Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Чоловік завжди знаходив вихід із найскрутнішої ситуації. Викрутиться і зараз. Вона втішала себе цим і жила дітьми, відразу відчувши, як важко їй буде з ними без чоловіка.

Та сьогодні зранку були розставлені всі крапки над "і". Вона не відразу зрозуміла, чому це до її будинку стікаються люди. Вони щось говорять, але вона ще не усвідомила, що в полі знайшли її Решата. Труп закопали неглибоко, тому собака одного з місцевих мешканців знайшов його.

Хтось каже, що Решата катували перед смертю. Вона чує розповідь про те, що її чоловік прийшов до військкомату проситись воювати за Україну, а через декілька хвилин туди заскочили росіяни. Розмова була короткою, й Решата стали жорстоко бити прямо в кабінеті військового комісара. Місцеві працівники військкомату мовчки спостерігали за цим, але не сміли втрутитись, бо нові господарі те саме могли вчинити з ними.

Кажуть, що Решат просився додому, бо в нього там залишилися дружина і троє дітей, але якийсь росіянин – мабуть, старший за званням серед них – вистрелив Решату в перенісся зі словами: "Тепер це наш дім, а кримських татарів тут не буде".

Коли тіло Решата внесли додому і вона побачила дірку в його голові, то втратила свідомість. Діти, плачучи, тулилися до неї, ніби у них уже нема не лише батька, а й матері.

60

Несподівано на зв'язок по скайпу з Андрієм Чернюком вийшов Алік. Це був колишній його однокласник, який вже понад двадцять років жив у Росії. Служив у Ярославській області, познайомився з дівчиною, приїхав додому після армії, але повернувся назад і одружився з нею. Було в них двоє синів. Увесь цей час підтримували дружні стосунки і жодних загострень не було. Але тут почалося.

Алік стурбовано запитав у Андрія Чернюка, що там у них відбувається в Україні. Головний редактор "Дрогославщини" відразу не второпав, що конкретно має на увазі шкільний товариш. Але коли той став говорити про бандерівців, про те, що Крим нарешті став російським, зрозумів, куди той хилить. Хотів спочатку перевести все в жартівливу площину, сказавши, що, мовляв, він і сам бандерівець, але Алік, схоже, цього не зрозумів. З тією ж тривогою в голосі він запропонував Андрієві Чернюку негайно покинути Україну, бо ще вбити можуть, і переїхати до нього, в Ярославську область. Живуть вони не дуже заможно, але місце для сім'ї колишнього однокласника знайдеться.

Того вечора говорили вони довго, аж поки Андрій Чернюк не переконався, що має справу зовсім з іншим чоловіком, ніж знав його у дитячі та юнацькі роки. Промайнула думка, що це провокація з російського боку, але він вже навчився розпізнавати людей. Не було сумніву, що Алік говорить щиро і переживає за Україну, але хоче бачити її блідою копією Росії, як про це йому сказав Андрій Чернюк.

Наприкінці розмови Алік постійно озирався. На мить в екрані з'явилася його невдоволена дружина, а потім Андрій Чернюк виразно почув її слова, що, мовляв, перестань розмовляти з тим дурним хохлом, хай подихає від своїх бандерівців. Аліку стало незручно. Андрій Чернюк вдав, що ця репліка його не стосується.

Він довго ще не міг заснути. Розмова з Аліком вибила його з колії. Що у них там в головах твориться, якщо українець, хай і живе в Росії, але таке каже?

Друга копа

1

Запам'ятайте цей день. 28 березня 2014 року харківські футбольні фанати вперше виконали хіт "Путін – Хуйло".

Путін дізнався про це лише через декілька днів і серйозно розпік генералів спецслужб, які вчасно не доповіли йому про таке. Попри них, він мав ще багато своїх вух і очей у багатьох куточках планети, які напряму і безпосередньо доповідали йому. Росіянин, який маскувався за прізвиськом Клаус і постійно мешкав в одній із європейських країн, надіслав відео харківських футбольних фанатів з припискою, що такий собі Саша першим вимовив це слово. Щоправда, потім знайшлося ще декілька осіб, які приміряли на себе пальму першості.

Звичайно, керівники російських – і не тільки – спецслужб знали про харківський хіт увечері того ж дня або зранку наступного – в залежності від часового поясу. Багаторічна звичка приховувати інформацію цього разу зіграла з ними злий жарт. Ніхто не міг передбачити, що це слово на адресу Путіна дістане міжнародний відгук і буде сприйняте як образа президента. За великим рахунком, вони саме так і сприймали Путіна, як Хуйла з великої літери, бо хоча він і був вихідцем із їхньої системи, але пішаком порівняно з ними, поважними особами у спецслужбах.

Подейкували навіть, що оце назвисько – Хуйло – народилося саме у нетрях російських спецслужб. Було проведене надзвичайно секретне службове розслідування, яке не дало видимих наслідків. Просто раптово у розквіті сил з різницею в декілька днів померли генерал і два полковники російських спецслужб. Їхні прізвища використовували не для широкого вжитку, але ті, кому треба і хто залишився живим, затрепетали, бо розуміли, що наступними жертвами можуть стати вони. Але Путін, здається, вгомонився.

