Полковник Семен Височан - Микитин Теодор
По старостинцях, буцімто, і сліду не залишилось,— усміхнувся якось хижо.— Але ви, певне, знаєте про це більше від мене.
Слова і усміх мольнара врадували Семена. Панський поплічник не глузував би з рейтарів, не радів би з їхньої поразки. Але звіритись із своєю таємницею молодий полковник ще не одважувався. У тому, що говорять, завжди буває зерно правди.
– Люди всяке говорять,— знизав байдуже плечима, ніби ця справа мало його цікавила.— То така перемога, що Височанові боком вилізе. Пани не простять йому ребелії, а від їх помсти навіть сам бог не врятує ватажка. Мій тато, бувало, казав мені: "Жий, синку, з сусідами мирно, а з панами смирно",— позирнув на Мочернюка, ніби чекаючи від нього похвали за таке мудре повчання.
Обличчя мольнара побагровіло, нервово засіпалось. "Або парубок такий наївний, або… підісланий кимось, Може, хтось щось шепнув Лукашевичеві і він хоче переконатись, що в Мочернюка на умі. З таким хворим треба бути обережним і тримати язик за зубами".
Але досада на мить взяла верх над розважливістю.
– Тебе, парубче, хоч колом по голові бий, то ти скажеш, що гладять,— кинув з презирством мольнар і тут же прикусив язика.— Залиши нас удвох! – наказав різко Ількові, беручи з полиці Якусь коробку.
– Я собі так міркую, що ти, мольнаре, дуже непокірної вдачі,— покрутив з докором головою Семен.
"Достеменно – панське вухо і хоче щось витягти від мене",— роздратовано подумав мольнар, лихий на себе за свою необережність.
– То не твоя справа,— одбуркнув неприязно, даючи зрозуміти, що не бажає продовжувати розмову на цю тему.— Але тобі, бачу, щось язик розв’язався,— незадоволено позирнув на "хворого".
– З милими людьми мило погомоніти,— не знеохотився непривітною відповіддю Семен.— А чи, бува, не збираєшся в Чорногору?— запитав зненацька, примруживши хитро око.
Розмова і поведінка Мочернюка переконали його, що мольнарові можна довіряти.
– А тобі яке діло? – збентежився невідомо чого господар.
– Без діла я сюди, певне, не прибув би,— удав, що не помітив мольнарового збентеження Семен.— Чорногора поклін тобі посилає.
– Ей, парубче! Хто ти такий і від кого знаєш ці слова?— не підозріваючи, що зраджує себе таким запитанням, позирнув строго на Височана мольнар.
– Підгірський полковник Семен Височан,— назвав себе гість.— А слова, яких ти так злякався, знаю від дядька Юри. Ватаг запевнив мене, що, почувши їх, ти у всьому мені допоможеш.
– Слово ватага важливіше для нас від королівського,— не заперечив Мочернюк.— Але навіщо ти прикидався хворим та ще й,— він на мить завагався,— називаєш себе підгірським полковником? На Підгір’ї тільки один ватажок – Гнат Височан.
Він з докором зиркнув на гостя і, чекаючи на відповідь, взявся запалювати люльку.
– Ти мольнар, то здогадайся,— всміхнувся Семен.
– То простий народ має мене за мольнара,— пояснив господар.— Може, колись такі у наших горах і бували, але зараз немає.— Проте ліки на всяку хворобу знаю,— похвалився.— Навчився того од діда та батька, і не одного своїм зіллям та мазями врятував. Але ти не відповів на моє запитання,— нагадав гостеві.
– Полковником обрали мене побратими тільки після того, як батька у битві під Доднаровом поранили рейтари,— пояснив Семен.— А прикинувся хворим, щоб обманути панських посіпак, які нишпорять по дорогах. Від хворого на чорну заразу кожний утікає, як від сатани. Ну, а їхати явно-славно, сам розумієш, я не міг, щоб часом хто мене не пізнав.
