Полковник Семен Височан - Микитин Теодор
На подвір’ї, сердиті й насуплені, сновигали сотні людей, різного віку і стану, які не знали, що з собою діяти та за що взятися, а тому були швидкі до суперечок і шаблі. Серед тої різношерстої юрби зустрічалося чимало п’яних, які навіть у такий тривожний час продовжували по-шляхетськи розважатися вином та горілкою, як у себе вдома. Всюди стояли карети, вози та брички, і прив’язані до них коні нетерпляче били копитами землю, злякано косилися великими випуклими очима на той гармидер. Біля хлівів ревла худоба, яку втікачі-поміщики пригнали з собою. Кормів для неї в замку не було, і вона гризла дошки, що ними було оббито хліви. Вздовж мурів горіли вогнища, на яких челядь пекла для своїх панів м’ясо, варила їжу. Тут же товпились голодні селяни-кріпаки, які прибули сюди з своїми панами, про яких зараз ніхто не турбувався. Повернутись додому без дозволу поміщиків вони не одважувались, а просити боялися. Роздратована шляхта вбачала б тепер у такому проханні ознаки зухвальства та бунту. Злившись з натовпом, Семен та Мочернюк мали час уважно придивитися до всього на подвір’ї. І хоч гайдук Яструбинського докладно розповів, де знайти хворого поміщика, але змовники не квапились до нього. Чорт пана не візьме, як трохи потерпить. Вони пильно оглянули ворота, мури, сам замок, а також розміщення гармат.
Біля стаєнь Семен зупинився. Тут дерева підходили до самого муру і досягали до нього своїми зеленими кронами, в гущавині яких могла сховатися навіть людина.
– Зручне місце для наступу на мури,— поділився своїм спостереженням з Мочернюком Семен.
– Я давно маю його на оці,— признався Мочернюк.— Але хотів знати, що ти скажеш, і тому привів тебе сюди.
На одному з дерев, притаївшись, сидів молодий фазан і з цікавістю спостерігав за метушнею на подвір’ї. Він не боявся людей, бо вони не чинили йому кривди, а пан Лукашевич полював на своїх кольорових красенів тільки восени.
– Бажант! – раптом збуджено вигукнув якийсь підхмелений шляхтич, помітивши фазана.-Зараз зроблю тобі кінець, королівський птаху,-схопився за мушкет, що висів у нього за спиною.
Устромивши в землю вилка, він спер на них мушкет, але метушлива юрба заважала йому прицілитись у птаха, і шляхтич з досади зачортихався.
– Ходи сюди, хлопе! – гукнув до Семена, приймаючи його за кріпака, який прибув сюди із своїм паном.-Моцни боже! – вибалушив очі.— Що за монструм[36]! Ха, ха! І це має бути створ[37] божий,— зареготав ще голосніше
Семен, гамуючи гнів, підійшов до шляхтича. Щоб не накликати на себе підозри, молодий полковник до кінця мусив грати свою роль, терпіти глум і образу.
– Стань отак, бовдуре,— наказав шляхтич, повертаючи Семена обличчям до муру та кладучи йому на плече мушкет.— І сховай кудись свою дурну голову, бо вона мені заважає! Панє боже! І навіщо ти сотворив хлопів з головами? Адже голови тільки заважають їм,— не щадячи докорів всевишньому, став цілитися у фазана.
Але вистрілити в птаха шляхтич не встиг. Здоровенний гайдук, розштовхавши людей, схопився за мушкет і вирвав його з рук шляхтича.
– Стріляй вдома хоч до своєї єймосці, але тут до чужих фазанів не смій! – гримнув на отетерілого шляхтича.— Я за них перед паном Лукашевичем головою відповідаю.
Шляхтич уже отямився від несподіванки, і його сите обличчя перекосилось від люті.
– Зухвалий хаме!-верескнув дико, хапаючись за шаблю.— За зневагу Садогорського з Дашковець зараз загинеш.
Але гайдук не збирався гинути від панської шаблі. Схопивши Садогорського за комір, він з розмаху гримнув ним об землю.
– Гей, браця шляхта! Хамство гербових мордує! – зарепетував Садогорський.— Бийте його!