Що стосується Сашка, якому приписують першість у назвиську Хуйло, то він зник, і цього ніхто, крім рідних, не помітив. Казали, що напередодні отого знаменитого харківського хіту футбольних фанатів він побував на одній із секретних конспіративних квартир російських спецслужб під Москвою, на самому матчі його не бачили, а потім зробили пластичну операцію на обличчі й переправили до однієї з європейських країн. Найважче Сашкові було позбутися в своєму лексиконі отого слова "хуйло", яке він адресував будь-якому чоловікові, якщо той не був згодний з його думкою.

2

У штабі "Свободи" – легка паніка, яка переростає в бурю, коли там з'являється Олег. Марта не знає, що має доповідати шефу. За даними соціологічного опитування, проведеного серед так званих своїх, близьких до націоналістичного середовища, пальму першості здобув Петро Порошенко у рейтингу кандидатів на Президента України. І хоча Тягнибок відставав усього на три відсотки, але якого милого націоналісти віддають перевагу людині, про яку вчора вголос не говорили, а не своєму?

Шеф намагається бути спокійним. Іронічна посмішка злітає з його обличчя. Мовляв, не переживайте, це ж лише соціологічне опитування у вузькому колі людей. Але всі розуміють, і він у тім числі, що якщо зараз три відсотки, то під час всеукраїнського голосування ці цифри можуть трансформуватись у щось більш серйозне.

Марта чує, як одному зі своїх співрозмовників Олег тихенько каже, що цей жидок принесе нам ще купу проблем, але не впевнена, чи ці слова стосуються саме Порошенка. Можливо, хтось інший справді з юдейського племені сьогодні потрапив йому під роздачу?

Шеф вдає, ніби не помічає її. Що ж, це не вперше. Так завжди бувало, коли виходило не по-його, її кумира, Бога, царя і героя в одній особі. Він знає, що вона закохана в нього, і що би Олег не робив, навіть аж занадто негативне, все одно залишиться йому вірною до останку.

Звичайно, Марта не винна, що принесли саме такі дані внутрішнього соціологічного опитування, але мусить сьогодні відіграти роль жертви. Олежику і так нелегко. Кожний день президентської кампанії з огидною очевидністю показує, що президентська булава пливе не в руки Тягнибока, а в інші. І вже не має значення, хто буде цей інший. Головне, що це буде не Тягнибок.

У неї задзеленчав мобільний телефон – і аж тоді Олег глянув на Марту. Вона знітилася від його жорсткого погляду. А ще цей номер висвітлило! Як невчасно. Що вони ще хочуть від неї, адже насамперед вона їм надіслала результати цього соціологічного опитування?

– Куратори із ФСБ турбують? – запитує Олег. Здається, він очима роздягає її.

Марта густо червоніє, але Олег уже цього не бачить, бо з кимось розмовляє. Та й відповідь йому не потрібна. Або знає правду, з якою мусить співіснувати, або це у нього такий чорний гумор.

Вона говорить завчені фрази, з яких співрозмовник розуміє, що зараз не найкращий час для спілкування, але Марта при першій-ліпшій нагоді неодмінно зателефонує, бо знає, що її б не стали турбувати через дрібниці. Крізь розмову з іншим Олег вихоплює слова про погоду, футбол, якогось вуйка Петра, а ще чує її сміх, від якого завмирає його серце. Кокетка і в Африці кокетка. Не буде він більше звертати на неї жодної уваги, якщо вона така.

3

Найбільше Людмила Іванівна переживала зараз за двадцятитрирічну доньку Марію, яка жила з ними. Вона виховала її в українському патріотичному дусі. І якщо у Людмили Іванівни цей патріотизм був неголосний, непоказний – вишиванка, українські пісні, українська мова, – то доньку дехто поза очі називав нарваною. Марія не терпіла, коли хтось знущався з українського. Тепер у Донецьку відбувалися каруселі, а протистояння між прихильниками України і Росії стає все очевиднішим, – очі в дівчини горіли. Людмила Іванівна розуміла, чому донька ходить на всі мітинги, які збирали українців під синьо-жовтими прапорами, але не могла їй сказати жодного слова, щоби втримати вдома.

Одного разу донька пізно увечері прийшла додому в пошматованому одязі. Довго не хотіла нічого розповідати, але все-таки зранку розповіла матері, що рятувала тих, кого побили фашисти, тому й самій дісталося. Людмила Іванівна довго не могла второпати, про яких фашистів мова, аж поки Марія не розтлумачила їй, що йдеться про росіян, які приїхали в Донецьк. Вона казала, що місцеві так не б'ють, у крайньому випадку калічать, а ті роблять усе, щоби людина вже не встала, добивають лежачого до смерті.

Мама кричала на неї, казала, що доньку теж можуть убити, що в неї нема сили, що вона нічого не може протиставити тим фашистам. Марія на диво спокійно, аж занадто спокійно відповіла, що краще нехай уб'ють, ніж мовчки спостерігати за тим, що відбувається. Це вже був прямий докір їй, матері, і Людмила Іванівна змовчала, відвівши погляд і опустивши голову.

Особливо Людмилі Іванівні було боляче спостерігати за новими стосунками, які народжувалися між Марією та Іваном. Чоловік любив доньку, а вона любила батька. Це була сувора любов, без сюсі-пусі, а тому справжня. Тепер вони майже не розмовляли між собою. Ще не були ворогами, але до того йшло. Людмила Іванівна намагалася стати посередником між ними, але з того нічого не виходило. Іван і Марія замкнулися – кожний у собі, дивилися на неї вороже, з-під лоба, ніби це вона, Людмила Іванівна, була винна у тому, що зараз відбувається в Донецьку і в їхній сім'ї.