Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

- Їй-бо, сер,- казав він кожному,- який же в мене росте хлопчина, який молодець! Я мало не пробив стелі його головою, їй-бо, а він навіть не заплакав, боявся збудити матір.

Іноді - раз або двічі на тиждень - та леді навідувалась до горішніх покоїв, де мешкав хлопчик. Приходила, ніби малюнок із «Журналу мод», що раптом ожив: лагідна усмішка, чудова нова сукня, елегантні рукавички й чере­вички. Її прикрашали дивовижні шарфи, мережива й кош­товності. Вона завжди мала новий капелюшок, оздоблений вічноживими квітками або розкішними страусовими пе­рами, м’якенькими й легенькими, мов пелюстки магнолії. Вона поблажливо кивала хлопчикові, що відривався від обіду або від розфарбовування солдатиків на малюнках. Коли вона виходила, в кімнаті залишався дух троянди чи якийсь інший чарівний запах. В очах дитини вона була неземною істотою, вищою за батька... за весь світ,- їй можна було тільки поклонятися, захоплюватись нею зда­леку, їхати з матір’ю в кареті здавалося йому священно­дійством: він сидів і боявся навіть озватися, тільки не зводив погляду з розкішно вбраної принцеси навпроти себе. Джентльмени на чудових баских конях під’їздили до екіпажа, сміялися й розмовляли з нею. Як блищали її очі, коли вона дивилася на них! Як вона жваво й граційно по­махувала їм рукою, коли вони минали її! Хлопчика в та­ких випадках одягали в новий червоний костюмчик. Удома йому вистачало й старого, з рудої парусини. Часом, коли матері не було і Доллі, покоївка, прибирала її ліжко, хлоп­чик заходив до материної спальні. Ця кімната здавалася йому казковою - таємничим царством розкошів і дивовиж. У шафі висіли всі ті чарівні сукні - рожеві, блакитні й різнобарвні. Ось оздоблена сріблом скринька з коштовно­стями, ось таємнича бронзова рука на туалетному столику, унизана сотнями блискучих каблучок. А он люстро - диво з див,- у якому він міг побачити своє розгублене личко і віддзеркалення Доллі (химерно змінене, воно ніби плив­ло під стелею), яка підбивала й розгладжувала подушки на ліжку. Бідолашне, самітне, занедбане маля! Мама - святе слово на устах і в серці дітей, а цей хлопчик обож­нював камінь!

Родон Кроулі, хоч який він був шахрай, мав у серці якісь почуття і все-таки ще здатен був любити дитину й жінку. До Родона-молодшого він відчував велику потаєм­ну ніжність, що помітила й Ребека, хоч ніколи не згаду­вала про це чоловікові. Та ніжність не дратувала Ребеку - надто вона була добродушна,- а тільки збільшувала її зневагу до чоловіка. Родон сам трохи соромився своїх батьківських почуттів і приховував їх від дружини: лише наодинці з сином він давав їм волю.

Вранці він звичайно брав хлопчика з собою гуляти; вони заходили разом до стайні, а потім ішли в Парк. Юний лорд Саутдаун - такий щедрий, що міг віддати останнє, і понад усе любив купувати різноманітні дрібнички, щоб потім їх роздаровувати,- купив хлопчикові поні, не набагато більшого за пацюка, як казав сам дарувальник, і на цього вороного шотландського пігмея високий батько юного Родона задоволено садовив сина, а сам ішов Парком поряд з ним. Йому було приємно бачити свою колишню казарму й колишніх товаришів-гвардійців біля Найтсбріджа; він згадував своє парубоцьке життя й починав жалкувати, що воно минулося. Старі кавалеристи теж раді були зустрі­тися з колишнім своїм офіцером і попестити його сина. Полковникові Кроулі було дуже приємно обідати в офіцер­ському клубі зі своїми колегами.

- Я для неї не досить розумний, хай йому грець, я знаю! Їй без мене не буде нудно.

І справді, дружина без нього не нудилася.

Ребека любила свого чоловіка. Вона завжди була добра до нього, і хоч би що він сказав чи зробив, ніколи не сер­дилась. Навіть не дуже виявляла йому свою зневагу: може, він їй саме тому й подобався, що був дурний. Родон був для неї старшим служником, метрдотелем, він викону­вав її доручення, беззастережно слухався її наказів, по­кірно катався з нею в колясці по Парку, відвозив її в оперу, сам розважався в клубі, поки йшла вистава, і приходив за­бирати її точно в належний час. Прикро, що Бекі така байдужа до сина, але він мирився й з цим.

- Вона, бачите, така розумна, хай йому грець,- виправ­дувався Родон,- а я, бачите, невіглас, і взагалі...

Бо, як ми вже казали, не треба великого розуму, щоб вигравати в карти і в більярд, а на інші таланти Родон не претендував.

Коли в домі з’явилася компаньйонка, в нього набагато поменшало обов’язків. Дружина навіть заохочувала Ро­дона не обідати вдома, і він міг уже не супроводжувати її в театр.

- Можеш не сидіти сьогодні вдома, тобі буде нудно, любий,- часто казала вона.- В мене зберуться кілька людей, що лише дратуватимуть тебе. Я б їх не запрошувала, але ж ти знаєш, що я роблю так задля твого добра. А тепер, як я маю вівчарку, тобі вже не треба за мене боя­тися.

«Вівчарка-компаньйонка! Бекі Шари має компаньйонку! Ну й сміховисько!» - думала собі місіс Кроулі. І ця думка дуже веселила її.

Одного ранку в неділю, коли Родон Кроулі, його син і поні гуляли, як звичайно, в Парку, вони зустріли дав­нього знайомого полковника, його товариша по службі, кап­рала Клінка, що приязно розмовляв з якимось старим джентльменом. Той тримав на руках хлопчика десь такого віку, як малий Родон. Хлопчик міцно вхопився за медаль на пам’ять про битву під Ватерлоо, що висіла на грудях у капрала, й уважно її роздивлявся.

- Дякую, ваша честь - відповів Клінк: «Як ся маєш, Клінку?» - Цей юний джентльмен - ровесник вашому синові,- додав капрал.

- Його батько теж воював під Ватерлоо,- сказав ста­рий, що тримав на руках хлопчика.- Правда, Джорджі?

- Так,- відповів той.

Він і хлопчина, що сидів на поні, пильно, з поважним виглядом вивчали один одного, як то буває між дітьми.

- У піхоті,- сказав Клінк поблажливим тоном.

- Він був капітаном *** полку,- не без гордощів додав старий джентльмен.- Капітан Джордж Осборн, сер. Може, ви його знали? Він загинув смертю хоробрих у битві з корсиканським тираном.

Полковник Кроулі почервонів.

- Я знав його дуже добре, сер,- мовив він,- і його дружину, дуже милу жіночку, сер... Як вона поживає?

- Це моя дочка, сер,- відповів старий джентльмен.

Він опустив хлопчика на землю, дуже врочисто витяг-візитну картку