Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга) - Власюк Анатолій

Це план поетапного розчленування України. Політична й економічна влада йде в регіони, з центральною владою в Києві припиняються практично всі відносини. А це означає, що все переходить під контроль Росії. В українських регіонах почнуть видавати російські паспорти і готувати так зване мирне приєднання через "референдум". На регіоналізацію ні в якому разі не можна погоджуватись і потрібно пояснити це Заходу, який взагалі нічого не розуміє з того, що відбувається з Путіним і з Росією.

Тут Дональд уже щиро регоче, бо відчуває, що Новодворська спалилася за повною програмою. Він рішуче закорковує коньяк, бо розуміє, що з цією Новодворською може спитись. Потрібну інформацію він одержав. Тепер можна і працювати.

9

На дисплеї мобільного телефону висвітлило незнайомий номер. Ліля подумала, що це дядя Вова. Здається, саме сьогодні вона взагалі не думала про нього, хоча в попередні дні прокидалася й засинала з цим ненависним для неї іменем. А тут враз згадала його погрозу, що він знайде її в Києві і що все одно вона буде його. Страх, якого вона потрохи позбувалася, відколи приїхала із Криму, став знову поволі розтікатися по всьому її тілу. Вже було ближче до півночі, і Ліля прислухалася, що ж там робить генерал інфаркту. Із сусідньої кімнати не долинало жодного звуку. Звісно, вона не хотіла, щоби дід чув телефонний дзвінок. Але водночас їй було важливо, аби генерал інфаркту був поруч, нехай і за стіною, і щоби в будь-який момент міг захистити її.

Коли телефон задзеленчав удруге і на дисплеї висвітлився той самий незнайомий номер з останніми цифрами 019, Ліля прожогом засунула свою NOKIA під подушку. Але абонент був настирливим і телефонував раз за разом. Первісний страх минув, і Ліля зрозуміла, що зараз може розмовляти з ким завгодно, – не те що з дядею Вовою, а навіть із самим Лихим, якщо той насправді існує, а не є плодом нашої хворобливої уяви. Як і Бог. Але сумніви щодо Бога Ліля завжди намагалася відганяти.

Тільки-но вона рішуче висмикнула телефон з-під подушки, аби сказати цьому знахабнілому вилупку все, що вона про нього думає, як дзвінки припинились. Може, це й на краще. Відчепляться від неї – принаймні сьогодні. Час повільно повз – і якраз наступила північ, коли телефон знову дав про себе знати. Ліля зімітувала сонний голос: "Алло!" – хоча внутрішня напруга була дуже високою. Нехай дядя Вова знає, що вона його не боїться, а раніше не відповідала, бо спала.

Це був не дядя Вова. Телефонував головний редактор газети, в якій вона працювала. Здавалося, Ліля не думала про нього всі ці дні, поки знаходилась у Києві, хоча й усвідомлювала, що тупий біль від цієї людини надовго, якщо не назавжди, поселився у її підсвідомості. Вона намагалася забути його, але не могла, бо через нього потрапила до тієї кримської халепи, коли дядя Вова міг не лише її зґвалтувати, а й убити. Головний редактор повинен був знати, що насправді відбувається в Криму, а не посилати дівчисько в самісіньке пекло.

Він сказав, що її позапланова відпустка закінчилась. Лілю чекають завтра, тобто вже сьогодні, на роботі, бо для неї є дуже цікаве завдання, коли можна покопирсатися в кримінальному минулому одного дуже відомого політика, і ніхто краще за неї цього не зробить. Вона пропустила повз вуха його лестощі і запитала, що це за номер телефону. Головний редактор відповів, що має його давно, але використовує лише у вкрай важливих випадках, з чого вона мала зробити висновок, що зараз мова йде саме про таку ситуацію. Вдала, що її це мало хвилює. Він побажав їй кольорових снів і зник у просторах Всесвіту.

Як же вона ненавиділа себе в цю мить! Мало того, що він поводив себе так, ніби нічого не сталося, ніби Ліля реально не ризикувала власним життям у Криму, то й вона сама ще дозволила втягнути себе в цю дурнувату розмову, і про номер телефону запитала, ніби їй це сто років було потрібно. Думала, що знає про нього все, а він приховав від неї цей номер телефону. Що він тепер думає про неї? Ото, каже сам собі, дурне дівчисько! А може, взагалі нічого не думає. Це було би краще. Для неї. Дурне дівчисько готове виконувати будь-яку його забаганку, проводити журналістські розслідування, знову ризикуючи власним життям? Ну, вона завтра висловить йому все, що думає з цього приводу, і наостанок так гримне дверима, що ненависна редакція завалиться. Їй стає весело. Вона вже не думає про дядю Вову і швидко засинає. Їй справді сниться щось кольорове і космічне.

10

Ореста Гусак належала до породи гарячих жінок. Їй самій було дивно, як вона втрималась від сексу аж до вісімнадцяти років, поки не вийшла заміж. Її подруги втратили цноту ще в дев'ятому-десятому класі й поки знайшли своїх чоловіків, вже мали по декілька хлопців.

Їхню пару всі вважали романтичною. Орест і Ореста. Ніби спаровані самим Богом. Він був набагато старшим від неї. Це не стримувало Оресту, хоча її батьки спочатку були проти. Але зустріч з майбутнім зятем переконала їх, що більшого щастя для єдиної донечки і не треба.

Весілля як такого не робили. Напередодні урочистостей несподівано померла бабця Орести. Зібралися вдома – родичі, друзі, близькі знайомі.