– Наказуй, полковнику! – випрямився якось по-військовому Мочернюк, на якого слова гостя справили чимале враження.
– Ти, мольнаре, тепер частий гість в замку… – ніби байдуже озвався Семен.
– То вже й до тебе дійшли ці чутки? – засміявся задоволено Мочернюк.— Про мене тут різне подейкують,— похвалився весело.— Мочернюк на гроші злакомився та з панами злигався. І недарма такі чутки ходять,— додав, дивуючи своїми словами Семена.— Я на замку часом двічі на день буваю. Там зараз стільки всяких панів та підпанків зібралося, що де не плюнь, то на гербового попадеш. У того з головою щось негаразд, у іншого черево заболить. Отож і кличуть мене на рятунок, бо медікуса в Отинії немає. Я завжди доступ на замок маю. І все побачене та почуте на вус мотаю. Усі входи та виходи вже знаю, Ватаг давно збирається до пана Лукашевича у гості і тільки жде нагоди…
– Спершу нас проведеш,— запропонував коротко Семен.
– Чудасія та й годі,— зчудувався Мочернюк.— Невже ви також до отинійського пана в гостину?
– Куди люди, туди й ми,— посміхнувся Семен.— Як здобудемо замок, тоді запросимо і вас, опришків, туди,— весело пообіцяв мольнару.
– Гей гей, полковнику! То не горішок розкусити,-зажурився господар.— У замку зараз зібралося понад півтисячі шляхти, у Лукашевича – сотня вимуштрованих гайдуків, чотири гармати націлено на греблю. А на греблі ще півсотні сторожі, яка охороняє її вдень і вночі. З сотнею чи двома повстанців такої фортеці не здобудеш.
– Людей у нас досить,— заспокоїв Мочернюка Семен.— Зараз у Боднарові крім побратимів біля тисячі повстанців? а за день їх утричі більше буде. З цілого Підгір’я народ до нас, як повінь, пливе. Тільки мушкетних мало. Більшість повстанців озброєна чим попало.
– Половина поляже на греблі,— зітхнув господар.
Семен замислився, посумнів.
– Поки що, мольнаре, допоможи мені якнайшвидше дістатися на замок,— наказав несподівано Мочернюкові. – Сам хочу побачити, що можна буде зробити.
– Так хоч зараз, полковнику,— зрадів, що трапляється нагода допомогти однодумцям, Мочернюк.— Оце недавно приїздив за мною гайдук Яструбинського. Заболіли в пана зуби, лютує як навіжений. Будеш моїм помічником.
– Зроду панам зуби не висмикував,— посміхнувся Семен.
– Тут великої науки не потрібно,— розуміюче глянув на гостя Мочернюк.— Триматимеш, полковнику, пана за вуха, щоб не пручався, а висмикувати буду я,— запевнив, складаючи у торбину обценьки і зела.— 3 підлонародженими я не воловоджусь. Схоплю зуба обценьками, крутну і – готово. Іноді навіть грошей од такого не беру. Але шляхетнонародженим годжу, як болячці. Стукну обценьками по зубах, смикну, спробую на міць, а тоді вже берусь за діло. Хай пан знає, за що платить. Тебе ж я зараз так споряджу, що й рідна матір не пізнає,— метнувся до полиць з глечиками та коробочками.
Набираючи з них різні мазі, він не кваплячись став змащувати ними Семенове обличчя. Впоравшись із своєю роботою, Мочернюк відступив на декілька кроків від гостя, пильно позирнув на нього і засміявся.
– Помилуйся собою, полковнику,— подав Семенові маленьке дзеркальце.
Семен глянув у нього і ахнув. На нього дивилось якесь страшило з опухлим обличчям, покритим ластовинням. На носі великою мухою сиділа бородавка.
– Що ж ти з мене зробив, мольнаре? – схопився за голову Семен.
