Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

в Парижі,- коли цей старий шевальє де Пазурруж говорив про місіс Осборн, він спершу втягував у ніс понюшку тютюну, тоді граційним рухом струшував з пальців крихти, що пристали до них, знов складав їх у пучку, підносив до уст і, поцілувавши, розводив з вигуком: «Ah, la divine créature!» 17 Він кожному казав і божився, що коли Емілія іде бромптонськими ву­личками, під ногами в неї рясно розквітають квітки. Малого Джорджі він називав Купідоном і питався в нього, що ро­бить його мама Венера, а враженій Бетті Фленніген казав, що вона одна з грацій і улюблена служниця Reine des Amours. 18

Можна було б навести й більше прикладів так легко здобутого визнання, про яке Емілія й не підозрювала. Хіба містер Бінні, лагідний, люб’язний вікарій з парафіяль­ної церкви, куди ходила родина Седлі, не відвідував раз по раз удову? Він гойдав на колінах її хлопчика і пропонував учити його латини, що страшенно обурювало його сестру, стару панну, яка була в нього за господиню.

- Ну, що ти в ній побачив, Бейлбі? - бувало казала вона.- Коли вона приходить до нас пити чай, то за цілий вечір не промовить жодного слова. Вона просто байдужа істота, я певна, тіло без душі, та й годі. Тільки її гарнень­ке личко вабить вас, чоловіків. Міс Гранітс, що має п’ять тисяч річного прибутку, та ще й надію на майбутнє, куди жвавіша і, як на мій смак, в тисячу разів приємніша; вона б тобі, безперечно, здалася ангелом, якби була трохи вродливіша.

Можливо, що до певної міра міс Бінні мала слушність: гарне личко завжди викликає симпатію в серцях чоловіків, цих невиправних вітрогонів. Жінка може бути розумна й чиста, як Мінерва, а ми не помітимо її, якщо вона негарна. Яких тільки дурниць ми не вибачимо парі блискучих оче­нят! Яка нісенітниця, вимовлена рожевими устами й солод­ким голоском, не видасться приємною? Тому жінки, з вла­стивим їм почуттям справедливості, й доводять, що коли жінка вродлива, то вона неодмінно дурна. Ох, жінки, жінки, скільки серед вас і негарних, і дурних!

Усе, що можна розповісти про життя нашої героїні,- найбуденніші речі. Її історія не багата на дива, як ласка­вий читач, безперечно, вже завважив, і якби вона вела що­денник протягом тих років, відколи народився син, у ньо­му б мало знайшлося подій, важливіших за кір, про який ми вже згадували на попередніх сторінках. Хоч ні, одного дня, на превеликий подив Емілії, щойно названий велебний містер Бінні попросив її змінити прізвище Осборн на його власне. Емілія почервоніла, залилася сльозами, трем­тячим голосом подякувала за ласку, за увагу до неї і до її бідолашного хлопчика, але сказала, що ніколи, ніколи не зможе думати про когось іншого, крім... крім чоловіка, якого вона втратила.

Двадцять п’ятого квітня і вісімнадцятого червня - в день свого шлюбу і в день смерті чоловіка - вона зовсім не виходила зі своєї кімнати, присвячуючи ці дні (і ще хтозна-скільки самітних нічних роздумів, коли маленький син спав біля неї в колисці) пам’яті своєї втраченої пари. Протягом дня вона була діяльніша: вчила Джорджі читати, писати і трохи малювати, читала книжки, щоб потім роз­повідати йому звідти різні історії. В міру того як під впли­вом навколишньої природи в хлопця розплющувалися очі й прокидався розум, вона вчила його, наскільки їй дозво­ляли скромні можливості, пізнавати творця всесвіту. Що­вечора й щоранку вона й він (у безмежній, зворушливій єдності, що, гадаю, розчулила б серце кожного, хто бачив або сам пережив таке) - разом молилися вітцеві небес­ному: мати вкладала в молитву всю свою душу, а дитина лебеділа за нею слова, які та вимовляла. Щоразу вони про­сили бога благословити любого татка, ніби він був живий і сидів з ними в кімнаті.

Багато годин забирало в неї вмивання й одягання юного джентльмена, прогулянки з ним уранці до сніданку і до того, як дідусь ішов «у справах», шиття найдивовижніших і найвигадливіших костюмів, для чого ощадлива вдова пе­рекроювала кожен придатний клапоть зі свого одягу з ча­сів заміжжя, бо сама місіс Осборн (на превеликий жаль її матері, що любила, особливо після втрати майна, гарно вбиратися) завжди носила чорну сукню і брилик з чорною стрічкою. Решту дня вона віддавала батькам. Вона навіть навчилася грати в крібедж, щоб старий джентльмен не ну­дився в ті вечори, коли не йшов до клубу. Вона співала йому, як він хотів послухати її, і це було доброю прикме­тою, бо під музику він неодмінно засинав солодким сном. Вона переписувала йому численні меморіали, листи, прос­пекти і плани. Це її рукою були написані листи, якими старий Седлі повідомляв більшість колишніх своїх друзів, що він став агентом компанії Чорний діамант, безпопільне вугілля і ладен постачати своїм приятелям і громаді найкраще вугілля по стільки ж стільки шилінгів за челдрон. 19 Йому залишалося лише поставити під тими листа­ми свій вигадливий підпис і заадресувати їх нерівним кан­целярським почерком. Один із таких паперів послано майорові Доббіну в *** полк через містерів Кокса і Грінвуда; та майор був тоді у Мадрасі й не потребував вугілля. Але він упізнав руку, що писала той проспект. Господи мило­сердний, чого б він тільки не віддав, щоб тримати її в своїй! Прийшов і другий лист, повідомивши майора, що «Дж. Седлі й Спілка» заснували в Опорто, Бордо й Сен-Марі агентства, які мають змогу запропонувати своїм дру­зям і громаді найкращий і найвишуканіший вибір портеру, хересу й червоних вин за помірковану ціну й на особливо вигідних умовах. Спираючись на це повідомлення, Доббін напосівся на губернатора, головнокомандувача, суддів, полкових товаришів та всіх, кого знав в окрузі, і послав додому «Седлі й Спілці» стільки замовлень, що геть при­голомшив містера Седлі й містера Клепа, з якого й скла­далася вся «Спілка». Але після цього першого успіху, під впливом якого бідолашний старий Седлі вже зібрався бу­дувати будинок у Сіті та власну пристань і заводити цілий полк писарів і мережу агентів по цілому світі, більше за­мовлень не надходило. Мабуть, старий джентльмен утратив свій колишній тонкий смак до вин: на майора Доббіна полетіли скарги з усіх офіцерських їдалень через погані напої, придбані за його рекомендацією. Врешті він скупив більшу частину вин і розпродав їх з аукціону з величез­ними збитками для себе.

Щодо Джоза, який тоді отримав місце в управлінні по­датків і зборів у Калькутті, то він страшенно