємо його так, як слухали досі.
Ватажок насторожено повів очима по побратимах, ніби шукав когось серед них.
– Не намітив нікого, бо жодному з вас нічого не бракує у розумі чи відвазі,— заперечив здогадки сотника.— Але як хочете послухати мого слова, то я даю його за сапогівського сотника Василя Хаячка.
Обличчя сотника аж застигло.
– Жартуй, пане Гнате, на здоров’я! – отямившись, схопився з лави.— Керувати повстанням, давати лад тисячам людей, складати плани баталій – це не моєї голови діло.
– Не прибіднюйся! – суворо позирнув на сотника ватажок.— Досі ти ніколи не скаржився на свою голову.
– Бо ніколи такий клопіт не звалювався на неї,— посміливішав Хаячок.
– Тут, пане Гнате, й справді неабияка голова потрібна,— прийшов на виручку Хаячку сотник Яремко-Попович.
– Хмельницький також, кажуть, вельми вчений муж,— додав і від себе хтось з десятників.— Тому й панів б’є, що розумніший од них.
– Для такої справи куди важливіша розумна голова, ніж міцна рука. Завтра рук у нас тисячі буде.
– А де я вам знайду таку голову? – нахмурився ватажок.— До панів піду просити чи що?
– Та й навіщо, пане Гнате, просити, як вона є серед нас? – озвався весело Хаячок.
– А чия ж вона, панове побратими? – здивувався ватажок, позираючи на старшин.
– Ніби, пане Гнате, не знаєш? – примружив лукаво очі Хаячок.— Твого сина, Семена.
Сапогівський сотник, мабуть, висловив думку всіх старшин, бо вони, схоплюючись з лав, схвально загомоніли.
– Отож – приймай, Семене, ватажкування,— запропонував новий вікторівський сотник Копистка.
– В добрий час!-побажали однодушно старшини.
Але батько й син мовчали.
Гната турбувало, що син хоч і вчений, але ще мало досвідчений, військових справах. А розум без досвіду – мов мушкет без пороху. Як не прицілюйся, не вистрілить. Один помилковий крок може занапастити велику справу, на яку підгірський народ чекав сотні років.
Не одзивався й Семен. Несподіване рішення старшин заскочило його зненацька. В першу мить він хотів було подякувати за честь та довір’я і відмовитись від ватажкування. Адже старшини, які обрали його своїм ватажком, були досвідчені воїни, славні на ціле Підгір’я. Взяти б сотника Хаячка чи Яремна, чи навіть Копистку. Народ їх знав, любив і шанував. Він, Семен, міг би повчитися у них і військової справи, і набратися під їх рукою досвіду.
"За батькові заслуги обрали вони мене своїм ватажком",— майнула тривожна думка, і на душі стало гірко. Такого не повинно бути! Він мусить домогтися того, щоб люди шанували Семена Височана за його власні, а не за батькові подвиги.
Очі новообраного ватажка спалахнули завзяттям. Ні, він не відмовиться від ватажкування. Прийме його і докаже своїми ділами, що заслуговував такої пошани та довір’я. Для рідної землі і рідного народу не шкодуватиме ні труду, ні крові, ні життя. І того вимагатиме від кожного сотника, десятника, побратима. Бог і люди допоможуть…
– Як така ваша воля, то я проти неї не піду,— піднявшись з лави, поклонився старшинам.— Буду вашим ватажком, тільки знайте, що не солом’яним. Війна йтиме не на життя, а на смерть, перемогу ж здобувають не тільки шаблею та мушкетом, а й ладом і послухом. Я слухатиму вашого розумного слова, але хто з вас провиниться, того спитаю суворо і справедливо, як велить військовий час та закон.
– У доброго ватажка має бути мудра голова і тверда рука,— зрадів згодою Семена Хаячок.
– Ми тебе обрали, ми й слухатимемо,— гаряче запевнили старшини, встаючи з лав.
Гнат, для якого згода Семена була несподіванкою, заплющивши очі, замислився.
Видно, бог так хоче, щоб син замінив батька. Він, Гнат, також не народився ватажком. Але в нього були мудрі побратими-дорадники, які у важкі хвилини підтримували його і шаблею, і радою. Вони будуть і в Семена. Сотник Хаячок, Яремко, Копистка, десятники, рядові побратими…
– На військовий лад у нашого ватажка має бути і військовий чин,— озвався хтось із старшин.— Адже ж у нас швидко будуть під зброєю тисячі людей.
– Колись ми мали своїх соцьких, тисяцьких і воєвод,— нагадав присутнім сотник Яремко-Попович.
Він був досить освічений чоловік, бо закінчив у Галичі квадрівіум[33].
– То давні назви, народ їх забув,— заперечили старшини.— Нині має десятників, сотників, хорунжих, полковників, регіментарів, воєвод і гетьманів.
– Гетьмана Україна вже має, а регіментарів козаки не визнають,— нагадав старшинам Яремко.— У них полковник – друга після гетьмана особа.
– Для нас на Підгір’ї він буде першою! – вигукнув запально Хаячок.
– Хай живе пан Семен Височан – наш перший підгірський полковник! – загукали запально старшини.
– Наш головний полковник! – додав Яремко, розуміючи, що в такій великій армії не обійдеться і без наказних полковників.
– Головний підгірський полковник!-підхопили старшини.
Семен з радісним хвилюванням прислухався до збуджених голосів і низько вклонявся старшинам.
Гомін, врешті, вщух. Семена Височана було обрано головним полковником, і тепер необхідно було намітити план дальших дій.
Розташований близько від Галича Боднарів аж ніяк не міг служити за збірний пункт для повстанців, стати осередком повстання.
Річ Посполита була ще сильна, мала досить війська й гармат, щоб розтрощити оточену дерев’яним частоколом височанську садибу, задушити повстання в його зародку.
