Полковник Семен Височан - Микитин Теодор
Щоб забезпечитись од шляхти і створити боєздатну армію, вкрай необхідно було здобути один з підгірських замків, перетворити його на центр повстання.
Замків на Підгір’ї було чимало, але тільки два – пнівський і отинійський найкраще підходили для такої мети. Могутні, укріплені цілою системою різних допоміжних фортифікацій, вони могли успішно оборонятися від кого завгодно.
– Куропатва вже знає, що на Підгір’ї готується повстання, і замок на сторожі,— озвався Семен.— Я два дні тому прибув з-під Пнів’я.
Слова полковника були для старшин прикрою несподіванкою, і вони принишкли, похнюпились. Зараз шкода було й думати про те, щоб здобути пнівський замок трьома сотнями побратимів і недосвідченими у військовій справі, озброєними вилами та сокирами кріпаками.
Залишалась ще Отинія, але ніхто не знав, що діється в отинійському замку, чи готуються там до оборони.
– Посилай, полковнику, негайно розвідників,— порадив Хаячок.
– Я готовий хоч зараз,— рвучко підвівсь з лави сотник розвідників Саноцький.
– Поїдемо завтра обидва,— несподівано озвався головний полковник.
Сотники і десятники стали було заперечувати, але Семен різким рухом руки наказав їм замовчати.
– Не забувайте, що ви обрали мене своїм головним полковником,— нагадав старшинам.— І зобов’язались до послуху. А тому буде так, як я сказав. Затямте собі це і на майбутнє. Семен говорив спокійно, але його голос звучав владно, наказуюче, примушував до послуху.
Старшини радісно переглянулись, і у світлиці настала така тиша, ніби у ній не було й живої душі. Саме таким рішучим, сміливим, твердим і повинен бути їх головний полковник.
На цьому нарада закінчилась.
11
Віз торохтів та підстрибував на вибоїстій дорозі, і хворий тихо зойкав. Він лежав на свіжому пахучому сіні, накритий старим овечим кожухом, і обличчям, що аж пашіло здоров’ям, нічим не нагадував людину, приречену на смерть.
Але, мабуть, якась страшна, люта недуга точила його тіло, бо він раптом закричав так жахливо, що з несподіванки здригнулись посіпаки отинійського поміщика Лукашевича, які оце під’їхали до воза. За наказом свого пана вони пильно стежили за дорогою і виловлювали всіх підозрілих, шукаючи переодягнених козаків та опришків.
– На пуп захворів чи дурману об’ївся, що репетує як навіжений? – звернувся до фірмана старший з посіпак, бо з хворим годі було порозумітись.
– Ба! – здвигнув плечима візник.— Або я знаю. Оце вже другий день, сердешний, так карається, і ні сюди, ні туди. Живучий… Не такий м’який на хворобу, як кум Петро чи, царство йому небесне, Яць Завадовський. Ті за день богу душу віддали. А Клим, коваль, навіть не діждався полудня. Хлоп – як дуб, підкови ламав, а смерть скосила, ніби косар стеблину. Цього,— показав батогом на хворого,— везу в Отинію до мольнара Мочернюка, ачей допоможе. Як гадаєте?
– Стривай! – відступив посіпака.— То у вас хіба морове повітря, що люди мруть як мухи?
– Чорна зараза[34]-сквапливо підтвердив візник.— Викосить, проклята, усе село, як бог не змилосердиться. Ходить від хати до хати, і ніхто від неї не сховається.
На тому розмова й закінчилась, бо посіпаків ніби вітром здуло. Огрівши нагаями коней, вони як шалені понеслись кудись полями, ніби втікаючи од власної смерті. Хворий підвівся на руках і, дивлячись їм услід, засміявся.
– Хитрий ти, Ільку, як стара лисиця,— похвалив візника.
