Полковник Семен Височан - Микитин Теодор
Може, в пригоді стану…
– Ну що ж – збирайся,— дозволив ватажок.
Не встиг Височан переодягнутись і прив’язати шаблю, як у дверях появився захеканий Саноцький.
– Там таке діється, що словами важко передати! – вигукнув з порога.— На Галицькому шляху тільки курява стоїть – пани перед Хмельницьким з України втікають.
– Ти бачив? —не повірив ватажок.
– На власні очі, як оце вас,— ствердив Ілько.— Кажуть, ціла Україна охоплена повстанням, а в Хмельницького зараз удвоє стільки війська, скільки було під Жовтими Водами.
– Швидше, Семене! – гукнув синові ватажок, застромлюючи за пояс пістолі.— Побачимо, що там діється.
Незабаром десять вершників на чолі з Височаном виїхало з Боднарева і помчало польовою дорогою в напрямі Галицького шляху. За годину перед ними відкрилась дивовижна картина, яка змусила їх зупинити коней.
Широкий шлях був захаращений вершниками, каретами, возами, бричками, тарантасами. Охоплені божевільною панікою люди намагалися випередити одне одного, кричали, лаялись, розмахували кулаками, хапалися за шаблі. Ошкірені зуби, перекошені страхом і люттю обличчя, палаючі гнівом очі робили їх схожими на вовків, що потрапили у пастку. Серед утікачів було чимало жінок. Втомлені, перелякані, вони своїми зойками та криками, а то й істеричним вереском тільки збільшували паніку й хаос.
Привертали увагу безладні гурти вершників. Вони були у півпанцирях і латах, але часто-густо без шоломів і навіть шапок, з шаблями без піхов або з піхвами без шабель. У деяких вершників теліпалися на спинах кусні леопардових, тигрових та рисячих шкур, що служили за прикрасу королівській гусарії. Серед них було чимало босих, і це виглядало так, ніби, втікаючи од якогось страхіття, вояки не встигли взяти чобіт. Чимало їх їхало на неосідланих конях, а за повіддя служили звичайні мотузки.
– Рештки панцирних і гусарських хоругов,— здогадався Височан.
Побратими ахнули з дива. Невже з пишного та бундючного шляхетського війська, яким так гордилась Річ Посполита, залишились тільки оці зграї недобитків? Невже ж оцей босоногий вершник у сріблястому панцирі з золотими оздобами і клаптем тигрової шкури, але без шаблі і з обмотаною ганчір’ям головою – це один з тих вельмож, перед яким ще недавно тремтіли тисячі людей? Дивлячись на втікаюче панство, вони чудувалися і запитували один одного, куди поділася шляхетська пиха, де пропала славетна людська валєчносьць[25], куди зникла магнатська самовпевненість?
– У Жовтих Водах утопилась,— відповів за всіх Семен.
Якась великопанська, схожа на будинок, карета з дивовижними позолоченими гербами зачепила боком високу шляхетську бричку, перекинула її в рівчак і покотилась далі. Фірман устиг сплигнути з козлів, але бричка придавила літнього вусатого шляхтича, і він дико верескнув. Наполохані криком коні перестрибнули рівчак і поволокли за собою бричку разом з вусатим шляхтичем. Фірманові якось удалось зупинити коней і витягти з-під брички покаліченого пана. Він був ще живий, але вже не говорив, а тільки хрипів і бився у судорогах.
Втікачі байдуже спостерігали пригоду, і ніхто з них не зупинився, не поспішив на допомогу. Своя шкура була кожному миліша од чужої.
Коли Височан з побратимами під’їхали до брички, шляхтич уже був неживий. Фірман, літній сухорлявий селянин з утомленим, спаленим сонцем та вітрами обличчям, розгублено поглядав то на мертвого, то на побратимів.
