Поетичні твори - Старицький М. П.

І буя, скаженіє содома,

П’яний бенкет шумить і гуде,

Поки звалить поганців утома,

Поки зляже нетребство бліде…

Місто спить; кам’яниці-озії

Бовваніють у хмуристій млі;

Вже й тружденні заплющили вії,

Спочивають старі і малі;

Стихло горе велике, і болі

На хвилину забуло життя...

Тільки дочки щербатої долі

Марно ждуть від образ забуття!

1902

Ніч. У хаті зимно, темно:

Каганця дастьбі...

Бідна мати плаче ревно

В скрутоньці-журбі....

Хлипа з голоду дівчатко

З-під рядна в кутку;

Під грудима немовлятко

Скигле в сповитку;

На той плач голодний в хаті

Й вітер заодно

Виє, знай, в шибки дірчаті,

Плаче жалібно...

По стіні з гнилої стелі

Крапає вода:

Мабуть, в бідного оселі

І стіна рида!

Згасло світло; темрява надворі,

А на серці ж як у бурю в морі…

Знай, блукаю круг сумної хати,

І нема з ким серця розважати,

Розпитатись, побалакать стиха

Про недолі та про наші лиха,

Як собі у скруті дати раду.

Ех! Немає у нас, браття, ладу…

Всюди ніч - хоч виколи ти око,

А до бога,- сказано,- високо!

В снігах несходимих Сибіру,

Де темні бори лише мрілись,

В тайзі, на етапнім привалі,

Вони несподівано стрілись.

Крізь млу ледве сонце шаріло,

Бурульки іскрились на хаті…

Він був у казьонних кайданах,

Вона - у казьоннім халаті.

Покрикнули з диву сп’янілі,

Обличчя спалахнули жаром;

І всяк постеріг би відразу,

Що те палахтіння недаром…

І час, і нудьга, і в’язниця

Поклали на бранців ознаки;

Проте у їх очах горіли

Й тепер поривання однакі.

Зірвалось вогнистеє слово,

Сплелись переможені руки...

Була в тім нерво́вім стисканні

Безодня і щастя, і муки.

Круки аж чорніли на вітах,

Присипаних снігом, ялових,

І карканням крили розмову

Від пильних ворожих варто́вих.

А мова лилася, кипіла,

Як па́водь по гатях весною:

Про злі у розлуці пригоди,

Про скутки нерівного бою...

«Ми дружнє за правду боролись,

Не сплямили зрадою броні

І чесно,- промовив він стиха,-

Тепер опинились в полоні.

Нехай ще шаліють сіпаки,

Поки не збентеживсь нетяга,

Нехай нас катують в неволі,

А все ж пак за нами звитяга!

Кати на знущання скували

Залізом тяжким наше тіло…

Душі ж їм і дум не скувати -

Буятимуть скрізь вони сміло…

Чим більше проллється за брата

Навкруг неповинної крові,

Тим швидше по світу настане

Ясне панування любові…»

«Тим швидше...» Хтось крикнув: «В дорогу!»

І впала хвилина розстання...

У неї пробилась сльозина,

У нього зірвалось зітхання…

Від брязку заліза шумливо

Знялося з ялин гайвороння,

А сонце черво́нистим оком

Дивилось, немовби спросоння.

1902

Чорне хмарище суне по́вагом,

Заступає світ, стеле темряву;

Розпанахалось, завихрилося,

Мов страховище з пекла зрушене,

Огорта навкруг землю крилами…

Оперезане скрізь гадюками,

Сизо-білими, волохатими,

Що сплітаються, розплітаються

І звисають вниз грізним кетягом…

Душно, млосяно, і задуха та

Мов гнітить усе важким каменем:

Ані способу вільно дихати,

В голові гуде, думи сковані,

В серці млявому рабські острахи…

Притаїлось все, пополохалось

Перед з’явищем тучі грізної:

Вітерець ущух - ані подиху,

Змовк веселий гай - ані шелесту,

Знишкли пташечки-щебетушечки,

Поховалися кібці, шу́ляки,

Ластівки лише не злякалися,-

У повітрі, знай, сміло плавають,

Ріжуть стрілами проти хмарища.

Люди з острахом незміркованим

Тучі ждуть тії лиховісної.

Багатирщики зачиняються

По своїх дворах і по горницях,

Затуляючи вікна коцами,

Щоб не чути їм грому-гуркоту;

Позасвічують ще й лампадочки,

Щоб не бачити спалу блискавки,-

Так жахаються смерті наглої:

Жаль їм злинути з світу ласого,

Від утіх-розкош - в ніч беззоряну,

Що на той пак світ, на суд праведний…

А сіромі пак на ті заходи

Часу вільного дастьбі й хвилоньки:

Йно про те вона побивається,

Щоб не зніс потоп їй хатиноньки,

Не забрав добра їй убогого

Із худобою, а то й з дітками,

Чи недужими - батьком, матір’ю.

Що їй думати про гріхи свої?

Гвалт безжалісний, скрута, горенько

Та темнота - ось відповідники!

Що лякатись їй смерті наглої?

Не дало життя втіх і радощів,

А дало лише муку, нуждоньку,

То хоч смерть ота угамує їх,

В ямі темній дасть їм одлежатись.

А вже хмарище, туча грізная

Геть насунулась, низом стелиться,

Досягаючи лісу крилами,

Ніччю криючи небо збурене...

Ось розшарпалась світлом-пломенем,

Засліпила всім очі злякані,

Обізвалася грізним гомоном

І занишкла знов, притаїлася...

Та зненацька враз як не сказиться:

Заревла, мов звір, диким вигуком,

Покотилася вихрем-бурею,

Геть ламаючи, що не трапиться,

Заяскрилася блискавицями,

Із страшних гармат разом вдарила,

Аж земля кругом іздригнулася,

В хлющі пінявій потопаючи…

Не журіться ж, гей, бідарі мої,-

Горобина ніч - вам не мачуха!

Сміло глянемо в вічі борвію

Та зміркуємо усе розумом,

Може, зірвемо ще й порадоньку

Від бунто́вника навіженого?..

Після борвію гляне сонечко

І огріє всіх рівним променем,

Вороги життя згинуть про́падом,

А повітря скрізь оздоровшає:

Після борвію легше дихати,-

Із заліз думки