Memento - Винниченко Володимир
Замість того ви підете зараз зі мною готувати чай. Там ми все розберем з погляду світової моралі, а потім ви підете в крамничку за сахаром, бо в нас немає...
Б у р ч а к. Ні, Орисю Михайлівно, я не можу, я повинен...
Орися (строго). Ну?.. Нічого ви не повинні. Нічого! Ходім. А то сердитись буду. (Бере за руку і веде в Антони-нину кімнату).
Паша встає і демонстративно іде слідом за ними. Всі троє виходять.
Антонина (винувато, з ніяковістю). Вибач, Васю. Я зовсім не сподівалась... Він дуже хороший, тільки... я не знаю... Ти його все-таки обидив.
Кривенко (хмуро-байдуже). Дурниці, кинь... Ну, слухай, я зараз піду, хотів тобі щось сказать.
Антонина. Так швидко ідеш?
Кривенко. Ну, Тосю, ти ж сама розумієш, що я не можу з ними зоставатись. І тобі неприємно, і їм, і мені. (Встає і ходить. Зупиняється). Слухай, є ще один вихід.
Антонина (хрипко). Який? (Прокашлюється й голосніше повторює). Який?
Кривенко. Ти кажеш, що життя своє можеш віддати, аби заспокоїть мене?
Антонина. Ну?
Кривенко. Ну, я цього не хочу... А ти... (пауза) ти віддай мені дитину.
Антонина (вся стрепенувшись). Що-о? Кривенко. Віддай мені мою дитину... Антонина. Твою дитину? Твою? Вона твоя?.. Кривенко. Моя і твоя.
Антонина. Його дитина! Хм!.. Отдать йому дитину... Господи! Та як ти смієш мені це говорить! Щоб я віддала свою дитину, яку виносила в муках... Його дитина!
Кривенко. Не даси?
А н т о н и н а. Та ти на шматки мене ріж, і я не віддам її тобі! Господи! Його дитина... Ха-ха-ха! Твого в неї нічого! Чуєш? Це — моя дитина! Щоб мати віддала свою дитину кудись... кудись... Боже!
Кривенко. Я — батько її.
Антонина. А я — мати.
Кривенко. Так не даси?
Антонина. Та з якої речі я маю давать її тобі? Чого?
Кривенко. Того, що... (Підходить ближче до неї). Слухай, Тосю, тільки не хвилюйся... Побалакаймо спокійно. Вислухай мене уважно і хоч раз ввійди в моє становище. Ти знаєш, як я дивлюсь на дітей. Це — питання мого "я". Щоб мати дитину, я повинен жити з нею. Жить же нам разом обом після всіх наших кошмарних непорозумінь, після всіх страждань — просто неможливо. Це буде пекло і для нас, і для дитини. Обмежитись же тим, що давать тобі грошей на дитину, як роблять "порядочні", я не можу. Не можу, бо цим піду проти самого себе. Далі... Довірити тобі дитину я теж не можу. Почекай, вислухай же спокійно... Ти — людина хороша, ідейна, з гарними змаганнями, але... те, що я-хочу дати своїй дитині, те — чуже тобі. Я хочу зробити її, перш усього, чесною з собою, хочу зробить вільною од старого, зайвого, хочу скинуть з душі її лахміття пережитків, які заважають вільно рухатись. Хочу через те, що дитина — це я, продовжений в глиб будучого... (Антонина хоче щось сказати). Почекай. Крім усього, ти — занадто м'ягка, непристосована до боротьби за життя, тобі в теплиці б жити, там би ти була бадьора. Ти з панської сім'ї, до праці не звикла, я ж хочу, щоб моя дитина тільки в праці, тільки в затвердженні себе, свого "я" в світі шукала смислу життя. Як же ти можеш навчить її цьому, коли сама ніколи не працювала? Так я, Тосю, думаю, в цьому зійшлись всі мої бажання, всі виводи з мого досвіду і розбить це — значить розбить весь мій світогляд. У тебе нема цих вистраданих виводів, ти не шукала, тобі легше уступити. Уступи ж мені, Тосю...
Антонина (понуро дивиться в одну точку. Помалу і тихо). Виходить, я така нікчемна, що мені не можна довірить] дитину?..
Кривенко (нетерпляче). Ах, Тосю, навіщо говорить пусте? Я ж кажу тобі... Фу ти, чорт!.. Все казав, як об стінку горохом... Слухай же, не через те, що ти...