– То наш пан Млодзєевський,— пояснив.— У нього між Лисянкою і Вінницею десять маєтків і понад тисяча душ кріпаків. Втікав бричкою, бо вона, мовляв, швидша од карети, а смерть таки наздогнала. Пані з дітьми ще тиждень тому з гайдуками та рукодайними виїхала у Краків. Ото він, бідолашний, і поспішав за ними…
– Хай йому біс, твоєму панові,— перебив фірмана Семен, певний, що той тільки про людське око жаліє Млодзєєвського, бо не знає, з ким має справу.— Усім туди дорога.
Фірман з підозрінням глипнув на Семена, на його багатий одяг та зброю, повів очима по ватажкові й побратимах і криво посміхнувся.
– Ясновельможний пан, звісно, жартує,— скинув перед Семеном шапку.— Але ж вашмосці бачили,— поклонився побратимам,— що я до смерті пана Млодзєєвського непричетний.
– Одягни шапку і не називай мене вельможним,— наказав збентеженому фірманові Семен.— Скажи краще, від кого так утікає це панство, ніби сто чортів за ними женеться?
Фірман розгублено почухав потилицю. Про таких дивних панів він досі не чував. По одягу, зброї та конях видно, що вершники люди знатні, багаті, шляхетного стану. А от ненавидять ляхів і бажають їм погибелі. Дивні діла твої, господи.
– Від батька Хмельницького,— посмілішав.— Та й від народу. Вся Україна повстала проти панів і ляхів. Прийшла на них куца година! – вигукнув радісно, забуваючи про обережність.— Та й моїх два сини пішло до Хмельницького,— похвалився.-А мене пан Млодзєєвський примусив їхати з ним. Ще й чотирьох гайдуків узяв з собою, сіле вони по дорозі десь загубилися. Втекли. Та й я втік би, але жаль було коней. Погинули б без догляду. А ви хто такі?-злякався, що набалакав зайвого.
– Одної крові з тобою,— заспокоїв фірмана Семен.
Селянин, чудуючись, покрутив головою.
– Порадьте, добрі пани, що мені діяти? – запитав, підбадьорений словами Семена.— Усі втікають сюди, а мені треба туди,— показав рукою на схід.— Але, чого доброго, ще якийсь посіпака прийме мене за козацького розвідника та й повісить раба божого Опанаса Сірого.
– Залишайся у нас, а далі побачимо,— порадив Семен.— Доглядатимеш коней. А скажіть, тату,— звернувся весело до батька,— чому б нам не приїхати до пана старости, як личить шляхтичам, у бричці? Опанас нас повезе.
– Аби тільки не туди, куди завіз пана Млодзєєвського,— пожартував ватажок.
Синова пропозиція, мабуть, йому сподобалась, бо зосереджено став оглядати бричку.
– Поставте її на колеса! – наказав побратимам. Ті миттю кинулись виконувати наказ.
– Гей же, пане Гнате! Тут під сидінням якась скринька! – вигукнув хтось з побратимів.
– Ну-ну, подай! – зацікавився знахідкою ватажок.
– Важка, гаспидська,— поскаржився побратим.— Не підійму.
Батько та син сплигнули з коней, допомогли видобути скриньку, в якій щось задзенькало.
Скринька була залізна, масивна, стародавньої роботи, ще й обкована обручами. Побратими цікаво оглядали знахідку, пробували її підняти.
– Шкода, що немає ключа,— пожалкував хтось з височанців.— Кортить бодай одним оком глянути, що там усередині.
– Він у пана на шиї,— зрадив секрет Млодзєєвського Опанас.— В дорозі він декілька разів підіймав сидіння і відкривав скриньку.
Фірман нахилився над мертвим, розстібнув йому комір і, радий, що може послужити побратимам, подав Гнатові невеличкий ключ на срібному ланцюжку.
Ватажок не кваплячись одкрив скриньку, і побратими збуджено загомоніли.
Вона була доверху наповнена дукатами, цехінами, талярами, польськими червоними злотими.
– Людські кров і піт,-спохмурнів Семен і, ніби боячись забруднити руки, устромив у скриньку держак нагая.
