Memento - Винниченко Володимир

З сіней з пляшками в обох руках прудко входить Бурчак.

Кривенко (до його). Слухайте, я вас питаю, гірше йому?

Бурчак (зразу зупиняється, очевидно, приготувавшись до цього, і з напруженою рішучістю говорить). Добродію! Я вас прошу не звертатись до мене. З людьми, які недостойні носить ім'я порядної людини, я... не можу...

Кривенко (скажено схоплюючись, підбігає до його, хапає за глотку і, струсивши ним, кричить). Я тебе питаю, слизняк ти поганий, як" моєму синові! Чуєш ти?! Говори: луч-че, гірше?

Бурчак (злісно викручуючись). Пустіть! Я з вами...

Кривенко. Говори, бо задушу, як собаку! (Струсює).

Бурчак. Йому гірше... Пустіть, бо я...

Кривенко (пихаючи його). Марш! (Одходить і сідає знову за стіл).

Бурчак. Ми з вами про це ще побалакаємо! Негодяй!.. (Поспішно іде в Антонинину кімнату).

Орися (вбігаючи). Що за галас тут?

Кривенко (апатично, в'яло). Я питав, як моєму синові, а Бурчак одповідав...

Орися (з закоченими рукавами, недбала зачіска, комір кофточки одстібнутий, вся пашить енергією і завзятістю). А вам цікаво? Да? Ну, так знайте, що лучче йому! Чуєте? Вашому синові лучче і він буде жить! Він буде жить! Заспокоїлось ваше батьківське серце? Я вам ручаюсь, що він буде жить! (Б'є себе рукою в груди). Я! Що б там не було! Зараз прийде лікар. Можете йти додому і спокійно спать. Ваш син буде жить. (З кімнати Антонини хутко виходить Бурчак і йде в сіни).

Входить Антонина. Розпатлана, лице змарніле, великі синяки під очима. Одягнена недбало. Безсило сідає на перший стілець і, звісивши руки, непорушно сидить. Убито, тупо до Орисі:

— Хрип більший... Він помре...

Орися (сильно, злісно). Він не помре! Зараз лікар прийде...

Антонина. Нічого не поможе... Я вже не маю сил... Треті сутки я не сіла ні разу. Не можу більше... Все одно...

О р и с я. Я вам казала, треба заснуть. Ви ляжте, засніть.

Антонина. Не засну. Зараз лікар прийде... (Раптом до Кривенка, з благанням, гаряче). Я благаю тебе: скажи, що ти зробив йому... Орися! Вийдіть, рідна, на хвилинку... (Орися виходить).

Кривенко сидить недвижно.

Антонина (підходить до його, благаюче складає руки). Заклинаю тебе всім дорогим тобі, талантом твоїм, твоїм життям, заклинаю всім твоїм минулим і будучим, скажи! Скажи, нам треба знать причину... Лікар, здається, помилився — у його круп, а не дифтерит. Чи, може, ти дав йому такої отрути, що не можна узнать? Він мучиться... Воно ж невинне! Що воно зробило тобі, пожалій муки його! (Ридає)

Кривенко (трудно вбирає в себе повітря і встає. Глухо). Я нічого йому не зробив. Ніякої отрути.

Антонина (скажено). Ти — камінь!! Ти — звір! Ти гірше звіра! О, в тисячу раз гірше! І звірі жаліють своїх дітей... І я такого любила?! Я любила тебе?!. Господи! (Ридає. Потім підбігає до його, стає на коліна, хапає руки його і благає). Ось, на колінах... на колінах... Скажи! Прийде лікар... Він уже хрипіть не може, задихається... Вмоляю!

Кривенко (з силою, з мукою підіймає її). Говорю тобі, ніякої отрути нема! Застудився він. Все, що можу сказать тобі. Це все одно нічого не поможе...

Антонина (з ненавистю). А-а! Не поможе? І каторги уже не боїшся? "Застудився"? Із-за кутка убив? Смілий? Ні, коли ти такий смілий, не ховайся!.. Але ні! Я тебе одправ-лю на каторгу, я сама піду туди, я своїми руками уб'ю тебе! Говори, що ти зробив йому!

Кривенко мовчки сідає. Антонин а. Не скажеш? (Безсило опускає руки вздовж

тіла і широкими, не кліпаючими, безумними очима дивиться кудись навскоси).

Орися (із кімнати Антонини). Тосю! Ідіть сюди!

Антонина здригається і біжить туди. Видно, як Орися, Антонина і Паша метушаться коло колиски. Вбігає Паша, хапа зі столу одну пляшечку, швидко читає напис на ній, хапає другу, третю і разом з ними біжить назад.

Шамотня зменшується. Кривенко глибоко зітхає, встає, робить кілька кроків, торкається для чогось рукою до гравюри на стіні і знов сідає на своє місце.

Входить Орися. Сідає на стілець. Витирається хусткою:

— Фу! Одчаянний припадок був... Вирятували... Чуєте?..

Кривенко сидить непорушно.

