Memento - Винниченко Володимир
Паша, зазираючи в колиску, тихо грає. Антонина, Орися і Бурчак одягнені.
Антонина досить струнка, лице свіже, освітлене красою ніжності. Стоїть коло колиски, одягає рукавички, зазирає до дитини і весь час нерішуче
поглядає на Орисю.
Орися (перед дзеркалом одягає капелюх). Ну, Тосю, швидше, швидше! Спізнимось. Терпіть не можу слухать п'єсу без початку... А Кривенко піде з нами?
Антонина. Ні, він сьогодні ввечері зайнятий. Іде до одного колеги. Читатиме один письменник свою нову річ.
Орися. Хто саме, не знаєте?
Антонина. Мілевич.
Орися. Фе! Не люблю його. Кислий. Побачить козявку і з кисло-трагічним виглядом філософствує: "А що сіє за кузка?" Не люблю. Ну, швидше! Я майже готова.
• Антонина (винувато-нерішуче). Знаєте що, Орисю? Я таки, здається, не піду сьогодні...
Орися (прудко обертається, обурено). Фу ти, яка ж ви! Знов?
Антонина. Ну, їй-богу, голубонько, я боюсь. Мені самій страшенно хочеться послухать. Вісім місяців не буть у театрі. Ви подумайте: вісім місяців!
Орися. Ну, розуміється. Значить, треба йти! Не дурійте, ходім. Паша чудово справиться з вашим скарбом дорогим.
Паша (не обертаючись). А буде кричать — за ноги й об стінку.
Антонина (рішуче). Ні, я не піду! (Скидає рукавички). Не можу. Боюсь.
Орися. Та чого ж ви боїтесь, квочка ви?! Ну, чого? Ну?
Антонина. Я не знаю... Мені здається... Я цілий день сьогодні якось почуваю щось таке... Не сердьтесь, Орисю, мені так неприємно... І він сьогодні багато плакав... (Нахиляється, слухає).
Паша (грубувато). Спить, спить. Під музику.
Антонина (захоплено, повертається до Орисі). А музику як любить! Ви помітили?
Орися (регоче). Кожного дня вона мене питає, чи помітила! Сама йому навіть граю щодня... Ні, ви квочка! (Повертається до дзеркала). Одягайте ваші рукавички, і ходім! Паша йому гратиме, він буде спати, нам будуть грати, і ми будем спать. Гайда!
Антонина. Коли ж я боюсь... Паша така до дітей холодна...
Паша. З'їм його!
Антонина. Ні, ви, Пашуню, голубонько, уже той... Ви не сердьтесь, але ви... таки не любите дітей. Я вас дуже прошу, як заплаче, то он там молоко. Він завжди їсть о десятій годині. Тільки, глядіть, голубонько, соску промийте наперед.
П а ш а. Та добре, добре... От нещастя! Наплодять всяких цуценят і дрижать над ними. Терпіть не можу пискунів. Ну, ну, не вб'ю його. Ідіть.
Орися. Пашо! Ви б хоч помовчали! Ну, Тосю, їй-богу, ми спізнимось. Ходім!
Антонина (нахиляється й цілує дитину. Слухає. Підводиться). Спить... Може, він, справді, спатиме."Тільки ж ви, Пашо, нікуди не підете?
Паша. Ні, як тільки ви підете, моментально схоплю хустку й побіжу гулять.
А н т о н и н а. Ні, Пашуню, ради бога, не покидайте ні на хвилину. Ні на одну хвилинку. Що б там не було! Дайте слово!
Паша. Ну, й чудна ж ви... Антонина. Ні, ви дайте слово!
Орися (нетерпляче). Тю! Та дайте їй слово, Пашо! Паша. Ну, нате, нате вам слово. Нікуди й нізащо не піду. Ідіть.
Орися (до Бурчака). От вам "світове питання", дивіться й мотайте на вуса. Як женитесь, то жінка вас цепом прикує до колиски.
Бурчак (який зворушено й приязно весь час слідкував за Антониною. Зітхнувши). Ні, що ж... Я розумію...
Антонина знов нахиляється до колиски.
Паша (до неї). Ще ж таки...
Орися (до Бурчака, не перериваючи розмови). Ви хотіли б мать дитину? Да?
Бурчак (хвилюється, скидає окуляри). Як від кого...
Орися (пильно дивиться на його й, гидливо скрививши губи, мовчки круто одвертається). Ну, ходім!
Бурчак одягає окуляри й несміло дивиться на неї.