На крик поміщика збіглася шляхта, і в повітрі блиснули шаблі. Гайдук, зневажаючи Садогорського, образив увесь шляхетський стан і повинен був загинути. Інакше роззухвалене поспільство втратить всякий респект до своїх панів і вчинить з ними те, що чинять козаки, височанці та опришки.
Але й гайдук не був самітним. Розштовхуючи шляхту, на виручку йому бігли пахолки, гайдуки і навіть рукодайні пана Лукашевича. Хоч ці останні належали до дрібної шляхти, але з гайдуками об’єднувала їх спільна служба в одного пана. А вірність патронові та захист його честі й майна були найсвятішим обов’язком рукодайних. Скориставшись бучею, Семен сховався од шляхтича у натовіпі і тут же наткнувся на Мочернюка. Опришок весь час пильно стежив за Садогорським і молодим полковником, готовий кожної хвилини прийти на виручку.
– Такі чвари нам на руку,— зрадів Семен.— Я бачив, з якою злістю гайдук жбурнув Садогорського. Ці люди можуть нам стати в пригоді.
Буча тим часом дужчала, у повітрі блиснули шаблі.
– Козаки в Отинії!— зарепетував раптом хтось у натовпі, бажаючи, мабуть, запобігти пролиттю крові.
Слова наче громом вдарили по натовпу. Він сполохано шарахнув убік і, охоплений панікою, кинувся врозтіч. Хтось, спіткнувшись, упав на землю, зваливши при тому й сусіда, і в одну мить їх накрила гора тіл. Люди, падаючи, топтали одні одних, лаялись, кричали, хрипіли.
Переполох нарешті вщух, але на землі залишилося кілька понівечених тіл. Якийсь шляхетнонароджений, випльовуючи вибиті зуби та одхаркуючись кров’ю, ледве тримався на ногах.
Кинулись було шукати винуватця переполоху, щоб посікти на шматки, але ніхто не міг його ні назвати, ні показати.
Стривожений панікою шляхти, з замка на подвір’я вийшов сам Лукашевич – довгов’язий непривітний дідуган з сірими холодними очима, що підозріло поглипували на всіх з-під кошлатих брів.
Шляхта з пошаною розступилась перед отинійськими паном. Одні шанували його за багатство, інші боялись свавільної жорстокої вдачі, але всі в душі ненавиділи його за гордість, мстивість і скнарість.
Не один посесіонат, не кажучи вже про дрібну шляхту, натерпівся лиха од пана Лукашевича за необачне слово, а знущання над кріпаками були в маєтках отинійського вельможі буденним явищем.
Лукашевич шкутильгав і, йдучи, спирався на палицю. Колись він потрапив у засідку, яку влаштували на нього опришки, і хоч урятувався од смерті, але якась опришківська куля влучила йому в ногу.
– Страхополохи! – сплюнув з досадою, глянувши на покалічені тіла і забуваючи, що його слухають підлонароджені.— При зустрічі з козаками або татарами напаскудили б з переляку в штани.
Старий давно вважав себе поляком, але, досадуючи, вживав колишньої батьківської мови.
– Такий сором…— підлестився свому панові хтось з рукодайних.
– На всю Річ Посполиту! – ствердив з гіркотою Лукашевич.— Колись хлопство тремтіло перед нами, а нині… Не дивно, що бунтар Хмельницький одержує над нами вікторії. Якби так устали з могил наші славні воєводи – Жолкевський, Ходкевич, Конєцпольський, то очі відвертали б з сорому за таких нащадків.
Шляхта мовчки, похнюпившись, слухала докори старого вельможі і не одважувалась заперечувати йому.
– Заберіть їх! – наказав гайдукам Лукашевич, показуючи на покалічені тіла.— Шляхетнонароджених і гайдуків занесіть в офіцини, там очухаються, а хлопів – у стайню.
– Вели, вашмосць, покарати зухвальця-гайдука, що підняв руку на шляхетнонародженого,— звернувся до Лукашевича Садогорський.
Він був у подертому одязі, без шапки, яку загубив, падаючи, весь у синяках і з розбитими губами.
