Полковник Семен Височан - Микитин Теодор
Дуже невдячне це хлопство.
Закревський тарабанив пальцями по столу і думав, що діяти з непокірним осадчим. Чи заплатити образою за образу, чи показати на двері, чи нагадати, хто тут пан, а хто слуга? Але чинити так з Височаном небезпечно. Найрозумніше пустити образу попри вуха, але зберегти при цьому свій гонор.
– Якби вашмосць не врятував мене од ясиру, то я з ним інакше говорив би,-процідив крізь зуби.— А Слобода вже не пустище і має свою ціну,— недвозначно натякнув ватажку.
Власне, осада могла б уже обходитись і без Височана. Зараз у ній близько тридцяти родин, і поселенці самі обороняться перед дрібними посесіонатами. Але найперше треба позбутись цього небезпечного осадчого. Позбутися законно, щоб опісля цей хлопський ватажок не викликав його перед суд і, вигравши процес, не відстоював силою свої права. Три сотні його збуїв – то неабищо.
– Я не маю наміру купувати Слободу,— знизав плечима ватажок, охоловши від гніву.— Трьох днів для мене досить. А нашу умову завтра занесемо у галицькі земські книги,— повідомив поміщика.— Годі зволікати. Я й свідків, Дудника та Барицького, взяв з собою.
– Та й чого так квапитися? – здивувався Закревський.— Моє шляхетське слово…
– Знаю ті слова! – різко перебив поміщика Височан.— Скріпимо їх завтра ще й записом у книгах. А щоб у дорозі не трапилось яке лихо, з нами поїде сотня побратимів.
Це була погроза, і Закревський її зрозумів. Сотня височанців прибуде у Братківці не для того, щоб охороняти його персону. Збуї силоміць заведуть його до Галича, осоромлять перед хлопами.
– Своїм недовір’ям вацьпан мене ображає. Три лани я обіцяв йому при свідках і шляхетського слова не зламаю. Завтра занесемо умову до книг, щоб не було між нами зайвих непорозумінь. Землю вацьпанові даю біля озер, між лісом і річкою,— повідомив з глумом, ховаючи од ватажка очі.
Височан здригнувся. Ось як помстився Закревський за відмову поділитися з ним воєнною здобиччю. Давав йому пеньковисько, що залишилось від вирубаної пущі. Перш ніж перетворити його в родючу землю, треба буде викорчувати тисячі пеньків і засипати безліч ям, треба затратити багато років мозольної праці. Але закон на боці Закревського: адже при Дудникові та Барицькому не було мови, яку саме землю дає йому Закревський.
На коротку мить ватажком оволоділо бажання рубнути поміщика шаблею, але він стримався. За вбивство Закревського його чекала б баніція[24] – єдина в Речі Посполитій кара, якої боялися навіть вельможі. На баніту кожний мав право напасти зненацька, вбити, загарбати його маєток. А ласих на чуже в Польщі розвелось чимало. Але Закревський ще заскоро святкує перемогу. Староста прийме поселенців у свій Боднарів з розкритими обіймами.
– Я гадав, що маю справу з чесною людиною, але бачу, що помилився,— встаючи з лави, з погордою зміряв поміщика очима.— Без вацьпанового пеньковиська обійдуся. Але я певен, що швидко усі стежки до Слободи бур’яном заростуть.
– Не розумію,— збентежився Закревський, не відповідаючи на образу.— Поселенці не дадуть їм зарости.
– Поселенців не буде,— холодно процідив крізь зуби ватажок.— Підуть за мною на інші землі, до чесніших посесіонатів.
– Вето! Нє позвалям! – схопився як ошпарений Закревський.— То Є вже МОЇ ЛЮДИ, І Я нікуди ЇХ не відпущу.
– Вони дозволу вацьпана не потребують,— рішуче кинув ватажок.— То вільні поселенці, до яких ніхто не має права. А щоб вашмосці не кортіло чинити їм перешкод, їх під свій захист візьмуть побратими.
Закревський похитнувся, важко сів у крісло. Це був удар, якого він не сподівався. Височан поламав усі його плани, переміг. Слобода знов стане таким пустирем, яким була до заселення, і всі зв’язані з нею надії розвіються як дим.
– За вацьпанове зухвальство заплатить мені дівка Оксана,— захрипів глухо, тупаючи ногами.— Ось зараз велю зашмагати її батогами до смерті.
Семен пополотнів. Погроза поміщика була такою дикою й несамовитою, що на мить приголомшила його. Тепер єдиним рятунком для Оксани може бути тільки смерть Закревського.
Видно, що й ватажок був такої ж думки, бо сягнув рукою по зброю.
– Залишіть це мені, тату! – випереджаючи батька, Семен вихопив з-за пояса пістоль.
– Рятуйте! – заверещав шляхтич, обімлівши з жаху.— Рятуйте, хто в бога вірує!
– Господи! Що тут діється! – долетів раптом розпачливий жіночий голос, і до столу підбігла перелякана Зося.— Невже пан Семен хоче застрілити мого батька? – скрикнула, пізнаючи гостя, і заслонила собою Закревського.
Семен оторопів, збентежився, і рука з пістолем опустилася на стіл. Зустрічі з Зосею при таких обставинах він не передбачав.
– Батько вацьпанни наміряється закатувати дорогу для мене людину, яку я ніколи і нікому скривдити не дозволю.
– Пан Семен – про оцю дівку?…— скривилася Зося.— Вона наша кріпачка…
– Тільки до часу,— суворо позирнув на дівчину Семен.— Між нами є умова,— показав на Закревського, що вихилився з-за доччиної спини.— Не ховайся, вашмосць. І затям нинішню пригоду, бо як скривдиш Оксану, то вдруге вже дочка тебе не врятує.
