Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

почесне місце за їхнім похмурим столом. Але місіс Седлі, як ми сказали, не мала достатньої волі, щоб клопо­татися задля «небагатьох обраних пансіонерок, що хоті­ли б оселитися в приємній музичній родині», як кажуть оголошення в «Таймсі». Вона залишилась лежати на бе­резі, куди її викинула доля, тож немає сумніву, що якихось успіхів цій старій парі годі було чекати.

Я не думаю, щоб вони були нещасні. Може, в своєму за­непаді вони стали навіть трохи гордовитіші, ніж були в часи розквіту. Місіс Седлі завжди залишалась значною особою для своєї господині місіс Клеп, до якої вона часто сходила вниз і з якою довго просиджувала в прибраній кухні. Капелюшки й стрічки покоївки-ірландки Бетті Фленніген, її зухвальство, лінощі, марнотратство, яке виявля­лося в тому, що вона безбожно переводила свічки, чай, цу­кор і т. д., цікавили й розважали стару леді майже так само, як поведінка її власної челяді, коли вона мала і Сам­бо, і візника, і конюха, і посильного, і ключницю з цілим гуртом помічниць,- про всіх них добра леді згадувала сотні разів на день. А крім Бетті Фленніген, місіс Седлі могла ще стежити за всіма служницями на своїй вулиці. Вона знала, хто вчасно платить, а хто затримує платню за дім, який наймає. Вона відступала вбік, коли повз неї про­ходила місіс Ліпигрим, зі своєю сумнівною родиною, і відверталася, коли лікарева дружина, місіс Пестлер, проїз­дила в однокінній бричці, в якій її чоловік відвідував хво­рих. Вона радилася з городником з приводу брукви, якій уся ціна була кілька пенсів і яку любив містер Седлі, на­глядала за молочарем і за посильним з пекарні, заходила до різника, що, мабуть, з меншим клопотом продавав сот­ню волових окостів іншим покупцям, аніж фунт баранини прискіпливій місіс Седлі, і вела рахунок картоплі, яку ва­рили на обід у неділю; того дня, якнайкраще вбравшись, вона двічі ходила до церкви, а ввечері читала «Проповіді Блейра». 15

В неділю,- бо в будень «справи» не дозволяли йому гаяти час на таку розвагу,- старий Седлі любив водити малого Джорджі в сусідні парки і в Кенсінгтонський сад, дивитися на солдатів і годувати качок. Джорджі подоба­лися червоні мундири, і дід розповідав йому, яким хороб­рим вояком був його батько, і знайомив хлопця з сержантами та іншими військовими, що носили на грудях ватерлооські медалі. Старий поважно відрекомендовував їм Джорджі як сина капітана Осборна з *** полку, що заги­нув смертю хоробрих славетного вісімнадцятого червня. Він пригощав декого з сержантів келихом портеру і під час першої ж такої недільної прогулянки почав розбещу­вати Джорджі, на шкоду здоров’ю обгодовуючи його яблу­ками та тістечками, поки Емілія не заявила, що не пустить хлопця з дідом, якщо той твердо не пообіцяє не давати йому тістечок, цукерків та інших ласощів, куплених у ятках.

Що ж до місіс Седлі, то між нею і дочкою через хлоп­чика запанував певний холодок і прихована ревність. Якось увечері, коли Джорджі був іще зовсім малий, Емі­лія, яка сиділа в їхній маленькій вітальні за роботою і не помітила, що стара леді вийшла, почула синів крик і, при­родно, кинулась до його кімнати, де він уже спав. Там вона застала місіс Седлі, що нишком вливала в рот дитині еліксир Йолоппа. Емілія, найдобріша і найлагідніша зі смертних, від такого втручання в її материнські права аж затремтіла з гніву. Її щоки, звичайно бліді, почервоніли так, як здатні були червоніти, коли їй було дванадцять років. Вона вихопила з материних рук дитину й пляшеч­ку, неабияк розсердивши тим стару леді, що вражено гля­нула на неї, тримаючи в руці злощасну ложечку.

Емілія шпурнула пляшечку в грубу, аж брязнуло скло. Очі її палахкотіли.

- Я не хочу, мамо, щоб дитину труїли! - крикнула вона, схопила сина обома руками й почала його заколису­вати.

- Труїли, Еміліє? - мовила стара леді.- Це ти мені кажеш таке?

- Не треба давати йому інших ліків, крім тих, що по­силає містер Пестлер. Він казав, що еліксир Йолоппа - отрута.

- Чудово! Отже, ти вважаєш, що я вбивця,- сказала місіс Седлі.- Отак ти розмовляєш зі своєю матір’ю? Мене спіткало нещастя, доля скривдила мене, я їздила каретою, а тепер ходжу пішки. Але я досі не знала, що я вбивця, дякую тобі за таку новину!

- Мамо,- вигукнула бідолашна Емілія, ладна запла­кати,- не гнівайтесь на мене! Я... я не думала... не хотіла сказати, що ви бажали дитині зла, проте...

- Ну так, голубко... ти тільки сказала, що я вбивця, але в такому разі найкраще замкнути мене до в’язниці. Хоч я не отруїла тебе, коли ти була мала, а дала тобі най­кращу освіту і найкращих учителів, яких лише можна на­йняти. Авжеж, я вигляділа п’ятеро дітей, трьох поховала, а одна дочка, яку я найбільше любила, біля якої я ночей недосипала, коли в неї прорізувалися зуби, яку я догля­дала під час крупу, кору й коклюшу, для якої я наймала закордонних учителів, не шкодуючи коштів, і яку потім ще й послала завершити освіту в пансіон Мінерви,- сама я всього цього не мала, як була дівчиною, хоч завжди ша­нувала своїх батька й матір, щоб бог продовжив мої дні на землі і щоб я давала якусь користь, а не сиділа, насу­пившись, цілими днями в своїй кімнаті й не корчила з себе велику пані,- і оця от дочка каже мені, що я вбив­ця! Ох, місіс Осборн, я молитимуся, щоб ти не вигодувала своїми грудьми гадюки!

- Мамо, мамо! - заплакала розгублена Емілія, і дитина в неї на руках долучила й свій крик до того плачу.

- Отак, убивця! Стань навколішки й проси бога, щоб очистив твоє невдячне серце, Еміліє, і простив тобі, як я прощаю.- І місіс Седлі сердито вийшла з кімнати, ще раз просичавши крізь зуби: «Отрута!» - і тим закінчивши своє материнське благословення.

До самої своєї смерті місіс Седлі не забула цієї сутички з дочкою. Сварка дала старій леді безліч переваг, і вона ніколи не пропускала нагоди скористатися ними з чисто жіночою винахідливістю й наполегливістю. Наприклад, вона кілька тижнів після того майже не розмовляла з Емі­лією. Вона попередила всіх у домі, щоб вони не торкалися до дитини, бо, мовляв, місіс Осборн може образитися. Вона просила дочку прийти й переконатися, що в їжі, яку що­дня готували для Джорджі, немає отрути. Якщо сусіди пи­тали про здоров’я дитини, вона відсилала їх