– До старості ще далеко,— не зрадів похвалою Ілько. – Але хворі на чорну заразу так не сміються, вашмосць полковнику,— з докором покрутив головою.— Нас здоганяє якась шляхетська валка,— перестеріг Височана.
"Хворий" не кваплячись накрився кожухом і знов застогнав так жалібно, що коні злякано нащурили вуха.
Ілько, щоб не заважати валці, з’їхав на узбіччя дороги. За хвилину валка порівнялась з возом. У каретах і бричках їхали насуплені суворі чоловіки, заплакані жінки, перелякані діти. їх охороняли озброєні рукодайні та гайдуки з шаблями і мушкетами в руках. За бричками поспішали селянські вози, навантажені всяким продовольством, бочками з горілкою та вином.
Валка квапилась, і візники не жаліли коням батогів. Злиденний селянський віз на узбіччі дороги, запряжений парою миршавих шкапин, не викликав ні підозріння, ані зацікавлення.
Минаючи хворого, що жалібно постогнував, один з візників, старий худорлявий селянин з поморщеним, як печене яблуко, обличчям зупинив коней.
– На пристріт і утробу вези до Явдохи в Давидківці,— порадив щиро Ількові.
– У нього така хвороба,— показав на Семена Ілько,-що хіба Мочернюк з Отинії допоможе.
– То великий мольнар і на кожну хворобу лік знає,— похвалив і собі Мочернюка візник.— Вйо, сиві! – крикнув на коней.
– Стривайте, вуйку! – зупинив старого Ілько.— Куди це ви так поспішаєте, ніби втікаєте од когось?
– Або ж це я втікаю?-обурився старий.— То наші пани перед Хмельницьким і Височаном утікають в Отинію,— озирнувся, чи хто його не підслуховує.— Кажуть, що позавчора під Боднаровом битва сталася. Височан проти панів повстав і цілий старостинський регімент вирубав Дощенту. Панщизняний народ з усього Підгір’я зараз у Боднарів біжить. Від нас теж…
Він не встиг закінчити розмови, бо надлетів гайдук і накинувся з грубою лайкою на старого, що той відстає від валки.
Десь опівдні Семен та Ілько прибули в Отинію.
Вона належала до тих невеличких галицьких міст, які нічим особливим не прославилися і про які мало хто чував та знав у Речі Посполитій. Поряд з вільними міщанами, ремісниками та дрібними крамарями в місті мешкали кріпаки пана Лукашевича, які відробляли йому панщину і платили податки нарівні з селянами. їх так і називали "панськими" – для відрізнення від вільних отинійців, які жили у чепурних дерев’яних будиночках, охайно одягалися і хоч не розкошували, але й не голодували. Хто не займався ремеслом, той розвозив сіль, стеріг купецькі валки чи промишляв як знав. Діти вільних навчалися в церковній, а деякі навіть у братських коломийській та галицькій школах.
Вільні були сіллю в оці пану Лукашевичу. Він їх всіляко переслідував, називав опришками і навіть пробував, було, закріпачити. Королівська канцелярія вирішила спір на користь міщан, бо міста давали прибутки державній скарбниці, а від шляхти годі було видерти зламаний орт. Але Лукашевич невгавав і погрожував, що доможеться свого і що всю Отинію пожене на панщину.
"Панські" жили в жалюгідних хижах, злиденно одягалися і бідували, здані на ласку поміщика та його посіпак. Молодь бунтувалася проти такого життя, іноді вбивала панських посіпак, утікала в гори до опришків, на Угорщину і навіть на Січ. Але Лукашевич так жорстоко мстився на родинах сміливців, що тільки найвідважніші з них зважувалися на такий вчинок. Так у глухій ненависті жили місто і замок, чекаючи нагоди, щоб розплатитися один з одним.
