Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

на себе видатки на Джорджеву освіту, оскільки вони були б важкі для матері з її мізерними засобами. Одне слово, майор завжди думав про Емілію та про її малого сина. Він звелів своїм агентам забезпечувати його книжками з малюнками, фарбами, столиками та іншими речами, потріб­ними для навчання й для розваг. За три дні до того, як Джорджеві сповнилося шість років, якийсь джентльмен у супроводі служника під’їхав бричкою до будинку місте­ра Седлі й захотів побачити Джорджа Осборна. То був військовий кравець Вулзі з Кондуїт-стріт, що за доручен­ням майора приїхав зняти мірку з юного джентльмена й пошити йому сукняний костюм. Колись він мав честь одя­гати капітана, батька юного джентльмена.

Інколи - і, безперечно, також на майорове прохання - його сестри, панни Доббін, приїздили родинною каретою і брали Емілію з хлопцем на прогулянку, якщо ті хотіли. Опіка і люб’язність цих леді дуже сковували Емілію, але вона досить покірно витримувала все це, бо звикла завжди коритися, а крім того, їзда в розкішній кареті страшенно тішила Джорджі. Часом леді просили відпустити хлопця до них на цілий день, і він завжди залюбки їздив до гар­ного будинку з великим садом на Денмарк-гілл, де меш­кали ті леді і де в оранжереях достигав такий чудовий виноград, а на шпалерах - персики.

Одного дня панни Доббін люб’язно принесли Емілії но­вину, яка - вони були певні цього - мала неабияк її потішити, дуже цікаву звістку, що стосувалась їхнього до­рогого Вільяма.

- Що, може, він повертається додому? - запитала Емілія, і очі її радісно засяяли.

О ні... й не думає... але вони мають усі підстави вважати, що дорогий Вільям скоро одружиться... з родичкою дуже близької Еміліїної приятельки... з Георгіною О’Дауд, се­строю сера Майкла О’Дауда, яка приїхала в гості до леді О’Дауд у Мадрас... усі кажуть, що вона дуже вродлива й вихована дівчина.

Емілія тільки вигукнула: «О!» Вона справді була дуже, дуже рада. Хоч їй здавалося, що Георгіна навряд чи схожа на її давню знайому, надзвичайно добру жінку... але... але вона була дуже рада. І в душевному пориві, якого я не можу пояснити, Емілія взяла на руки Джорджі й ніжно поцілувала його. Коли вона відпустила хлопця, очі її були затуманені, і протягом усієї прогулянки вона майже не озивалася... хоч справді була дуже рада.

 

Розділ XXXIX
ЦИНІЧНИЙ РОЗДІЛ

 

 

Тепер ми зобов’язані на короткий час повернутися до наших давніх знайомих у Гемпшірі, що в своїх сподіван­ках заволодіти майном багатої родички зазнали такого прикрого розчарування. Для Б’юта Кроулі, який розрахо­вував на тридцять тисяч, було страшним ударом отримати тільки п’ять. З тієї суми, після того як він сплатив свої власні борги і борги свого сина Джіма в коледжі, залиши­лося дуже мало на посаг його чотирьом негарним дочкам. Місіс Б’ют так і не зрозуміла, наскільки її тиранічна по­ведінка допомогла чоловікові лишитися ні з чим; у кож­ному разі, вона не визнала своєї помилки. Навпаки, вона присягалася й запевняла, буцімто зробила все, що може зробити жінка. Не її ж бо вина, що вона не вміє так під­лабузнюватися, як лицемірний Пітт Кроулі, їхній небіж. Вона бажає йому такого щастя, якого він заслужив своїми підступами.

- Принаймні гроші залишаться в родині,- милостиво заявляла вона.- Пітт їх не розтринькає, будь певний, бо у всій Англії не знайдеться другого такого скнари. Він такий самий мерзенний, тільки по-своєму, як і його розпусний братик, той марнотратник Родон.

Отож місіс Б’ют після першого вибуху люті й розча­рування почала пристосовуватись до нових обставин і взялася пильно заощаджувати на всьому та врізувати ви­датки. Вона вчила своїх дочок бадьоро терпіти злидні й ви­находила тисячі чудових способів приховувати, як їм живе­ться насправді. Вона з похвальною запопадливістю возила дівчат на бенкети та в громадські місця і навіть у себе вдома, в пасторському будинку, приймала гостей багато частіше, привітніше й краще, ніж досі, коли ще мала надію на спад­щину міс Кроулі. Дивлячись на цю родину, ніхто б не при­пустив, що її спіткало таке розчарування, і не здогадався б, бачивши, як часто місіс Б’ют із дочками з’являються в то­варистві, що вдома вони бідують і навіть недоїдають. Па­сторські дочки вбиралися краще, ніж будь-коли раніше. Вони незмінно з’являлися на всіх вечорах у Вінчестері та Саутгемптоні, добиралися навіть до Кауза, щоб побути на бенкетах і святкуваннях з приводу кінних перегонів та змагань на човнах, і їхня карета з кіньми, взятими від плуга, ніколи не стояла, аж поки майже всі повірили, що сестри отримали спадщину від тітки, ім’я якої вся родина згадувала при людях тільки шанобливо і з великою вдяч­ністю. Я не знаю поширенішої за цю брехні на Ярмарку Суєти, і найцікавіше те, що люди шанують себе за таку облудність, вважають, буцімто роблять мало не геройський вчинок, гідний найбільшої хвали, приховуючи від світу свої злидні.

Місіс Б’ют, певна річ, вважала себе однією з найдоброчесніших жінок в Англії, і сторонні могли багато чого по­вчитися, дивлячись на її щасливу родину. Дівчата були такі веселі, такі чемні, такі виховані й скромні! Марта ча­рівно малювала квітки й забезпечувала своїми творами половину добродійних базарів у графстві. Емма була справжньою Сапфо, і її вірші в гемпшірському «Телегра­фі» оздоблювали поетичний куточок тієї газети. Фанні й Матильда співали дуети, а матінка акомпанувала їм на фортепіано; тоді Марта й Емма, обнявшись, захоплено слу­хали. Ніхто не бачив, як сердешні дівчата товкли вдома ті дуети і як суворо муштрувала їх мати цілими годинами. Одне слово, місіс Б’ют зустрічала свою долю з веселим лицем і якнайдоброчесніше дотримувалася зовнішньої пристойності.

Усе, що могла зробити добра й порядна мати, місіс Б’ют робила. Вона гостинно приймала в себе яхтсменів із Саутдауна, пасторів із Вінчестерського собору й офіцерів з су­сідніх казарм. Вона намагалася заманити до себе адвока­тів під час виїзних судових сесій і заохочувала Джіма приводити додому своїх приятелів, з якими той брав участь у полюванні. Чого тільки не зробить мати для добра своїх коханих діточок!

Зрозуміло, що така жінка не вельми зналася зі своїм дівером, жахливим баронетом із замку. Б’ют цілком по­рвав стосунки з братом, та й усе графство цуралося сера Пітта, для якого він став ганьбою. З роками баронетова відраза до порядного товариства ще збільшилась, і замкову браму не відчиняли більше для жодного джентльменського екіпажа, відколи баронетів син Пітт і леді