Антонина (вмить починає ридати). За що ж це, за що? Навіть...'це однімають... Довірить не може... Дитину його... Його дитину... (Раптом злякано). Дай швидше води! Ха-ха-ха!.. Дитину... Ха-ха-ха! (Істерично регоче).
Кривенко (поспішно підходить до неї, садовить на канапу). Тосю, Тосю, голубко, не треба...
Вбігає Орися.
Орле я (стурбовано). Що таке? Кривенко. Води! Швидше! О р и с я. Та що з нею!?
Вбігають Паша і Бурчак. Паша. Господи! Що тут таке?
Кривенко (холодно, жорстко). Дайте води. У неї істерика. (Повертається, бере з стільця свій бриль і виходить).
Антонина. Дитину його! Ха-ха-ха! (cкрипить зубами).
Паша (вслід Кривенкові, гнівно). Мерзавець!
РОЗДІЛ II
Там же. В кімнаті Антонина, Орися і Паша. Антонина лежить
на канапі. Паша готує чай. Орися сидить за піаніно і бере акорди. Зачіска у неї скудовчена, вихраста, але лице сумовито-задумливе.
Антонина (спираючись на лікоть, до Паші, піднятим тоном). Неправда, Пашо, неправда! Боже, як ви його не знаєте! Ви розумієте, що він... Ах, коли ж ви нічого не знаєте!
Паша (уперто). Я знаю, що він — непорядна людина.
Антонина. Пашо! Ви не маєте права так говорить! Не маєте!
Паша (так само). І його спокій тепер — неправдоподібний. Приставляється... Пашка сказала, а тепер ша! Вона мовчить.
Антонина. Чого неправдоподібний? Чого? Хіба він не може заспокоїтись, примиритись зо всім цим?
Паша. Пашка сказала, А вам хвилюватись недобре. Ляжте.
Орися (шумно вдаривши по клавішах, встає). Плюньте! "Пашка, ша"! Тосю, заспокойтеся...
Антонина. Я не можу заспокоїтись, коли так несправедливо...
Орися. Е! Справедливо, несправедливо... Він вам сам-скаже, що це пусті розуміння... Ша! Давайте холостяцький чай зробимо! Зараз прийде Світове питання, пошлемо його за коньяком, цигарками. Це ж ваша ідея, Тосю. Хочете?..
Антонина (зразу задумавшись, прудко стріпується. Надзвичайно весело, піднято, безжурно). Давайте! {Схоплюється). Все одно! Давайте холостяцький чай. Це буде разом і дівичий вечір...
Орися. Хто ж заміж виходить?
Антонина. Я! (Сміється). Ох, який я сон бачила!. Уявіть: широке поле і дорога. А на дорозі стоїть хрест і, знаєте, чорний-чорний весь. А на йому фата. Я підійшла до його, а він, розумієте, взяв і делікатно так скинув шляпу і уклонився мені. І вже не хрест, а... Ну, Пашо, швидше там чай!
Орися. А хто, Тосю? Хто ж то був?
Паша (насмішкувато-сердито). Звичайно, Кривенко.
Антонина. Ну, дурниці! Це ж сон...
Паша (раптом). Тільки я ось що скажу. Я з ним лаятись більше не буду і руку подавать не буду, але знайте, що я це роблю тільки для вас, Тосю. А йому скажу все-таки, що він приставляється і що я не вірю, щоб він міг буть таким спокійним. Ну, і ша! Пашка замовкла.
Антонина. Ну, годі! Давайте грать, співать, танцювать!
Паша. Ну, да, "танцювать"... Ляжте краще, а то за акушеркою прийдеться бігти після танців.
Антонина. А може, за попом, звідки ви знаєте?
Орися (пильно вдивляється в Антонину. Підходить до неї, ніжно обіймає і садовить на канапу). Ляжте, Тосю, не можна, можна й без танців...
Антонина. Ну, чого там! Все одно!.. Знаєте що? Заспівайте "Коли розлучаються двоє". Добре? Я ляжу і буду слухать. Ганна самовар принесе. Бурчак прийде. Він — комік. Господи! Які вони смішні, ці мужчини закохані...
Паша. Ідіоти!
Антонина (до Орисі). Слухайте, Орисю... Ви могли б стратить собі життя?
