Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

до місіс Ос­борн. Сама вона не зважується спитати, як малий себе по­чуває, і не дозволяє собі брати його на руки, хоч він її онук і улюбленець, бо не вміє, бачите, поводитися з діть­ми й може його вбити. А коли дитину приходив оглянути містер Пестлер, вона зустрічала його з таким глузливим, пихатим виглядом, якого, за його словами, не прибирала навіть леді Осотріс, коли він мав честь її лікувати, хоч від старої Седлі він ніколи не брав грошей. Цілком мож­ливо, що й Емілія зі свого боку відчувала ревнощі. Кожна мати ревнує до тих, хто бавить її дитя й може зайняти пер­ше місце в його серці. В усякому разі, коли хтось глядів Джорджі, Емілія непокоїлась і так само не давала місіс Клеп і служниці одягати й бавити малого, як забороняла їм витирати порох з мініатюрного портрета чоловіка над своїм ліжком - тим самим ліжком, з яким була розлучи­лася, коли пішла до чоловіка, і до якого тепер повернулась на багато довгих, мовчазних, сповнених плачу, а все ж таки щасливих років.

У цій кімнаті була вся любов Емілії, все найдорожче в її житті. Тут вона пестила свого хлопчика й самовіддано доглядала його під час різних дитячих недуг. їй здавалося, що це якимось дивом до неї повернувся з неба Джордж-старший, тільки набагато кращий. Сотнею невловимих ін­тонацій, поглядів, рухів малий так нагадував батька, що вдовине серце аж тремтіло, коли вона пригортала до себе дитину, і хлопчик часто допитувався, чого вона плаче. Тому, що він такий схожий на свого батька, щиро признава­лась Емілія. Вона весь час згадувала про небіжчика бать­ка невинній дитині, що нічого не розуміла, розповідала про своє кохання до Джорджа набагато більше, як свого часу самому Джорджеві чи котрійсь із близьких товаришок. З батьками вона ніколи не говорила про таке, соромлячись відкрити перед ними своє серце. Певне, малий Джордж ро­зумів її не краще за них, але вона ненастанно довіряла йому і тільки йому свої сердечні таємниці. Радість цієї жін­ки нагадувала смуток чи, інакше сказати, була така ніжна, що виливалася в сльозах. Почуття Емілії були такі делікат­ні й боязкі, що, мабуть, не варто говорити про них у книжці. Доктор Пестлер (тепер найпопулярніший жіночий лікар, який їздить у пишній темно-зеленій кареті, чекає дворянського титулу і має власний дім на Манчестер-стріт) розповідав мені, що горе Емілії, коли довелося від­лучати дитину від грудей, зворушило б навіть серце Ірода. В ті часи доктор був ще дуже жалісливий, тож його дружина і тоді, і ще довго потому смертельно ревнувала його до місіс Осборн.

Можливо, докторова дружина мала підстави для ревно­щів: більшість жінок, що складали невеличке коло знайо­мих Емілії, ревнували до неї представників протилежної статі і сердилися, що ті нею так захоплювались. Бо майже всі чоловіки, познайомившись ближче з Емілією, починали обожнювати її, хоч, безперечно, не могли б сказати за що. Вона не була ні показна, ні дотепна, ні дуже розумна, ні велика красуня. Але хоч де б Емілія опинилася, вона завж­ди зворушувала й чарувала всіх чоловіків, а в жіночого роду завжди викликала зневагу й недовіру. Певне, най­більшими її чарами були тендітність, тиха покора й лагідність; здавалося, вона зверталась до кожного чоловіка, який траплявся їй на життєвому шляху, з проханням виявити до неї прихильність і захистити її. Ми вже бачили, як у полку - хоч вона була знайома лише з кількома Джорджевими товаришами - всі молоді офіцери ладні були взя­тися за шаблі і битися за неї. Те саме було в будиночку у Фулемі та в маленькому колі людей, що відвідували її,- вона всім подобалася, і всі нею цікавились. Якби вона була самою місіс Манго зі славетної фірми «Манго, Банан і Компанія» на вулиці Крачт-Фраєрс, розкішною власницею ананасових плантацій, що влаштовувала в своєму фулемському будинку літні déjeuners, 16 де бували герцоги і графи, і їздила по околиці із служниками в пишних жовтих лів­реях, парою гнідих коней, яких не знайдеться навіть у кенсінгтонській королівській конюшні,- кажу вам, якби вона була самою місіс Манго чи дружиною її сина, леді Мері Манго (дочкою графа Каслмоулді, що зволила вийти заміж за голову фірми), дрібні торговці в сусідстві не виявляли б до неї більшої пошани, ніж вони виявляли до лагідної мо­лодої вдови, коли вона проходила повз їхні крамниці або робила в них свої скромні покупки.

Не тільки містер Пестлер, лікар, а й містер Ліндон, його молодий помічник, який лікував покоївок та дрібних крамарів і якого завжди можна було побачити в аптеці, де він читав «Таймс», відверто визнавав себе рабом місіс Осборн. Цього показного юнака зустрічали в помешканні місіс Седлі привітніше, ніж його принципала, і коли в ма­лого Джорджі щось боліло, він заходив глянути на хлопця двічі або й тричі на день, і гадки не маючи брати платню. Він діставав з аптечних шухляд м’ятні таблетки, тамаринд та інші ліки для малого Джорджі і складав для нього такі дивовижно солодкі й смачні настої та мікстури, що малому було навіть приємно лікуватися. Вони з Пестлером проси­діли біля хлопчика цілих дві ночі того незабутнього, страш­ного тижня, коли Джорджі хворів на кір і коли, дивлячись на відчай його матері, можна було подумати, що досі цієї хвороби взагалі не було на світі. Чи вони так клопоталися для когось іншого? Чи просиджували ночі у власників ана­насових плантацій, коли Ральф Банан, Гвендоліна і Гінівер Манго хворіли на ту саму дитячу недугу? Чи сиділи вони біля маленької Мері Клеп, дочки господаря будиноч­ка, що заразилася від Джорджі? Справедливість змушує нас визнати, що ні. Вони спокійно спали, принаймні коли йшлося про Мері, заявивши, що кір у неї в легкій формі, а тому скоро мине сам, і байдуже, тільки задля годиться, прислали для неї якісь ліки, а коли дівчинка вже одужу­вала - додали до них ще хінної кори.

Далі, навпроти місіс Осборн мешкав скромний фран­цузький шевальє, що викладав свою рідну мову в кількох сусідніх школах, а вечорами вигравав тремтливі старовин­ні гавоти й менуети на своїй захриплій скрипці. Коли цей чемний дідусь у напудреній перуці, який ніколи не про­пускав недільної відправи в геммерсмітській каплиці жі­ночого монастиря і який нічим - ні своєю ввічливістю і уважністю, ні поведінкою й манерами - не скидався на те­перішніх своїх здичавілих, бородатих земляків, що прокли­нають зрадливий Альбіон і з-понад сигар косо позирають на нас біля англійського посольства