Memento - Винниченко Володимир
А ви самі одмовляєтесь від ближчого во ім'я дальшого?
Орися. Я?? О, вибачайте.
Кривенко. Для чого ж ви оселились з Тосею, терпите всякі неприємності, слухаєте мої грубості?
Орися. Так мені хочеться.
Кривенко. Ну, і нам так хочеться.
Орися. Неправда! У вас ще, крім Хотіння, є Страх! Ось вам хочеться обнять мене, цілувать, милувать. Хочеться! Я по очах ваших завжди бачу. А ви цього не робите. А мені захочеться і зроблю.
Кривенко. Так чого ж ви не робите?
Орися. Що?
Кривенко (глухо). Та от хоч би обнять мене, цілувать, милувать?
Орися. Думаєте, не зроблю? Ну, нате! (Обнімає і жагуче ціщє лоб, щоки, губи).
Кривенко скажено стискає її, кладе на коліна собі лицем догори і, нахилившись, впивається поцілунком. Потім зразу підводить її, садовить і, трудно зітхнувши, одкидається головою на подушку і проводить рукою по лиці. Орися припадає головою до грудей йому і лежить. Потім розстібає комір сорочки його і цілує. Підводить голову і глибоким поглядом дивиться в очі йому. Кривенко не рушиться. Вона знову мовчки впивається поцілунком в тіло і знову підводить голову і дивиться в лице. Цілує й дивиться. Все частіше, все з більшою жагою.
Кривенко (тяжко дихаючи, хрипло). Орисю! Орися (з жагучою, ніжною готовністю витягуючи лице до його). Що?
Кривенко важко дихає, хватає її руку, душить, тягне до себе, одпихає,
знов притягує.
Орися безвольна; ослабле тіло покірно посувається за ним; дивиться на його затуманеним поглядом.
Кривенко (раптом одпихає її, сідає і рішуче стріпує головою). Не треба!
Орися (з злою жагою). Треба!
Кривенко (таким же тоном). Не треба!
Орися. А я говорю тобі, треба! Чуєш, ти?! (Присувається ближче, обнімає). Треба, кажу тобі! Не будь безумцем! Я дам тобі сил... Я запалю тебе... Ти будеш могутнім... Ти даси людям красу нашої радості. Чуєш? Що буде, ти не знаєш, а зараз є щастя... Бери ж його! Бери, треба! (Розриває сорочку його і палко, жагуче цілує, пригортаючись).
Кривенко шалено стискує її, впивається поцілунком і зараз же встає, посадовивши її. Важко ходить по хаті, застібаючи сорочку.
Орися (сидить недвижно, спершись рукою на підлогу. Помалу поправляє зачіску, встає, піднімає капелюх і одягає. Підходить до Кривенка і, простягнувши руку, сумно й ніжно говорить). Спасибі...
Кривенко. За що?
Орися (усміхнувшись). О, не за те, що ви такий благо-разумний. За радість переживання, за хорошу хвилину...
Кривенко (якийсь мент дивиться на неї). Ех, Орисю! Якою хорошою ви можете буть!
Орися (просвітлівши). Хіба? (Хоче щось сказати). Ну, нічого!.. Треба йти, Тося жде... До побачення! (Стискує руку).
Кривенко,не випускаючи руки її, дивиться на неї. Орися знов з охочою ніжністю витягує до його лице і жде.
Кривенко (зітхнувши, струшує руку й випускає). До побачення!
Орися (помалу). До по-бачен-ня... (Іде. Вмить озирається). А це ще не кінець! Чуєте? (Швидко ступає до дверей).
В двері стукають.
Кривенко. Ввійдіть!
Антонина (входячи й холодно глянувши на Орисю, стомлено говорить). Ви тут? Я так і знала... Я вас чекала і рішила сама їхати. Ви могли сказати, що вам треба піти, я б Пашу попрохала поїхать зо мною...
Орися. Я на хвилинку зайшла до Василя Марковича. Думала, що ви довго будете. Вибачте, Тосю.
Антонина (проходячи вперед). Та нічого... Тільки професору прийшлось дать мені свого лакея помогти доїхать... У мене тепер такі головокружения, що я просто боялась їхати. (До Кривенка). Я на хвилинку зайшла. Маленьке діло єсть...