Закревський якось немічно хитнув головою і, відсторонивши від себе. Зосю, важко сперся об стіл.
– Прощай, вацьпанно! – схилився перед Зосею Семен.
– Ха-ха! – зареготала вона.— Пан Семен квапиться до своєї дівки!…
Батько та син лише перезирнулись і мовчки вийшли з кімнати.
9
Над далеким Дніпром щось діялось…
Дивні чутки йшли від хати до хати, від села до села, бентежили народ.
Хто їх приносив з-над дніпровських берегів і розвівав серед народу? Може, буйні вітрове або перелетні птахи, може, бездомні старці або сліпці-лірники, що блукали підгірськими дорогами, а може, мандрівні крамарі, які – нині тут, а завтра там. Щось дуже багато їх появилось раптом на Підгір’ї, але краму привозили як кіт наплакав. Більше вони прислухалися до розмов, ніж торгували.
Чутки ширились, як пожежа, і в кожній з них згадувалося про Хмельницького.
Хто такий Хмельницький, того на Підгір’ї ніхто достеменно не знав. Одні запевняли, що він запорозький характерник, якого не бере ні шабля, ані куля, інші – що Хмельницький муж вельми вчений, який перевершив розумом усіх вельмож і королів, а дехто навіть твердив, що це посланий богом месія, який визволив український народ з людської та панської неволі.
Враз, за непевними чутками, прийшла вражаюча вістка про Жовті Води.
Де течуть ці води і чому вони жовті, того підгіряни також не відали. Але вістка передавала, що жовті води за один день почервоніли від шляхетської крові. При цьому знов згадувалося про Хмельницького. Але тепер підгіряни вже знали, що він-"то не хмель, що на тичці в’ється, а той Хмельницький, що з ляхами б’ється".
Чутка про Жовті Води застала ватажка у Боднареві, куди він, розгніваний на Закревського, переселився з усіма поселенцями Слободи Височанської. А вчора вранці сліпий на одно око крамар, замість краму, залишив у нього папір. Він увесь був списаний крупним письмом. Зачинившись у кімнаті ще й поставивши на сторожі побратимів, щоб не зайшов хтось небажаний, Семен в який уже раз читав батькові універсал Хмельницького.
Великий гетьман Війська Запорозького звертався у ньому до людей однієї віри та крові стати спільно на боротьбу з ляхами і панами, "через яких Україна наша, і слава, і божі доми мусили б загинути…" З гнівом і болем говорилося у ньому про ті знущання і наруги, яких зазнав український народ від своїх одвічних ворогів. "Хочу шаблею знищити цього неприятеля, пробиваючись за ним до Вісли… Коли буду далі наближатися з військом до вас – щоб мали свою зброю, стрільбу, шаблі, коней, стріли, коси та інше залізо для оборони православної віри. А де можете, якими силами та способами, готовтесь на цих неприятелів наших і стародавньої нашої віри, ляхів, ворожих нашому народові. А якщо знаєте або чуєте від проїжджаючих або прохожих про війська яких чужоземних народів, набраних проти нас від короля, давайте знати і остерігайте нас…"
– Повідомимо, авжеж що повідомимо,— збуджено озвався Височан, коли син, нарешті, закінчив читати універсал.— А тепер, Семене, перепиши оце разів десять, так, як велів Гриць, та й роздамо його вірним людям.
– Не Гриць, тату, а козак Грицько Завірюха, гетьманський розвідник,— нагадав батькові Семен.
– Який же він розвідник? – запитав насмішкувато ватажок.— Будь обережнішим,— перестеріг сина.— Це ж львівський мандрівний крамар Гриць Перепелиця.
Семен ніяково згорнув універсал.
– Паперу і чорнила в мене досить,— поспішив запевнити батька.— А пер ось зараз з гусака насмикаю.
– Гаразд. Смикай та пиши,— в очах ватажка спалахнули лукаві іскорки.— А я тим часом пошлю гінців за Хаячком і Яремком Поповичем. То надійні люди і всією душею віддані народові. Вони й понесуть написане в народ, хай довідається про універсал усе Підгір’я. При тому ще й збиратимуть відомості, що їх ми повинні передавати щотижня в Бучач рукомесла шевського майстрові пану Качуру. Кого це побратими обступили на подвір’ї і не пускають у хату? – почувши гамір та метушню, зиркнув у віконце.— Та це ж старостинський гайдук, бо має на каптані вишитий герб Гербуртів – схрещені стріли. Не придумаю, чого староста хоче від мене,— покрутив головою.— Приведи його, Семене, сюди! – наказав синові і, загорнувши в хустину універсал, сховав його за ікону.
За хвилину Семен повернувся з посланцем.
– Пан староста велів вашмосці негайно прибути до нього,— привітавшись, передав ватажкові наказ Гербурта гайдук.
– Та й чого це пан староста так хоче мене бачити? – здивувався ватажок.— Лихо якесь трапилось чи що?
– Не знаю,— здвигнув плечима гайдук.— Мені велено передати наказ і повертатись.
– А ще кажуть, що гайдуки завжди знають більше од своїх панів,— пожартував ватажок, сподіваючись, що гість підтримає гайдуцьку славу і заговорить.
– Старшини, може, й знають, та нам не кажуть,— буркнув посланець, явно не бажаючи продовжувати розмову.
Мабуть, язик накоїв йому якогось лиха, і зараз він дув на холодне.
– Передай пану старості, що я скоро приїду,— побачивши, що нічого не дізнається від скритного гайдука, ватажок відпустив його.— Скажи побратимам, щоб осідлали мені коня,— звернувся до сина.— Та й самі хай готуються їв дорогу.
– Двох коней, тату,— з докором позирнув на батька Семен.— І я поїду з вами.