– Не журись, полковнику! – засміявся Мочернюк.— Повернемось із замку, обмиєшся чорногорською водицею, що її гірський орел приніс мені в золотому відерці, і станеш сам собою. Адже я мольнар,— примружив лукаво очі.
За хвилину гість і господар уже поспішали до греблі. Вузька й довга, вона служила єдиною дорогою, що з’єднувала місто з замком.
Зараз гребля була захаращена каретами, возами, вершниками, пішими. Шляхта прагнула якнайшвидше прибути у замок, щоб безпечно почувати себе за його мурами.
– В такому гармидері один постріл викличе переполох,— поділився Семен з Мочернюком своїми враженнями од побаченого.
– Це на греблі, полковнику! – не заперечив опришок.— Але у замку його не злякаються,— похитав головою.
Обережно обминаючи наполоханих гамором коней та карети, полковник і мольнар перейшли греблю і зупинились на березі. На ньому, біля самої води, стояла довга дерев’яна споруда, в якій жили вартові гайдуки. Одягнені на один кшталт, у сірих коротких каптанах і чорних штанях, озброєні мушкетами та шаблями, гайдуки мали бундючний і грізний вигляд. Виконуючи панський наказ, вони підозріло оглядали кожного, хто одягом і виглядом відрізнявся від шляхти.
Але на Мочернюка гайдуки дивилися з пошаною і страхом. Він не тільки був "своїм" у замку, але, знаючи всякі чари, міг накликати на людину нещастя, навіть смерть. Зате на мольнарового помічника, такого шкарадного, що навіть стара дівка його не схотіла б, вони поглядали насмішкувато, з презирством.
– Гей, мольнаре! А де роздобув такого красеня? – єхидно сміючись, показав на Семена гайдуцький десятник.
– Захочу – і ти завтра таким станеш,— погрозив гайдукові Мочернюк.
– Свят, свят! – жахнувся десятник, відступаючи від Семена.— Я тебе, мольнаре, не чіпаю, не чіпай же і мене.
– Хай на тому стане,— хитнув головою на знак згоди опришок.— Ходімо, соколе,— звернувся до Семена.
Назва сокола так підходила до мольнарового помічника, як віл до карети, але ніхто з гайдуків більше не одважився ані посміхнутися, ні кинути глузливе слово. Мольнар міг здійснити свою погрозу, кинути чари на зухвальця, перетворити його в машкару, накликати на нього нещастя.
…Побудований на високому пагорбі, оточений мурами, ставами та болотами, отинійський замок справді був "твердим горішком". Для того, щоб здобути його, потрібно було мати не тільки випробуване в боях військо, але в першу чергу, артилерію, якої у височанців ще не було.
Раптом молодий полковник мало не скрикнув від радості. Схили пагорба були порослі кущами і старими деревами, що аж спліталися між собою гіллям і кронами досягали мурів. Лукашевич ніби не розумів, яку небезпеку вони таять для замка, і не вирубав дерев.
Семен, здивований такою нерозважливістю поміщика, запитливо глянув на Мочернюка. Той, замість відповіді, мовчки показав рукою на великого, яскраво опіреного птаха, що ліниво перелітав з дерева на дерево.
– Бажант?[35] – перепитав Семен.
– Егеж! Королівський птах,— хитнув головою Мочернюк.— їх тут сотні. Пан Лукашевич розводить бажантів, як інші собак або голубів. І полює на них просто з вікон свого замка. Тому й не вирубує ні кущів, ні дерев.
– Слава всевишньому, який сотворив мисливців і бажантів,— пожартував Височан, не приховуючи своєї радості.
З греблі до кам’яних воріт замка вела вузька стрімка дорога, обсаджена молодими тополями.
– Бажанти люблять тополині бруньки,— пояснив Семенові Мочернюк.
Не кваплячись і пильно приглядаючись до всього, полковник і опришок, пропущені сторожею, зайшли на подвір’я замка.
Перше враження, яке склалося в Семена, було таке, ніби всі втікачі пересварились між собою.