Кам’яна фортеця пана Лукашевича, який, окатоличившись, велів називати себе Лукасєвичем, була побудована за містом на пагорбі. З двох боків рукавами обхоплювали її два гірські потоки – Ворота та Велесниця, які Лукашевич поглибив та загатив, а з боку міста захищали фортецю глибокі стави та болота, серед яких пролягла вузька гребля.
Отинія не лежала при головних галицьких шляхах, і під охороною замку шляхта почувала себе безпечно.
Ні Семен, ні Ілько не знали, де живе Мочернюк, і вирішили запитати когось з отинійців, як потрапити до мольнара.
– Ой, так, так! Яким на кожну недугу лік знає. Але не той він зараз, що колись,— сумно похитала головою літня міщанка, показуючи дорогу.
– Старість не радість,— здогадався Ілько.
– Ти про кого? – здивовано позирнула на Ілька міщанка.— Про себе чи Мочернюка?-покрутила головою, не помічаючи ні раптової досади, що з’явилася на Ільковому обличчі, ані лукавої втіхи хворого.— Якимові до старості, як багатому до царства небесного. З панами злигався,— кинула суворо.— Кожного дня у замку буває, все панів лікує. їх, окаянних, не лікувати, а…— налякавшись, що сказала зайве, вона рвучко повернулась і відійшла.
Слова міщанки стривожили Семена. Ватаг Юра по битві під Чернієвом добрим словом говорив йому про Мочернкжа і радив звернутися до нього при потребі.
– То наш чоловік і завжди знає, де мене знайти,— запевнив тоді Семена.— Скажи тільки: "Чорногора поклін тобі посилає".
Але від Черніївської битви минуло два роки, і за такий час могли статися непередбачені зміни. Якщо Мочернюк перейшов на панську службу, то від нього можна сподіватися не допомоги, а лиха. З другого боку, було б нерозумно повірити якійсь незнайомій міщанці, не побачившись з Мочернюком. Але тепер з мольнаром слід бути обережним.
За хвилину віз з "хворим" зупинився перед хатою Мочернюка. Дерев’яна, накрита гонтами, з сірими шибками у віконцях, вона нічим не відрізнялась від інших хат вільних отинійських міщан.
На подвір’ї сердито загавкала собака, і з хати вийшов кремезний молодий чоловік у овечому каптані й білій лляній сорочці поверх сукняних штанів, підперезаній широким шкіряним поясом – чересом. Побачивши віз із хворим, він не гаючись узявся відчиняти ворота.
– А скажи, чоловіче добрий, чи тут живе мольнар Мочернюк? – звернувся до молодого отинійця Ілько.
На молодому, але суворому обличчі господаря з’явилася усмішка.
– Оце він перед тобою,— широко одчинив ворота.— Заїзди!
Забуваючи про "хворобу", Семен з великого дива аж підвівся на возі. Славному мольнарові було, мабуть, не більше як тридцять п’ять років, а він уявляв собі його старим дідуганом, зігнутим у дугу.
– Виглядає як горіх,— здивувався Мочернюк, поглядаючи на хворого.— Скажи, легіню, що тобі долягає?
– Отут болить,— схопився за поперек Семен.
– У попереку, кажеш. То хвороба не страшна,— підбадьорював хворого мольнар.— Знайдемо такі ліки й масті, що за тиждень танцюватимеш.
Обережно підтримуючи "хворого", Мочернюк та Ілько повели його в хату.
У просторій світлиці пахло м’ятою, рум’янком, чебрецем і різними зелами. На полицях лежали й стояли пляшки з різною рідиною, дзбани, куманці, глечики, коробки,
– Здалека бог привів? – посадивши Височана на лаві, поцікавився Мочернюк.
– З Коцюбинець,— кинув скупо Семен і схопився за поперек, так ніби відповідь спричинила йому біль.
– З отих, що біля Боднарова! – вигукнув зраділо Мочернюк, ніби почув щось приємне.— Кажуть, що під Боднаровом відбулася велика баталія між височанцями і старостинськими рейтарами.
