Memento - Винниченко Володимир
П'єса на чотири розділи
ДІЙОВІ ОСОБИ
Кривенко — художник.
Антонина.
Орися.
Бурчак.
Паша.
Антонюк,
Піддубний, — товариші Кривенка.
Чупрун,
Козолуп — ковбасник.
Лікар.
РОЗДІЛ І
Орисина кімната.
Просто двері в Антонинину кімнату, в правій стіні — двері в сіни. Під лівою стіною вглиб кімнати стоїть піаніно. Поруч з ним канапа. Над канапою портрет Шевченка, завішаний рушниками. Біля канапи — стіл. Під задньою стіною між дверима в Антонинину кімнату і дверима в сіни — туалет з різними пляшками, дзеркалом і т. ін. В правій стіні на переднім плані — вікно, коло його ліжко. Різні хатні прикраси, підібрані зі смаком. В кімнаті Орися й Антонина. Орися — темна шатенка; дуже гарне, смагляво-матове лице з ясносиніми великими очима. Пишна постать, злегка лінива. Зачіску міняє дуже часто, і кожного разу лице їй дивно змінюється, набираючи то дитячого невинно-наївного виразу, то суворого і строгого, то задирливо-веселого, злегка навіть нахабного.
Антонина — вагітна; в темно-сірому капоті. Лице трохи набухле, ніс припухлий. Дуже білява. Очі з виразом м'якості й несмілості.
Антонина (неспокійна; очі часто з нервовим, тривожним чеканням повертаються до дверей у сіни. Ходить дрібною ходою по хаті животом наперед і машинально тре руки). Ні, ні, він не повірить, Орисю! Ох, не повірить, я чую... Фу, як у мене в висках стукає... (Зупиняється і стискує долонями виски).
Орися (лежачи на канапі, пильно слідкує за нею. Чудно посміхнувшись). Пові-і-ірить.
Антонина (ходить знов). Ой, ні, голубонько, ви мені не кажіть... У мене таке почування цілий день. Я прокинулась і вже почула, що сьогодні щось буде. Снилось щось таке... Наче я десь іду по якійсь стіні. І так страшно мені... І все держусь за живіт... І ще думаю: як буду падать, то треба не на живіт... їй-богу! (Сміється). А мені циганка правду таки сказала: будеш, каже, багата, і буде дитина... Багата, положим, я не стала, а дитина таки буде. Господи! Він ще може подумать... (Зупиняється проти Орисі). Слухайте, Орисю, ви мені скажете правду? 'Тільки саму щиру... Не жалійте мене, не бійтесь. Скажете?
Орися (усміхаючись). Скажу.
Антонина (хвилюючись). Скажіть: ...Ні, я не можу. Скажіть, він... ви... він був коли-небудь закоханий у вас? Орися (спокійно). Ніколи. Антонина. Ні трошки?
О р и с я. Ні на макове зерно. Та ми ж бачились за все знайомство наше раза два, не більше. (Непомітно, але уважно поглядає на Антонину).
Антонина (з невільним полегшенням). Це правда? Ви не з жалю до мене? О, можете не жаліть, повірте, що я винесу все...
Орися (закидуючи руки за голову і потягуючись). Ну, я, здається, не з жалісливих...
Антонина (з вдячним поривом). О ні, ви страшенно добра, Орисю! Ні, не посміхайтесь. Ви... трошки чудна, але ви страшенно добра. У вас є така хороша жалість. Єсть, єсть, Орисю!.. їй-богу, голубонько. Інакше, скажіть самі, чого б ви оселились тут зі мною, ходили за мною? Ми ж так мало й знайомі, я не видатна якась людина, яка й хворою може дать щось другим... Тільки ви скажіть: це ви сказали не з жалості, ні, Орисю? Це правда?
Орися. Сама правдива правда...
Антонина (силкуючись заховати задоволену посмішку). А я думала... Ви така гарна. Я просто якесь страховище перед вами. Та ще тепер. А він же, знаєте, художник, не може минути красу байдуже... (Раптом зупиняється, стурбовано слухає). Дзвонили, здається? Яка година?
Орися (ліниво дивиться на свій годинник). Без трьох чотири.