Ореста зрадила чоловікові через два тижні. Орест прийшов додому п'яний і ліг спати. Пішла до сусідки щось позичити. Не знала, що та ще зранку поїхала з дітьми до своєї мами. Сусід обійняв Оресту. Від його дотику всередині неї щось обірвалося. Незчулась, як опинилась на його ліжку.

А потім пішло-поїхало. Чоловік пив, а Оресті траплялись чоловіки, які легко її спокушали. Не зупинилась і після народження сина. В хвилини просвітління щиро молилася Богу, просила дати їй розум, щоб не зраджувати чоловіку. Але гаряча природа брала своє. Через її зради, які вже й не приховувала, розлучились.

Ореста зупинилася лише тоді, коли чоловік загинув на Інститутській. Вважала, що це кара Божа. Орест і поїхав до Києва, коли дізнався про чергову зраду вже колишньої дружини.

Приїхала з сином на похорон Ореста. Їй здавалося, що всі з осудом дивляться на неї й ніби говорять: це через тебе він загинув.

Тепер у неї залишився дев'ятирічний Михайлик – викапаний батько. Жила в своїх батьків. На чоловіків, здається, вже й дивитися не могла.

11

Восьмого квітня 2014 року із Дрогославської в'язниці втік Олег Чернишов, якого засудили за вбивство матері. Йому дали чотирнадцять років, з яких він відсидів майже шість. Лише після Різдва його адвокатові вдалося перевести Олега до Дрогослава. Тут проживали його дружина і дванадцятилітній син.

У цій справі було багато підозрілого. Сам Чернишов своєї вини не визнав. Адвокат намагався довести суду, що Олега підставили, але з цього нічого не вийшло. Знаряддя вбивства – ніж – знайшли поруч з трупом, хоча на ньому й не було відбитків пальців Чернишова. Мотив теж був: напередодні вбивства п'яний син посварився з матір'ю і погрожував її вбити. Це чули сусіди. А наступного ранку вони знайшли труп Чернишової.

І ось тепер ця втеча із Дрогославської в'язниці. Ті, хто був упевнений, що Чернишов убив свою матір, торжествували: мовляв, винен і не захотів спокутувати вину. У тих, хто мав сумніви щодо цієї справи, був інший аргумент: чому невинна людина повинна сидіти у в'язниці, а справжній убивця гуляти на волі? Як приклад, вони згадували фільм "Втеча із Шоушенку", знятий за повістю Стівена Кінга, і всіляко виправдовували Олега Чернишова.

У самій втечі теж було багато загадкового. Казали, ніби в'язень, дуже схожий на Чернишова, вийшов із в'язниці через центральну браму. При цьому ті, хто буцімто таке бачив, уточнювали, що він був одягнений у форму охоронця. Натомість керівництво в'язниці спростовувало цю інформацію, але водночас і не повідомляло яким чином Олегові Чернишову вдалося втекти на волю, посилаючись на таємницю слідства.

Першою серед журналістів Дрогослава про цю подію довідалася Віталіна. Вночі їй зателефонував один із охоронців в'язниці, з яким у неї раніше були сексуальні стосунки, і повідомив про Чернишова. Перш ніж сказати про це, він вибив у Віталіни клятву, що за важливу новину вона переспить з ним. Звісно, журналістка пообіцяла, не задумуючись, як виконуватиме це, бо її заінтригував уже сам нічний дзвінок. Ну, і важлива новина теж, звичайно.

Зранку, тільки-но головний редактор прийшов на роботу, на його столі вже лежала замітка про втечу із Дрогославської в'язниці за підписом Віталіни. Але і в цьому випадку сталося те, що було завжди. Він запив зі знайомими, зачинившись у кабінеті. Віталіна й не підозрювала, що її замітка може не піти до свіжого номеру газети, і спокійно займалась іншими справами.

Уже після обіду, коли окремі сторінки почали надсилати до друкарні, Віталіна ліниво поцікавилась у відповідального секретаря, який макетував номер, чи він хоч дав її замітку на першу сторінку. Той здивовано відповів, що жодного матеріалу Віталіни у цьому номері газети нема. Вона подумала, що з нею жартують, і дуже серйозно сказала, що замітка про втечу із в'язниці мала би стати цвяхом номеру, наскільки вона розуміється в журналістиці. І аж коли відповідальний секретар показав їй вичитані сторінки і Віталіна на власні очі переконалася, що її замітки про втечу із в'язниці справді нема, вона зрозуміла, що головний редактор знову безсоромно її ошукав. Мов пантера, кинулась до його кабінету і, мабуть, набила би цього нікчемного чоловічка, але того врятувало те, що він ще до цього напився, як свиня, і в стані цілковитої невагомості головного редактора транспортували додому.

Всі інші дрогославські газети наступного дня опублікували інформацію про втечу із в'язниці, не називаючи імені та прізвища арештанта, а "Дрогославщина", приватне видання Андрія Чернюка, примудрилася навіть взяти інтерв'ю за гарячими слідами у дружини Олега Чернишова, і всі, звісно, здогадалися, про якого в'язня-втікача йде мова. Лише "Дрогославська зоря" не оприлюднила цього факту і змушена була повернутися до цієї теми наступного тижня. Щоправда, велику статтю про це написав відповідальний секретар газети, а піонерство Віталіни у цій справі було забуте. Обіцянка, дана нею одному з охоронців в'язниці, зависла у повітрі. І чи не вперше Віталіна упіймала себе на думці, що не хоче зраджувати Віталіку.