Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

- Люба невинна овечка, вам справді треба вівчарки,- мовив маркіз і, виставивши вперед підборіддя й огидно ви­щиривши зуби, втупив у Ребеку маленькі очі.

Вельможний лорд Стайн стояв біля каміна, попиваючи каву. Полум’я весело палахкотіло і потріскувало за гратками. На каміні горіло зо два десятки свічок у різних чу­дернацьких свічниках - позолочених, бронзових і порце­лянових. Вони чарівно освітлювали постать Ребеки, що сиділа на канапі, оббитій квітчастою тканиною. Вона була в рожевій сукні, свіжій, мов троянда, її білі, як сніг, руки і плечі поблискували крізь тоненький газовий шарф, який ледь прикривав їх, волосся кучерями спадало навколо шиї, а з-під тугих, шелестких згорток шовку визирала ніжка, чарівна ніжка в чарівному черевичку і в прозорій шовковій панчосі.

Свічки осявали також блискучу лисину лорда Стайна у віночку рудого волосся. Він мав густі кущуваті брови й не­спокійні, налиті кров’ю очі, оточені сіткою зморщок. Ниж­ня щелепа в нього випиналася вперед, а коли він сміявся, з рота хижо витикалися два блискучі ікла. Того дня він обідав з особами королівської родини, тому почепив на себе орден Підв’язки й стрічку. Його милість був невисо­кий, широкогрудий і кривоногий, проте він дуже пишався красою своєї ступні та литки і весь час погладжував при­крашене орденом Підв’язки коліно.

- Отже, пастуха замало, щоб стерегти овечку? - спи­тав він.

- Пастух надто любить грати в карти й ходити по клу­бах,- сміючись, відповіла Бекі.

- Господи, що за розпусний Корідон! - сказав мі­лорд.- Як би йому личила сопілка!

- Б’ю трійкою,- озвався Родон від столу з картами.

- Послухайте-но свого Мелібея, 11 - пробурчав шляхет­ний маркіз.- Він справді робить те, що й належить роби­ти буколічним пастухам: стриже Саутдауна. Ох, яке не­винне ягня? Яке з біса біленьке руно!

В очах Ребеки блиснула зневажлива посмішка.

- Але ж, мілорде,- мовила вона,- ви теж лицар цього ордену.

І справді, на шиї в нього красувався ланцюжок ордена Золотого руна - подарунок іспанських володарів, що по­вернулися на трон.

Лорд Стайн замолоду був відомий своєю схильністю до авантюр і успіхами в картах. Раз він просидів два дні й дві ночі за грою з містером Фоксом. Він обігрував багатьох найвельможніших осіб королівства, і казали, що навіть титул маркіза він виграв у карти. Але його милість не любив натяків на свої колишні fredaines. 12 Ребека побачила, що його густі брови грізно насупились.

Вона підвелася з канапи, підійшла до лорда і з легень­ким реверансом узяла в нього з рук чашку від кави.

- Так,- мовила вона,- потрібний собака, що стеріг би мене. Але на вас він не буде гавкати.

І, перейшовши в сусідню кімнату, вона сіла до форте­піано й заспівала французький романс таким чарівним, дзвінким голосом, що лорд, подобрішавши, квапливо по­дався за нею, і видно було, як він, схилившись над Ребекою, почав кивати в такт головою.

Родон і його приятель грали далі в карти, поки їм не набридло. Полковник виграв: та хоч він вигравав часто й багато, вечори, схожі на цей, що повторювалися кілька разів на тиждень,- коли його дружина, якою всі захоплю­валися, підтримувала товариську розмову, а він сидів мовч­ки, не беручи в ній участі, бо не розумів жодного слова в їхніх жартах, натяках і алегоріях,- такі вечори були до­сить нудні для відставного драгуна.

- Як ся має чоловік місіс Кроулі? - завжди, замість вітання, питав лорд, коли вони зустрічалися.

І справді, таке тепер було його становище. Він уже не був полковником. Він був чоловіком місіс Кроулі.

Якщо ми досі нічого не казали про малого Родона, то тільки тому, що він був захований десь нагорі в мансарді і лише зрідка, шукаючи товариства, спускався вниз до кухні. Мати майже не помічала його. Він цілими днями сидів з француженкою-бонною, поки та служила в подруж­жя Кроулі, а коли вона пішла від них, хлопчика, що серед ночі плакав на самоті в своєму ліжку, пожаліла покоївка, забрала його з дитячої кімнати до себе в мансарду і там утішала, як могла.

Ребека, лорд Стайн і ще один чи два гості саме пили чай у вітальні після опери, коли вгорі над ними почувся плач.

- Це мій херувим тужить за своєю нянькою,- сказала Ребека, але навіть не ворухнулася, щоб піти глянути на дитину.

- Ви краще не йдіть до нього, а то розхвилюєтесь,- сардонічно порадив лорд Стайн.

- Дарма! - відповіла вона, ледь почервонівши.- Наплачеться й засне.

І вони знов завели мову про оперу.

Проте Родон нишком пішов глянути на свого сина й спадкоємця, і аж коли дізнався, що його заспокоює вірна Доллі, повернувся до вітальні. Туалетна кімната полков­ника теж містилася вгорі. Там він крадькома зустрічався з сином. Ті побачення відбувалися щоранку, коли полков­ник голився Родон-молодший сидів на скрині біля батька і з великою втіхою стежив за тим, що той робив. Вони були великими приятелями. Батько приносив йому солодощі з обіднього столу й ховав у старому футлярі для еполетів; хлопець вирушав на пошуки й радісно сміявся, знайшов­ши той скарб. Сміявся, але не голосно, бо внизу спала мама і її не можна було будити. Вона лягала дуже пізно й рідко коли вставала до полудня.

Родон купував синові багато книжок з малюнками й за­повнив іграшками його кімнатку. Всі її стіни були вкриті малюнками, які батько купував за готівку й сам наліплю­вав. Коли місіс Кроулі звільняла Родона від обов’язку су­проводжувати її в Парк, він приходив до сина і просиджу­вав з ним цілі години; малий їздив на ньому верхи, смикав за довгі вуса, ніби то були віжки, і невтомно бігав і стри­бав навколо нього. Кімната була низька, і одного разу, коли хлопчик не мав ще п’яти років, батько, високо підки­даючи його, так ударив бідолаху головою в стелю, що з переляку мало зовсім не випустив його з рук. Родон-молод­ший уже скривив личко, щоб голосно заплакати,- і не дивно, бо дуже забився,- як батько сказав:

- Ради бога, Роді, не збуди маму!

І малий, поважно, жалісливо глянувши на батька, заку­сив губи, стиснув кулачки і навіть не писнув. Родон потім розповідав про це в клубах, в офіцерській їдальні і