Антонина. Рівно в чотири, писав... Так ви, голубонько, ради бога, обережно. Да? Тільки натякніть. Я боюсь, що він спалахне, і... Ви не знаєте, він на вид такий спокійний, навіть млявий, а... страшенно гарячий.
Орися (не дивлячись на Антонину). А може б, ви таки самі зустріли його?
А н т о н и н а. О, ні, ні! Я не можу, я не можу... Він... Ні, ні. Я хочу, щоб перше враження без мене... Тільки, голубко, не кажіть йому всього. Натякніть йому тільки, що його жде неприємність, щоб він... Ах, я й сама не знаю! (Дзвінок).
Орися (прудко встає). Він!
Антонина (схвильовано кидається до дверей в свою кімнату. Із дверей, визираючи). Так я, Орисю, буду ждать. Ви тоді покличете. Добре?.. Ох, як у мене серце стучить... (Прислухавшись, хутко ховається й зачиняє двері).
Орися, як тільки зачиняються за нею двері, все з тою ж мовчазною посмішкою хутко підходить до дзеркала, поправляє зачіску і, обернувшись, недбало спирається спиною на туалет. Зачіска в неї проста, скромна, а на
губах грає хвацька, задирлива посмішка; це робить чудний дисонанс. В двері з сіней чути стук.
Орися. Ввійдіть! (Злегка схиляє голову на праве плече).
Входить Кривенко. Високий, товстий, трохи горбиться. Подільське, жовто-смагляве обличчя з довгим носом і біляво-попелястими короткими вусами, спущеними донизу. Брови широкі, темніші за вуса. Очі ніби злегка сонні. Вигляд має неповороткого флегматика. У вишиваній сорочці і оксамитовім чорнім піджаці. Зобачивши Орисю, здивовано зупиняється.
Кривенко. О! Що таке?.. (Машинально ступає назад). Тут не Антонина Павлівна?
Орися (посміхаючись). Перш усього, зі знайомими треба привітатись. Так роблять... всі розумні люди. День добрий! (Церемонно-жартівливо уклоняється).
Кривенко (озирається). Мені писали... на дверях картка з прізвищем Антонини... № 3...
Орися. Не турбуйтесь, ви попали правильно, Антонина там... (показує на кімнату Антонини). Вона зараз не може вийти і просить вас п'ять хвилин почекать. А щоб вам не було нудно, я посижу з вами. Сподіваюсь, ви нічого не маєте проти цього? (Лукаво посміхається, але очі напружено, допитливо слідкують за всією його постаттю).
Кривенко (мовчки якийсь мент пильно дивиться на неї. Помалу, з хмурим підозрінням). А ви як опинились тут?
Орися (весело). Оце маєш! Це мені подобається! Найняла кімнату і живу...
Кривенко. З Антониною Павлівною?
Орися. Атож. Вона — мила людина, і ми з нею досить дружно живемо. Сідайте, будь ласка! (Поводить рукою по канапі).
Кривенко (хмуро). Дякую. (Помалу йде і сідає. Потирає лоб, кусає губи).
Орися (не міняючи пози й посмішки, слідкує за ним. Видно напружену готовність боротись).
Кривенко (не дивлячись на неї). Давно живете разом?
О р и с я. О, вже місяців два. Може, більше, не пам'ятаю... Кривенко. Де ж ви зазнайомились? Орися. Я прийшла до неї й познайомилась. Кривенко (твердо дивиться на неї). Для чого? Орися. Хм! Кумедний чоловік? Хотілось... Кривенко (встає, важко підходить до неї. Тихо). Що вам треба тут?
Орися (невинно)*. Нічого... Господи!
Кривенко. Я вам не вірю. Хочете сказати мені правду?
Орися. Хіба ви не знаєте, що я рідко говорю правду?
Кривенко (якийсь мент дивиться на неї. Апатично і в'яло). Я з вами, здається, більш п'яти хвилин балакаю. На перший раз досить. Я б уже й з Антониною хотів би побалакать...
Орися. Зараз. їй дуже погано.
Кривенко. Мені немає часу. Я хочу знать, навіщо мене покликано. Може, ви можете сказать?
О р и с я. От який ви діловитий! Невже й п'ять хвилин не можна потратить на колишніх приятелів? Ви малюєте щось тепер?