Орися (уважно зиркає на неї). Що вам такі питання приходять в голову?
Антонина. Так... Ви така весела раз у раз, бадьора... Це, мабуть, не так страшно... Еті Дурниці... Заспівайте, Орисю. Паша, будь ласка...
Орися. Ляжте, тоді заспіваємо. Бог уже з вами...
Антонина. Добре. (Лягає). Ну, от, уже лягла. Тільки з акомпанементом, Орисю.
Орися. Добре. Пашо, йдіть. (Сідає біля піаніно й за-думливо бере акорди).
Паша {бурчить). Всякі сентиментальні дурниці співають... (Підходить). Ну?
Орися (грає й починає):
Коли розлучаються двоє...
Паша (вступає):
Коли розлучаються двоє, За руки беруться вони І плачуть, і тяжко зітхають, Без ліку зітхають сумні. Обидві разом.
З тобою ми вдвох не зітхали, Ніколи не плакали ми, Той сум і ті тяжкі зітхання Прийшли до нас згодом самі.
Антонина непорушно слухає. Часом кусає губи, гірко посміхається, ворушиться і знову застигає. При кінці співу стук у двері.
Антонина (схвильовано схоплюється). Ввійдіть! Орися. Ура, Бурчак! Ввійдіть же!
Входить Бурчак.
Антонина (розчаровано, помалу лягає знов).
Орися (до Бурчака). Слухайте, ви — хімія! Я вам раз сказала, щоб ви ніколи не ждали, щоб вам кричать другий раз. Що це таке?!
Бурчак (ніяково). їй-богу ж, не чув... Уже навмисне слухав і нічого... Спів чув. Драстуйте.
Орися. Ну, добре! Драстуйте. На цей раз ми вас покараємо тільки пляшкою коньяку. Моментально голоблі назад і марш за коньяком! У нас холостяцький чай. Здається, лимони потрібні до коньяку? Як, Тосю?
Антонина (з сміхом). Ну да, ну да! Лимон, сахар... Цигарок теж. Цигарок обов'язково!
Орися. Чуєте? Лимону, сахару і обов'язково цигарок. Раз-два. Кругом марш!
Бурчак (здивовано). Чекайте... Навіщо ж це? Ви будете пить?
Антонина. Ха-ха-ха! Фізіономія яка у його! Орися (до Бурчака, строго і серйозно). Ні, ми хочемо зробити хімічний аналіз.
Бурчак (рішуче). Я не можу йти.
О р и с я. Це ще що таке? Світове питання! Ви хочете, щоб я зробила те, що казала вам колись?
Бурчак. Як знаєте... Це вже... хто його зна, що таке: пить коньяк... Антонина Павлівна в такому становищі, а я буду помагать... І взагалі я проти всяких алкоголів і... Як собі знаєте. Ви мені вибачте, але...
Орися. Ви принципіально проти алкоголю?
Бурчак. Хоч би й принципіально.
Орися (посміхнувшись). Ага! Ну, в такому разі, вибачайте.
Бурчак. І крім того... Орися. Вибачайте, кажу!
Антонина. Семене Петровичу! Сьогодні у нас дівичий вечір. Знаєте, який це вечір? Це коли дівчина виходить заміж, то проводить останній вечір з подругами.
Паша (серйозно і сердито). Здуріла Орися і виходить за Кривенка.
Орися швидко зиркає на неї.
Бурчак (неймовірно, але стурбовано). Ну да-а...
Антонина (занадто жваво). А ви й не знали? Та не може буть! А я думала, що й ви помітили давно... Бідний! Ідіть сюди, будемо вдвох горювать... Він не вірить! Ха-ха-ха! Орисю, він не вірить, скажіть йому...
Орися похмурюється, підходить до дзеркала і мовчки поправляє зачіску.
Паша. Хай не вірить, йому більш нічого не лишається робить.
Бурчак. Ну-ну, мовчіть ви там... Все одно не повірю... (Поглядає на Орисю).
Паша. Не вірте. Хтось вас просить вірити...
Орися (обертаючись від дзеркала і прямуючи до дверей у сіни, звертається до Антонини). Так, значить, коньяку, лимону, сахару і більш нічого?
Бурчак (з ніяковістю). Орисю Михайлівно, куди ви? Орися не дивиться на його, мов не чує.
Антонина.