Кривенко. Сядь, Тосю... (Підставляє стілець).
Орися. Ну, а я піду, одішлю лакея і підожду вас на звощику. До побачення!
Кривенко. До побачення.
Орися виходить.
Антонина (сідає. Підборіддя починає дрижать їй). Може, я вам перешкодила?
Кривенко. Тільки, ради бога, не треба плакать. Антонина швидко виймає хустку і прикладає до лиця.
Кривенко. Ну, Тосю! Це, дійсно, як нежить у тебе. Ти б хоч лікарства якогось взяла у лікаря...
Антонина (підводячись). Я піду... Вибачай...
Кривенко (не пускаючи). Ну, справді ж, Тосю. Ти плачеш від всякої дурниці. Ну, чого ти зараз?
Антонина. Нічого... Вже нема... (Витирається).
Мовчання.
Антонина (раптом). Слухай, я зайшла до тебе побалакать ще раз. Тільки ти мусиш мені дать слово, що скажеш правду.
Кривенко. Ах, Тосю, як тобі не надокучить ця передмова! Ну, даю тобі слово.
Антонина. Скажи... Да! Професор сказав, що через сім-вісім день... Бенефіс мій... (Гірко посміхається).
Кривенко (невиразно). Так. Ну?
Антонина. Так от, ти скажи: ти нічого не зробиш дитині?
Кривенко нетерпляче поводить плечима. Ні, ти мені дай слово. Я не можу... Мене бере такий жах, такий жах, що я... не можу. Я збожеволію. Я повинна знать напевне. Інакше краще померти тепер же, поки не пізно...
Кривенко (тихо, сумно). Я вже сказав тобі раз. Навіщо піднімать знову? Навіщо ці зайві, непотрібні страждання?
Антонина. Потім, май на увазі, що коли у мене однять дитину, то молоко може кинутись мені в мозок, і я можу збожеволіти... краще зараз...
Кривенко. Тосю! Ти — неможлива! Говорю ж тобі... І крім того, це — неправда. У многих діти помирають на місяцю, двох, і нікому молоко не кидається... Ну, та про це нічого балакать. Сказав я... Родиш і будеш виховувать. Ти прочитала ту книжку по водолічінню, що я приніс тобі?
'Антонина. Прочитала. Я думаю, крім того, звернутись до спеціаліста по нервовим. Он у Савченків... Які вони обоє нервові, а подивись, які діти... Здорові, розумні... Хлопчику третій рік, а уже читає. (Іншим тоном). Хлопчик таки буде... Тепер уже нема ніякого сумніву...
Кривенко (живіше). Да? Професор сказав?
Антонина. Да. Та я це й без його ще тобі казала. Пам'ятаєш? Що він там виробляє тільки! (Показує на живіт). Зразу можна сказать, що хлопець... (Лице її стає ніжне, м'ягке, прояснене). Васю! Ти не розсердишся?
Кривенко (проти волі посміхається). Ну, ні...
Антонина. Знаєш, я хочу назвать його Васильком. Ти будеш Василем, а він Васильком. Ти нічого не маєш проти?
Кривенко (тихо). Ні, нічого...
Антонина (помовчавши). Господи! От ти говориш: сліпий інстинкт... Я не знаю, може, й сліпий, животний, темний... Але я його, цю маленьку істоту, так люблю уже, такий він мені дорогий, рідний, що... Я, право, не знаю... Ви, мужчини, не можете зрозуміть. Він — мій, розумієш, моя кров, моє тіло, частина мене — нова, дивна... Васю, ти розумієш?
Кривенко^ чудно дивиться на неї). Да, розумію... Але ми по-різному любимо... (Сумио-задумлиЬо гладить її по щоці. Вона несміло бере його руку й притуляється до неї лицем).
Мовчання.
Антонина (тихо). Ти будеш приходить до нас. І ми будемо тебе бачить. Я його вивчу буть чесн'им з собою... О, за це будь певний! Це мені досталось недешево.
Кривенко (нехотя усміхаючись). Навчиш такої чесності, як у тебе? Покірності темним інстинктам?
Антонина. Васю! Це — великий інстинкт...
Кривенко. Ну, добре. Не будемо про це... У тебе гроші є?