Кривенко (крізь зуби). Умгу...
Орися. Он як? Значить, ви вже знайшли те, що нігде й ніколи не буває?
Кривенко. Умгу.
Орися. Це цікаво? Щасливий ви...
Кривенко. А ви, видно, нічого не знайшли... Все те ж саме.
Орися (сумно зітхає). Да, прогресу немає...
Кривенко. А воно б не завадило...
Орися. Ви думаєте? (Зітхає). Що ж зробиш? Така я вже нікчемна. Ще якби хоч побачила те, що нігде й ніколи не буває, то, може б, і повірила. І, значить, прогрес був би... Може, ви мені покажете його?
Кривенко (несподівано грубо). Що ви робите тут? Що вам тут треба? Навіщо ця бульварна комедія?
Орися (спершу гнівно зводить брови, але зараз же ще недбаліше спирається на туалет, підводить очі догори і навмисне робить вигляд, що придумує). Хм! Що ж вам сказать! Що я роблю тут? Шукаю те, чого нігде й ніколи не буває. Ясно?..
Кривенко. Глядіть, можете знайти те, що дуже часто буває з тими, хто вривається в чуже життя. Орися. А що з ними буває?
Кривенко (помалу встає). Але но! Я не маю такого часу, щоби тут розводитись з вами... (Підходить до дверей Антонининої кімнати). Це — кімната Антонини Павлівни?
Орися (стає серйозною, підходить до його, бере за рукав). Чекайте, не можна... Сядьте, я вам кажу.
Кривенко (стискуючи плечима). Хм! Але це починає бути цікавим. Ну, сядемо... (Сідає). Ну?
Орися. Слухайте, Василю, я вас хочу дещо спитать.
Кривенко. Та вже робіть зі мною, що знаєте...
О р и с я. Я хотіла вам написать, та роздумала. Я знала, що побачусь з вами — хоч ви тоді рішуче й навіки розпрощались зі мною.
Кривенко. Так. Слухаю далі.
Орися. Здається, місяців два минуло з того часу? Кривенко (роблячись все млявішим і млявішим). Може, й два...
Орися. Ваша непохитність не похитнулась? Кривенко. На те вона й непохитність, щоб не хитатись...
Орися (посміхаючись). Цілком справедливо. І все так же думаєте, що дітей треба мати тільки від тої людини, яка сплелась з тобою душею й тілом?
Кривенко (зиркає на неї). Ну, думаю.
Орися (не зводячи з його очей). Рішуче і незмінно? Хоч кров з носа?
Кривенко. Хоч із самого горла...
Орися. Так. Похвально. І самі ніколи не матимете дітей від іншої людини?
Кривенко (грубувато-нетерпляче). Слухайте, я ж вам сказав, що від вас, такої, якою я вас знаю досі, я дітей не...
Орися. Знаю, чула вже! Не про це... (Похмурюється, закусює губу).
Кривенко. Ну, так про що ж, скажіть, будь ласка? їй-богу, скучно...
Орися (рішуче стріпує головою і задирливо, злісно-весело посміхається). Так!.. Чудесно. Виходить, значить, що Антонина якраз така людина, з якою ви можете мати дітей?
Кривенко. Слухайте, Орисю, не будемо чіпати Антонину...
Орися. Ні, ви скажіть, така? Да?
Кривенко. Така чи ні, але не всяка вагітність є дитина, коли вам уже хочеться так знати. Ну, та й залишим цю розмову. Спитайте вже, чи може Антонина Павлівна вийти.
Орися. Так..* (Злорадно посміхається). Так, не всяка вагітність є дитина? А от я вам скажу, що деяка вагітність, то вже неодмінно дитина, хоч вам цього, може, й не хочеться знать...
Кривенко (пильно, з підозрінням зиркає на неї. Знов встає; рішуче й сердито). Слухайте, або покличте мені Антонину Павлівну, або я вже піду. Я хочу, нарешті, дізнатись, для чого мене кликано.
Орися. Так ви, значить, гадаєте, що у Антонини не народиться дитина? Га? Певні в тім?
Кривенко (знов мовчки пильно дивиться на неї).
О р и с я.