– Вацьпан, певне, збожеволів? – визвірився на шляхтича Лукашевич.— Гайдук вірно охороняв моє добро, і покарати слід не його, а вацьпана. Затямте, вашмосці! – звернувся до натовпу.— Я ніколи не дозволю безкарно посягати на моє добро, яке б воно не було. Навіть оці горобці, що літають над замком, також мої, бо вони виплодились на моїх землях, і ніхто не має до них права. Навіть король. На тому світ стоїть.
На худорлявому обличчі Лукашевича з’явилися червоні плями, очі горіли жорстокістю.
– Кому не подобається, той може забиратися геть із замка! – кинув люто.
Повернувшись спиною до принишклої юрми, старий мовчки подався у замок.
Шляхта з обуренням дивилась услід вельможі, але ротів не одкривала. У Лукашевича крім Отинії було на Підгір’ї ще понад десять маєтків, і, як кожний вельможа, він плював на шляхетську "рувносьць".
Гайдуки тим часом, виконуючи наказ свого пана, переносили покалічених до офіцин, бо селян серед них не виявилось.
Вістка про козаків, яка так перелякала шляхту, не стривожила підлонароджених. Навпаки. На згорьованих сумних обличчях враз появилася радість, що зраджувала перед панами їх думки і почуття.
– Ти чого смієшся, хаме? – накинувся люто на худорлявого селянина-кріпака опецькуватий вусатий шляхтич.— Чекаєш нашої згуби?
Він замахнувся на селянина кулаком, але той впору відступився і сховався за Мочернюка та Семена.
Розлючений невдачею шляхтич зиркав за новою жертвою і, помітивши Семена, кинувся з кулаками на нього.
Мочернюк, стрибнувши, схопив шляхтича за руку, закрив собою Семена.
– А ти хто такий, що захищаєш хлопів? – розгубився шляхтич.-Певне, також хлоп? – здогадався, помітивши, що мольнар без шаблі, яку завжди носили навіть Дрібні загродові.
– Не вацьпана справа,— холодно кивнув Мочернюк.— Але руки раджу тримати при собі. Буде нова бурда, і наш пан Лукашевич, як впаде в гнів, то одшмагає. навіть гербового,— попередив з глумові шляхтича.
Згадка про Лукашевича, якого Мочернюк назвав ще "нашим паном", відняла у шляхтича бажання до біятики. Піднята угору рука з затиснутим кулаком безсила упала.
– Моцни боже! До чого ми дожили? Гербовий шляхтич не має права вдарити хлопа,— поскаржився невідомо кому.— Але не радійте, бо так довго не буде. Розгромимо Хмельницького, посадимо на кіл Височана, а тоді візьмемось за вас,— погрозив Мочернюкові та Семенові і, повернувшись до них спиною, відійшов.
– Слава богу, що на тому закінчилось,— зрадів Мочернюк, дивлячись услід опецькуватому шляхтичу.
– Когось нині минула смерть,— глухо озвався Семен, беручи руку до пояса, у якому були сховані пістолі.
Мочернюк тільки кивнув головою.
З офіцин, нагадуючи про недавній переполох, долетів стогін якогось потовченого шляхтича.
– Підеш до них, мольнаре? – якось сухо запитав Семен, показуючи на офіцини.
– І не думаю,— заперечив різко Мочернюк.— Віднині я для панів вже не медікус. Прийшов час не тамувати, а спускати їм кров. А тепер чимдуж утікаймо звідси, щоб не пізнав мене якийсь гайдук або рукодайний. Інакше таки примусять зайнятися покаліченими.
Стежачи, щоб не потрапити на очі двірським слугам, Мочернюк щасливо вибрався з своїм помічником із замка.
Греблею до мурів і далі плив сварливий та крикливий потік утікачів, так ніби під опікою пана Лукашевича їх не могло спіткати жодне лихо.
– Вже й назад? – здивувався старшина гайдуків, які охороняли греблю, побачивши Мочернюка та його помічника.— А скажи, мольнаре, що це за галас зчинився на замку, що аж сюди було чути?
– Питаєш?-удавано байдуже знизав плечима опришок.— Звісно який.