Кілька дукатів випало із скриньки й покотилося по землі. Але ніхто з побратимів не схилився за ними, не підняв.
– Візьми, Опанасе, собі ці дукати,— показав на золото, що валялось на землі.— У них і твоя праця.
– Та й чимала,-сумовито хитнув головою Опанас.
– Ніби знав пан Млодзєєвський, що його золото так нам пригодиться,— замкнув скриньку ватажок.— За ці гроші ми озброїмо та посадимо на коней дві сотні людей.
Побратими не заперечували. Вони свято довіряли своєму ватажкові і знали, що жоден дукат не пропаде марно.
– Тепер вези, Опанасе! —сів у бричку Гнат, а за ним і Семен.
Бричка виїхала на шлях, і за годину ватажок з побратимами прибув у Галич.
У місті було людно й гамірно. Всюди вештались утікачі, їх слуги, рукодайні, гайдуки. Шляхта з підозрою поглипувала на селян та жебраків, вбачаючи в них переодягнених "емісарів" Хмельницького. Серед простого народу та міщан нишпорили старостинські і магістрацькі "довгі вуха", прислухалися до розмов, кидали підбурюючі слова, на які ловились необережні та наївні. У костьолах ксьондзи в чорних рясах служили панахиди по шляхетнонароджених, які полягли під Жовтими Водами й загинули від рук повсталих українських селян. Кріпаки з королівщини та галицькі міщани лагодили старі мури, що то тут, то там уже пообвалювались, гармаші приводили до ладу гармати і однороги, на замок із старостинських і королівських маєтків прибували вози з продовольством.
Хмельницький був далеко, навіть дуже далеко, галицька земля ще не взялася за зброю, але Галич уже готувався до оборони.
Вузька доріжка, що серпантином обвинула замкову гору, була захаращена возами і людьми. Але тільки дехто з тих, що поспішали, потрапляв до замку. У брамі стояли старостинські райтари і пропускали тільки вози з продовольством і найзнатніших вельмож. Це ображало інших посесіонатів з України, які вже отямились після першого переляку і до яких знову повернулася їх шляхетська бундючність. Вони лихословили старосту, хапалися за шаблі і намагалися силою пробитися в замок, але рейтари їх безжалісно відганяли.
Пізнавши Височана і здогадуючись, що ватажок прибув у якійсь важливій справі, а може маючи такий наказ, рейтари без зайвих перешкод пропустили бричку і побратимів.
Видно, що Височана тут чекали, бо назустріч йому вийшов рукодайний Гербурта.
– Пан староста в малому залі,— повідомив ватажка.
Гнат і Семен стрімкими сходами піднялися на поверх
і зупинилися перед масивними дубовими дверима, з яких долітали збуджені голоси і дзенькіт келихів.
– Панство уміє найти слушний час для веселощів,— їдко посміхнувся ватажок, стукаючи у двері.
– Прошу заходити! – гукнув хтось схожим на гавкіт голосом, і Гнат з сином зайшли у зал.
За столом, заставленим дзбанками, ритонами, келихами і срібними кубками, сиділо підхмелене товариство, але, всупереч здогадкам Височана, ніяк не можна було назвати його веселим. Видно, щось дуже турбувало старостинських гостей, бо навіть вино їх не розвеселило, і вони сиділи понурі, люті.
– Чолом вашмосцям! – привітався з старостою та його гістьми ватажок.
– Честь вацьпану! – зрадів Височанам староста.— То є той шляхтич Височан з Боднарова, про якого я вашці згадував,— звернувся до кремезного з пишними вусами військового у півпанцирі.— А це пан королівський регіментарій, князь Прокіп Сапіга,— показав на вусатого, щоб ватажок знав, з ким має справу.
– З Сапіжанки! – рявкнув регіментарій, ніби бажаючи відмежуватись від інших Сапіг.
Про князів Сапіг Височан чув уже й раніше.
