Полковник Семен Височан - Микитин Теодор

Вони володіли великими маєтками у Львівському воєводстві та на Поділлі, займали високі державні пости; одні з них, подільські, трималися православ’я, інші вже окатоличились, і Прокіп належав, мабуть, до цих останніх.

– Сідай же, вацьпан! – ласкаво запропонував ватажкові староста.— А це, зразу видно,— вацьпанів син,— здогадався, зиркнувши на Семена.— Це добре, що він теж приїхав, бо для обох вас знайдеться робота. Наливайте собі, вашмосці вина, не кремпуйтесь[26].

Ласкавість Старости і присутність серед його гостей Сапіги насторожили батька й сина.

– Вацьпан, їдучи сюди, бачив, що діється, і знає, що сталося? – приступив до справи Гербурт.

– Та чув про якусь там битву,— махнув зневажливо рукою ватажок.— Певне, зробили з мухи вола.

– Вацьпан, як бачу, не знає всього. До нього докотилася вістка лише про Жовті Води,— сумно похитав головою староста.— Здрайця Хмельницький проголосив себе козацьким гетьманом і підняв бунт проти Речі Посполитої. Ще й з татарами злигався. Хлопство підтримує його і звідусіль поспішає до нього.

– То таке військо, що не знає, з якого боку за мушкет узятися,— підбадьорив Гербурта ватажок.— Жовтими Водами війна ще не закінчилась. У нас на бунтівників є ще славні королівські війська, є німецькі кнехти-найманці, є реєстрові.

Ватажкові важко було на душі від того, що змушений так говорити про повстанців і грати роль чорного віщуна, але того вимагала справа.

– Реєстрові також нас зрадили! – вдарив кулаком об стіл регіментар, аж дзенькнули келихи та кубки.— Повбивали своїх полковників, які були вірні Речі Посполитій, і на чолі зі здрайцею Кричевським перейшли до Хмельницького. То вічна ганьба для Речі Посполитої і всієї католицької шляхти, бо Кричевський не тільки шляхтич, але й католик, хоч колись його рід був православним. Але ж зараз тисячі колишніх православних шляхтичів стали ревними католиками і героями ойчизни. Досить згадати преславного князя Ярему. Та й не тільки його…

Регіментар, мабуть, мав на думці себе, але скромність не дозволяла того сказати. А може, й рештки сорому…

– На кого нам тепер надіятись? – розпачливо повів очима по присутніх, ніби не довіряючи навіть їм.

Про перехід реєстрових на бік Хмельницького ватажок і Семен чули вже від Завірюхи, так би мовити, офіційне підтвердження цієї вістки викликало в них нову радість, яку обидва насилу стримували.

Та й було чим радіти. В армію Хмельницького влилися тисячі людей, які перевершували шляхту і військовим досвідом, і відвагою, і витривалістю, і військовою дисципліною.

– Милий боже! Хто ж тепер воюватиме з Хмельницьким? – жахнувся ватажок.

Його переляк нікого особливо не здивував. Адже Височан досяг найбільшої честі, яка в Речі Посполитій можлива для підлонародженого,— удостоївся нобілітації. Тепер кожного, хто загрожував би його шляхетству, він може вважати своїм ворогом.

– Саме для того ми тут зібралися, щоб порадитись,— озвався ласкаво староста,— Пан регіментар скаже, що нам робити.

– Так єст! – рявкнув по-військовому Сапіга.

Наливши в келих вина, він, не одриваючись, випив

його до дна, крякнув, обтер долонею вуса.

– Пан гетьман Микола Потоцький уже дав шляхетське слово, що згасить бунт хлопською кров’ю, а самого Хмельницького і всю козацьку старшину покарає лютоюсмертю,— повідомив урочисто ватажка про гетьманські наміри.— А за смерть гетьманича Стефця[27] посадить на коди тисячу бунтівників.

– Невже ж гетьманич загинув?-вдавано поспівчував Семен.

– Вічна йому пам’ять і слава,— ледь не заплакав Сапіга.— Загинув у розквіті літ від хлопської руки за круля і ойчизну. Тепер гетьман збирає нове військо, щоб розгромити дощенту Хмельницького. Зараз при ньому близько сорока тисяч нашого лицарства. Цього досить, щоб перемогти бунтівників. Але без жертв не обійдеться. Щоб поповнити наші втрати, завершити розгром Хмельницького і знищити дощенту гніздо шершнів, яким є Січ, гетьман наказав набрати з кожного староства принаймні по хоругві. З галицького ми хочемо дати дві. Вашмосць досвідчений воїн, славний на Підгір’ї, збирай з підгірської шляхти рейтарську хоругву і будеш хорунжим,-урочисто запропонував, впевнений, що ватажок не чекав такого призначення.

Пропозиція регіментаря і справді заскочила Височана. Хорунжі належали до вищого старшинства, походили з визначних шляхетських та магнатських родів, і така почесть ніколи не випадала дрібній шляхті, тим паче, недавно нобілітованій. Видно, неабияк припекло панів, що зважилися на такий крок.

– Як гадаєш, Семене?-звернувся до сина, щоб виграти час, придумати якусь відповідь.-Зможемо ми зібрати стільки люду? Та ще й не без того, що половину його треба доозброювати і забезпечити добрими кіньми…

– Хіба ми гірші від інших? – обурився батьковими сумнівами та ваганнями, напиндючився цілком по-шляхетськи Семен.— За таку честь заплатимо ойчизні сторицею.

"Собача честь катувати свій народ",— подумав з глумом ватажок, здогадуючись, що син теж затіває якусь хитру гру з панами.

– З такими людьми, як вашець, Річ Посполита не пропаде,— похвалив Семена Сапіга.— Дозволяю бути молодшим офіцером у хоругві його батька.