Паша (до Антонини). Та годі вам! Ви розбудите його!
Антонина (підводячись, тривожно). Щось він дихає часто... І жар, здається, невеличкий...
О р и с я (з досадою). Ну, слухайте, Тосю, це вже смішно нарешті!
Антонина (серйозно, незадоволено). Не можу ж я! У дитини, може, справді щось... а ви так легко... (Нахиляється).
Орися стискує плечима.
Бурчак. А може, дійсно, дитина... не дуже... той...
Орися. Мовчіть хоч ви там! Ще собі... "Дитина, дитина"! Ви його зробите таким мамієм, що ні к бісу не буде годний.
Антонина. Ви говорите так, що не знаєте, що то дитина...
О р и с я. А! Не знаю... І знать тут нема чого. Бачу тільки, що так не можна виховувать. Так дрижати, мліти над ним... Ви йому дихнути вільно не даєте... Одягайте рукавички, ходім! Або зоставайтесь, ми самі підем. Ну?
Бурчак. І Кривенко так любить... дитину? (Прокашлюється. Всі дивляться на його. Він, видно, почуває себе ніяково).
Антонина (холодно, насторожено). Да, розуміється... А що таке?
Бурчак. Я так... Батьки, звичайно, не так дуже... той...
Антонина (м'ягче). О, певно! Але Василь Маркович дуже любить... Правда, він всього раза два бачив його. Виїжджав він... Він взагалі страшно любить дітей. Завжди, бувало, коли гуляємо, ловить дітей на улиці і цілує... А пам'ятаєте, Пашо, як він хвилювався, коли дивився перший раз на Василька? Лице таке бліде, чудне і ніжне разом з тим .. Як він комічно держав його на руках! (До Бурчака). Ви знаєте, йому тільки два місяці, а він уже посміхається...
Бурчак (дуже уважно слухає. Серйозно). Хто? (Всі регочуть).
Орися. Василь Маркович Кривенко! Знаєте тепер? Бурчак (змішано, усміхається). Да, це я спитав... Паша. Тихо, ви! Дитину розбудите.
Антонина стурбовано знову нахиляється до колиски.
Орися. Знов! Ну, Тосю, я йду! Це — неможливо. Глядіть, переїду од вас, уже не підете.
Бурчак. Ви переїжджаєте звідси?
Орися. Да, мені не дуже приємно слухать цього пискуна. Я в цім творі участі не брала...
Антонина (засоромившись). Ну, Ори-и-сю!..
Орися. Ха-ха-ха! Світове питання теж сконфузилось! А знаєте, Тосю, я таки, здається, звідси виїду прямо на Північний полюс!
Антонина (неймовірно). Та що ви! Яким робом?
Орися. Верно! Пам'ятаєте, я вам казала, що познайомилась з міліонером?
Антонина. Ну?
Орися. Мордоворот, анафема одчаянний і не сяє молодістю... Ну, та наплювать! Так от, покорила його серце і кишеню... У Семенових стрічаємось. Покою не дає: люблю, каже, "до потери сознания и состояния". А я візьми та й скажи йому раз — буду, мов, вашою на Північнім полюсі, там, де не ступала ще ні одна нога людини. І, уявіть: такий ідіот, в самий серйозний спосіб пропонує організувати експедицію на Північний полюс!
Антонина. Та що ви кажете?!
Орися. їй-богу!
Антонина. Ну, а ви ж що йому на це?
Орися. Нічого. Почекайте, мовляв, трошки, подумаю і скажу. Мені тут треба ще дещо вияснить. Коли ні... їй-богу, їду! Чорт з ним, хай бере мене там, де не ступала ще людська нога. Принаймні оригінально... Експедиція буде зватись моїм іменем. "Експедиція Ірини Вербівської". От вам! Світове питання, ви за хіміка з нами. Добре?
Бурчак (понуро). Ні, я тут останусь...
Орися (зиркає на Антонину. Обидві усміхаються). Да! їй-богу, поїду!
Антонина. Але ж загинути можна, Орисю...
Орися. От біда! А хіба краще загинуть тут од якої-небудь холери? Принаймні користь якась буде від моєї смерті вашій людськості... А мені любопитно... Ну, до цього ще далеко. Тут якби вибратись у театр... Вам, Тосю, це важче, ніж мені на Північний полюс. Ну, ходім. Розрішаю вам ще раз поцілувать ваш скарб, і ходім.
Антонина (нахиляється, цілує і одходить). Ходім.
Орися. Слава богу. Бувайте, Пашо. