Полковник Семен Височан - Микитин Теодор
Чи, бува, не козацьке це золото?
Семен роз’їжджає з вербунковим листом по Підгір’ю, зустрічається з людьми, має з ними таємні наради, а після його від’їзду в містах та селах появляються універсали Хмельницького.
Староста спочатку "довгим вухам" не вірив. Бо і як же? Адже ж Височан не для того добивався нобілітації, щоб тепер, ставши шляхтичем, діяти на згубу шляхти і свою? Навіть писані явно одною і тою ж рукою універсали,що їх роздобули "довгі вуха", ще не переконали старосту у вині Височанів. І тільки перехоплений згодом лист Семена до якогось Грицька Завірюхи розвіяв сумніви старости.
Вовків потягнуло в ліс. Але послані у Боднарів гайдуки повернулися без Височанів. Ватажок виправдувався хворобою, просив передати старості, що минулого четверга йому так стрілило щось у поперек, що він і досі не може сісти на коня, а сина немає вдома, бо вербує хоругву.
За свідченням гайдуків, ватажок швидко видужає і ось-ось прибуде. Він уже обходиться без палиці, весь час перебуває серед побратимів.
Староста змолов у зубах прокляття. Панцирна сандомирська хоругва, що поспішала на Україну і саме перепочивала в Галичі, та сотня старостинських рейтарів одержали наказ негайно вирушити у Боднарів і, живих чи мертвих, привезти Височанів у Галич.
Але у підгірського ватажка теж були свої "очі і вуха". Прибувши у Боднарів, панцирні та рейтари застали ворота Гнатової садиби закритими. Негостинність господарів обурила старшин та жовнірів, і вони, грубо лаючись, веліли негайно покликати Височана, щоб одкрив ворота. Ватажок же через щілину-стрільницю в частоколі давно вже стежив за старостинським військом, що шуміло біля воріт.
Височан сподівався, що Гербурт, рано чи пізно, довідається про нього всю правду, і заздалегідь перетворив садибу у фортецю, оточив її глибокими ровами та міцним частоколом. Вони підходили до старого незайманого лісу, Що його Гнат суворо заборонив рубати. З садиби, через хвірточку в частоколі, вів таємний перехід у ліс, яким користувалися іноді деякі ватажкові гості.
– То напад на шляхетську загроду![32] – гукнув крізь Щілину ватажок.— Буду скаржитись старості, сеймикові і навіть найяснішому панові. Кажіть, чого хочете, або забирайтесь геть!
З-за частоколу долетів спочатку регіт, опісля сердите "пся крев!"
Вузьким, перекинутим через рів містком, до воріт під’їхав старостинський сотник, а за ним сандомирський хорунжий.
– Пан староста велить тобі та твоєму синові негайно їхати з нами у Галич,— передав ватажкові Гербуртів наказ сотник.
– Такі доручення виконують гайдуки, а не сотники і хорунжі,— кивнув холодно ватажок.
– То не твоєї голови справа! Одчиняй свій курятник, бо як самі одчинимо, то нарікай тоді на себе.
– Стривай, сотнику, не квапся,— порадив холодно Височан.— Я вас в гості не просив і воріт не одчиню. Повертайтеся, звідки прибули, я дорогу в Галич знаю і без вас.
Ватажок ні на мить не сумнівався, що старшини одержали наказ ув’язнити його та Семена, а в разі опору – силою здобути хутір. Інакше не прибули б з таким військом. І все ж погрози сотника не злякали ватажка.
Тепер, як ось-ось повинно було спалахнути повстання, у Боднарові завжди перебувало принаймні сто побратимів.
– Подай мені, Семене, мушкет і пістолі,— звернувся до сина Гнат.— Угостимо шляхту, чим хата багата. Але без мого наказу не стріляти,— попередив побратимів.— А ти, Ільку, сідлай найпрудкішого коня,— наказав Саноцькому.— І не шкодуй його в дорозі. Виберешся хвірткою в ліс і скачи в Сапогів до сотника Хаячка. Хай негайно прибуває на допомогу. По дорозі сповісти про небезпеку довколишні села. Візьми кількох гінців, щоб вістка про напад швидше донеслася до людей. А ви, братове,-повів очима по побратимах,— готуйтесь до битви. Кому призначено нині загинути, той загине, кому жити, той житиме. Хто боїться смерті, той може, поки ще не пізно, вийти хвірткою у ліс.
Побратими гнівно загули.
– Кривдиш нас, пане Гнате, своїми словами! —озвався з гірким докором комарівський десятник Захар, коли гомін ущух.— Ми знали, на що йдемо, а боягузи зостались на печі.
– Як можна так про нас думати,— приєдналися до Захара інші.— Двадцять років над нами ватажкуєш, не раз ми з тобою смерті в очі гляділи, а нині ти нам, як зайцям, хвіртку в ліс показуєш. Якщо вже смерть нам призначена, то загинемо славно, із зброєю у руках, як і личить височанцям.
– І ніхто не назве нас нікчемними боягузами, які покинули в біді свого ватажка.
Вигуки побратимів сотник і хорунжий сприйняли, мабуть, за незгоди серед них. Бо й справді, хто хоче гинути, коли може врятувати свою шкуру коштом іншого?
– Видайте нам Височанів, як не хочете загинути разом з ними,— одкрив врешті причину, для якої сюди прибув, райтарський сотник.
– Послухайте пана сотника, то волос не спаде вам з голови,— запропонував і від себе хорунжий.
Досвідчений військовий, він знав, що здобути укріплену садибу не так просто, що не обійдеться без значних втрат. А жертвувати своїми сандомирцями в інтересах галицького старости не бажав.
– Оце й радимось, пане хорунжий,— змінивши голос гукнув у щілину Височан.— Потерпіть!— І звернувся до побратимів:-Шукає староста собі біди, то знайде її. Візьми, Захаре, десять найкращих стрільців і вийди з ними хвірткою у ліс,— наказав комарівському десятникові.— І додай кожному по два мушкети з моєї зброярні. Як дійде до битви, обстріляєш з лісу старостинських "рицежи". А ви, братове,— наказав тим, що лишалися,— прив’яжіть міцно коней, щоб не полохались пострілів, і підсипте пороху в мушкети.
Очі ватажка горіли завзяттям, голос звучав твердо і владно, кожне слово ставало законом.
– Гей, ви, сякі-такі! Давайте Височанів, або ми на друзки поламаємо ваш барліг! – зарепетував сотник, якому набридло вичікувати перед ворітьми.— А кого дістанемо до своїх рук, того без суду посадимо на кіл.
– Ми й для вашмосці кіл приготували,— порадував сотника Семен, який вже повернувся з мушкетом і пістолями.— Сидітимеш на ньому, як круль на троні.
Сотник, вихопивши шаблю, оскаженіло рубнув нею по воротах. Вона, мабуть, ударилась об залізо, яким було оббито ворота, бо, дзенькнувши, розламалась надвоє.
– Розваліть цей хлів!-показуючи обрубком шаблі на частокіл, рявкнув рейтарам.
Виконуючи наказ, рейтари і сандомирці кинулись до частокола. Але на вузькому містку могло одночасно поміститись тільки кілька вершників. Напасники сплигнули з коней і, допомагаючи один одному, почали перебиратись через рів.
Побратими з готовими до стрільби мушкетами чекали на наказ ватажка.
Раптом над частоколом появився чорний круглий рейтарський капелюх, а за ним – перекошене люттю обличчя…
Семен націлився з мушкета в капелюх і вистрілив.
Рейтар здригнувся, кивнув якось смішно, ніби прощався з Семеном, головою і звалився за частокіл.
Напасники зустріли смерть товариша таким скаженим ревом, що навіть побратимам стало моторошно.
Семен, ніби злякавшись свого вчинку, міцно стиснувши руками мушкет, збентежено позирав на частокіл. Він згаряча зламав наказ батька, але інакше вчинити не міг. Старостинський посіпака готував смерть іншим, а знайшов свою.
Та постріл, перший постріл, який пролунав оце зараз над Боднаровом, озветься тисячами відгомонів на всьому Підгір’ї. Він стане сигналом до повстання, сповістить народ, що прийшов час узятися за зброю. Тільки чи не прогримів він передчасно? Чи все Підгір’я, вся Галицька земля вже готові до смертельного бою? Чи почує його козацький гетьман і поспішить на допомогу?
Густа мушкетна стрілянина і вигуки побратимів перебили Семенові думки. То Гнат, побачивши, що кровопролиття вже не спинити, дав наказ до битви.
Тим часом напасники почали дряпатись на частокіл і стрибати на подвір’я. То тут, то там уже зав’язався бій.
Раптом за частоколом загриміли постріли, і до побратимів долетіли зойки та крики поранених коней, несамовитий вереск.
То з лісу в спину рейтарам ударив загін десятника Захара.
Постріли повторились, і напасників ніби вітром здуло з частоколу. Тільки на подвір’ї ішов ще завзятий бій з тими старостинцями, які встигли вже проникнути в садибу.
Семен пострілом з пістоля звалив саме одного з сандомирців і взявся за шаблю, як тривожний крик "Гната поранили!" ніби гострий ніж вразив його серце. Він кинувся до батька.
Ватажок лежав горілиць на землі з заплющеними очима, розкинувши широко руки, і з поранених грудей текла струмком кров, зрошувала землю. Біля пораненого нахилився, не приховуючи тривоги, старий вікторівський побратим Дмитро, який умів лікувати рани і тамувати кров.
– Ой, тату!…— взяв батька за руку Семен.
– Пантруй не мене, а частокіл,— розплющивши очі, суворо наказав поранений і скривився від болю.— Поки не прибуде Хаячок або Яремко, ти будеш тут за сотника і відповідаєш за побратимів. Це наша перша битва, від якої залежатиме доля повстання.
Він говорив з трудом, закашлявся.
– Як переможемо старостинців, то завтра все Підгір’я візьметься за зброю,— озвався знов тихо, втомлено.— А наша поразка злякає народ, і тоді жодна рука не сягне по зброю. Мною не турбуйся… Кожному призначений його час, і сльози тут не поможуть. Гадаю, що мій – ще не прийшов.
Дмитро тим часом затамував кров і перев’язав рану лляним полотном.
– Накрийте мене кожухами, бо якась дрож проймає тіло,— попросив поранений.— Але в хату не несіть, бо хочу все бачити.
Розмова, видно, його втомила, бо він заплющив очі і замовк.
Бій на подвір’ї закінчився. З помсти за ватажка побратими не пощадили жодного напасника.
Невдача вкрай розлютила сотника і хорунжого. їм таки не вдалося здобути "курятника". Змити таку ганьбу могло тільки негайне знищення садиби, ув’язнення Височанів і суворе покарання бунтівників. Рятуючи свій гонор, хорунжий та сотник повели своїх людей у новий наступ.
Постріли побратимів звалили кількох напасників, але не зупинили решти. То тут, то там над частоколами знов появилися чорні рейтарські капелюхи і блискучі шоломи панцирних.
І тоді сталося те, чого напасники не сподівалися. Десятки пострілів, що гримнули одночасно з лісу, скосили цілі шеренги старостинців, змусили їх припинити наступ.
– Гей, братове! Та це ж із сусідніх сіл прибула нам допомога! – вигукнув побратим, який, не зважаючи на кулі, видряпався на частокіл.
Якась зловісна радість з’явилася на обличчі Семена.
– На коней, і швидко! – гукнув владно, по-ватажківськи.— Одчиняйте ворота!
За хвилину, виблискуючи шаблями, з воріт висипала на поле сотня височанців на чолі з новим ватажком.
Ошелешені несподіваними ударами, що посипалися на них з усіх боків, рейтарські і сандомирські недобитки кинулися врозтіч.