– Щасливий нині день для Височанів, хоч сумний для інших,— гаряче, але якось туманно подякував рагіментареві за нову почесть Семен. – 3 вербунком ми зробимо так,— звернувся не то до батька, не то до регіментаря.— Візьмемо в хоругву всіх загродових, які є в загоні. Вони на добрих конях та при зброї. Молодих я навербую на Підгір’ї, тільки мушу мати королівський вербунковий лист.

Ватажок непомітно посміхнувся у вуса. Ось чого своїм патріотизмом хотів добитися Семен. Вербунковий лист дав би йому право їздити безпечно по цілому Підгір’ї, зустрічатися з ким потрібно, не викликаючи підозри.

– Такий лист вашмосць дістане від мене нині,— зразу ж пообіцяв Сапіга.— Гетьман дав мені їх кілька, і я, тільки повинен вписати у них прізвища вербувальників.

– Для молодих треба купити у Львові, а може, й у Кракові зброю,— нагадав регіментареві Семен.

– Вапьпан дуже кмітливий і розумний,— ласкаво посміхнувся Сапіга.— Ні про що не забуває, як досвідчений вояка. Такі листи також є в мене. В них сказано, що зброя призначена для гетьманського війська.

– Швидко й хоругва буде,— з твердою вірою в свої слова пообіцяв регіментареві молодий Височан.— Другу можна зібрати тут на місці.

– Яким чудом, вашмосць? – здивувався Сапіга.

– Самих лише втікачів кілька хоругов набереться,— пояснив, кого має на думці, Семен.

– Боронь боже! – нахмурився регіментар.— То нікчемні боягузи і такими залишаться вже на ціле життя. Вони тільки сіятимуть серед війська переполох… А шляхта підліє! – вдарив кулаком об стіл.

– Протестую, пане регіментарю!-верескнув присутній на нараді бурштинський поміщик Кобильницький. Він належав до великих посесіонатів, і регіментар мусив з ним рахуватися.

– Галицька шляхта ще покаже схизматам, як воювати. Моя хоругва не осоромить себе.

– Не сперечайтесь, вашмосці, в такий тяжкий для ойчизни час,— примирив суперників староста.— Скажу вацьпану по секрету,— звернувся до Височана,— що одну панцирну хоругву обіцяє своїм коштом озброїти пан Куропатва з Пнів’я. Скоро Річ Посполита збере таку силу, що од Хмельницького й сліду не залишиться.

Присутні схвально загули, і тільки регіментар якось криво посміхнувся.— Бач, Семене, поряд з якими славними хорунжими поставила ойчизна твого батька,— гонористо озвався до сина ватажок, і тільки один Семен відчув у його словах іронію.

– ГІан регіментар сказав одне, а я хочу додати від себе інше,— звернувся до Гната і Семена староста.— Вашмосці знають, що зараз усюди вештаються емісари Хмельницького, підбурюють народ.

– Сюди вони не посміють показатись,— заспокоїв старосту ватажок.— Народ у нас спокійний, не піддається ні на які намови.

– Хлопам вірити не можна, – насупився Староста.— Чи тут, чи там – усі вони одним духом дихають. А емісари Хмельницького вже добрались і сюди. Переодягаються за селян, за лірників-жебраків, навіть за жінок.

"Про мандрівних крамарів ще не знає",— зрадів ватажок.

– Роздають бунтарські універсали, в яких Хмельницький закликає хлопство до бунту,— скреготнув зубами староста.

Батько та син переглянулись. Старостинські довгі вуха не ловили гав, і Гербурт знає вже й про універсали.

– З підозрілими вашмосці хай не церемоняться,— порадив ватажкові та Семенові староста.— Ми повинні знати, де і що проти нас готується, і впору одрубати гідрі голову.

– Втопимо гідру в її крові! – верескнув куций череватий шляхтич з булькатими очима і опухлим обличчям.

– Віват! – загорлало кілька голосів.

Присутніх огортало бойове завзяття, руки одважно тягнулись до шабель.

– Вип’ємо за вікторію над Хмельницьким! – запропонував староста.

Гості налили в келихи вина, але випити не встигли.

В коридорі знявся шум, гамір, і до кімнати вбігло кілька переполоханих галицьких ксьондзів-єзуїтів, а за ними сунув гурт похнюплених, втомлених військових у порубаних шоломах та півпанцирях. У декого з них на зброї видно було руді плями крові, інші мали перев’язані голови й руки.

– Клєнска! Нова окрутна клєнска![28] – вигукнув єзуїтський патер, заламуючи у відчаї руки.

Староста, а за ним і всі присутні посхоплювались з лав та стільців.

– Оцаляла тилько гарсьць рицежи[29],— патер показав на понурих військових.— Оні вам о вшисткєм оповєдзом, бо я не могем[30].

– Свєнти боже! Гдзє пшишло до бітви?[31] – отямився перший староста.

– Под Корсунем…— зашморгав жалібно носом патер і розридався.

10

Гаряча, скупана у світанкових росах і закосичена смерековим зелом підгірська земля була зараз, як той Черемош, що вирує й кипить, збирає гірські води, але ще не вийшов з берегів, не розлився по Підгір’ю. Селяни перестали слухати управителів та економів, не виходили на панщину, не давали ні подушного, ні подимного. У Великій Лучці погнали гайдуків і рукодайних пана Цєнського. Міщани, кажучи, що Хмельницький їх не скривдить, не виконували наказів своїх магістратів, не лагодили мурів і валів, не платили призначених на оборону міста податків.

Народ жив передчуттям великих подій.

У Галичі спочатку шепотом, а далі голосно заговорили про Височанів.

Гнат, невідомо за які гроші, скуповує у Львові та Кракові зброю і озброює нею хлопів.