Орися (помовчавши). От! Принципи ваші. Скільки мук, скільки страшенного страждання... Для чого? Ех, ви!.. (Дивиться на його). Що? Заварили? Самому не солодко?

Кривенко (тихо). Ви мені скажіть: ви свідомі того, що ви робите, рятуючи його? Для чого ви це робите?

Орися. Свідома.

Кривенко. Для чого?

Орися. Для того, що так хочу. З самого початку хотіла і тепер хочу, щоб у вас була дитина! Була! І вона буде, буде! Чуєте? (Вмить з болем). Та ви підіть, гляньте на його... Підіть! Послухайте, як він хрипить, мучиться, підіть!..

Кривенко (з гнівом). Так ви піддержуєте його муки?! Яке вам діло до моєї дитини? Навіщо ви лізете в чуже життя?!

Орися (сильно). На те, що так хочу! А потім на те, що я — не камінь і не якесь незчувственне страховище! (Круто повертається і йде в Антонинину кімнату).

Входить лікар з Бурчаком. Маленький, товстенький дідок, короткозорий; повертає на всі боки головою і до всього придивляється. Говорить тенорком. Ходить дрібно, поспішно. (Обертаючись до Бурчака):

— Сюди?

Бурчак (за ним). Сюди, сюди... Направо двері.

Лікар. Ага! Так, так... Я вже забув... Дуже хрипить, кажете? А ось ми зробимо, що він не буде хрипіть. Гарячої води, будь ласка... (Зиркає на Кривенка і проходить в кімнату Антонини. Видно потім, як вони всі тупчаться коло колиски. Кривенко встає і ходить, часом зазираючи до їх. Чути окрики лікаря. Рухи їх хапливіші, гарячкові. Чується крик Антонини).

Кривенко зупиняється, напружено слухає. Вибігає Бурчак, хапає з піаніно рушник, для чогось оббігає круг столу

і, натикнувшись на Кривенка, розтеряно, жалко говорить:

— Помирає! Задихається...

Біжить в Антонинину кімнату. Кривенко робить кілька кроків і зупиняється. Важко дихаючи, слухає. Гомін в кімнаті Антонини стає голосніший.

Паша й Орися (обережно виштовхують Антонину в Орисіну кімнату). Не можна... Посидьте тут. Посидьте...

Антонина слухняно, як автомат, іде і, видно, несвідома в своїх вчинках. Підходить до Кривенка і, помітивши щось на рукаві у його, машинально

чистить. Потім обходить круг столу і йде назад у свою кімнату. Кривенко пильно й тривожно дивиться їй вслід. Раптом чується повний

одчаю і болю крик Антонини. Кривенко здригається, міцно охоплює руками спинку стільця і весь напружено завмирає.

Крик Антонини, змішаний з риданням, не вгаває. Входять лікар і

Орися.

Лікар (розводячи руками). Моя поміч не потрібна їй. Дайте їй крапель, укладіть в ліжко... Хай всі повиходять і хтось один зостанеться з нею. Це все... Що ж зробиш? Горе. Наука — не бог. Вона — людина молода ще, перенесе... Було б хоч раніше послать за мною... Сюди, здається?.. Ідіть до неї, я сам знайду вихід... Прощайте. (Виходить).

Орися (помалу повертається назад, зупиняється проти Кривенка і злобно, стомлено говорить). Торжествуйте: ваша взяла. Помер. (Повертається і йде в кімнату Антонини).

Кривенко проводить рукою по лиці і глибоко зітхає. Раптом в кімнаті Антонини чується шамотня, крики Антонини і голоси Орисі і Паші:

— Пустіть! Ви не маєте права! Пустіть, я вам кажу!

— Тосю, рідна! Не треба... Заспокойтесь! Антонина. Пустіть, я хочу показать йому! Голоси Орисі й Паші. Тосю! Це — безумство...

Не треба...

Антонина (ще з більшим одчаєм і силою розпуки). Пустіть! Геть к чорту!! Тікайте!

Шамотня побільшується — видно, не пускають. Але Антонина виривається і вбігає в Орисину кімнату. На руках у неї труп дитини, посинілий, задубілий. Очі дико блищать, волосся розвівається. Підбігає до столу і з силою кладе на стіл перед Кривенком. Кричить:

— На! Добивсь! Любуйся! Любуйся, убивце!..

Кривенко кам'яно стоїть і мовчки зиркає на труп. Проводить рукою по лобі, і рука дуже дрижить.

Орися (беручи Антонину за руку). Тосю! Пожалійте себе! Хоч трохи заспокойтеся... Життя велике... Попереду...

Антонина. О, я тепер спокійна! Нема "memento" уже! (До Кривенка). Нема? Правда? Дивись! Дивись же!..

Кривенко раптом помалу підходить до столу, нахиляється до дитини, цілує, підводиться і, не глянувши ні на кого, мовчки, злегка згорбившись, важко

й не поспішаючи виходить. Антонина з риданням падає на трупик, припадає до його і в одчаю водить головою вправо і вліво.

Всі стоять прибиті, стомлені, понурі.

Завіса