Антонина. Нема... Я вже в Орисі позичила десять рублів...
Кривенко. Господи, Тосю, як у тебе пливуть гроші!..
Антонина хоче щось сказать.
Знаю, Тосю, ти їх не пропила і не викинула. Але ж треба обмежувать свої панські звички. Зрозумій же, що я не можу так багато добувать грошей... Я весь в довгах, мені ніхто вже не вірить. Колись ти назвала міщанством щитання грошей. Почекай! Міщанство — щитать, коли не заробляєш, але ці гроші, мої нерви, Тосю... І ти ще раз сказала, що я даю тобі гроші од серця. Я добре це пам'ятаю. Так от, Тосю, даю їх тобі од серця, од товариської жалості своєї. Бо боляче дивитись на твої страждання. Я не хочу їх. І знай: не з повинності, не з страху перед мораллю бовтунів... І знай також, що нема у мене ненависті до тебе, І коли в будучому дам тобі ще страждання, то не по моїй вині, а по вині того, що весь цей час дає нам страждання. Чуєш, Тосю? Запам'ятай ці слова і вір їм — од душі говорю. І більше не будемо ніколи про це балакать. (Виймаючи гроші). От сімдесят рублів. Більше зараз не можу. Через сім день, говориш?
Антонина. Да. (Бере і ховає гроші в рідікюль).
Кривенко. За цей час я встигну ще добуть.
Антонина. Тільки ось що, Васю: не приходь ти цей час до мене.. Добре? Помогти ти нічим не поможеш, а мені тяжко.
Кривенко. Як хочеш...
Антонина. А як помру, не згадуй, Васю, лихом.. Чуєш? Ну, а тепер я піду... Орися, мабуть, сидить на звощи-ку і жде. (Раптом). Васю... Ти не розсердишся, коли я тебе щось спитаю?
Кривенко з легкою досадою поводить плечем.
Ну, вибачай. Скажи мені, тільки правду. Чуєш? Не бійся, все одно... Скажи: ти любиш Орисю? Ну, скажи щиро, жорстоко, все одно. Ти умієш буть жорстоким...
Кривенко (сухо). Дитини від неї мать не хочу.
Антонина. Значить, все-таки щось є? Вона тобі подобається, як женщина?
Кривенко. Тосю! Навіщо піднімать такі питання? Все одно ж...
Антонина. Не сердься, я знаю, що ти все одно мене не любиш, я знаю, але ти скажи...
Кривенко (рішуче). Не хочу сказать. Годі. Можу ж я не одповідать?
Антонина. Розуміється. Як знаєш...
Кривенко (мягче, беручи її за руку). Ти занадто цікавишся моїми думками, чуттями. Рахуєшся з ними.
Антонина. Якби ти був чужий мені, я б не рахувалась. А то ти... Ну, годі.
Кривенко (натягнуто усміхаючись). Ну, скажи, невже ти серйозно послала б мене на каторгу, якби я... дитину?..
Антонина (зразу міняючись, насторожується, нахмурюється). Ти це навіщо?
Кривенко. Так, питаю... Цікаво.
Антонина (рішуче). Без всякого жалю! Навіть на смерть!
Кривенко. Так. Тільки ти не хвилюйся. Я лише тому спитав, що ти кажеш, ніби я близький тобі.
Антонина. Да, ти близький мені, ти дорожчий всіх мені. Да, я люблю тебе. Ну, от люблю, і все! Але за дитину... Ну, не треба. Я вірю тобі! (Неспокійно зазирає в лице)
* Кривенко (твердо, спокійно). Чую. І не думай більш нічого про це. Тобі тепер треба буть спокійною.
Антонина. Ну, прощай! Можна тебе поцілувать? Може, не побачимось...
Кривенко мовчки обнімає й цілує її. Антонина, приклавши хустку до лиця, швидко, розхитуючись і дрібно стукаючи, виходить з кімнати. Кривенко помалу повертається, деякий час задумливо стоїть, потім іде в куток, бере картину і ставить її на мольберт. Довго дивиться, нахиляється, цілує й, припавши до неї, стомлено завмирає.
РОЗДІЛ IV Картина І
Кімната Орисі. В хаті Антонина, Орися, Паша, Бурчак. Біля
піаніно стоїть колиска.
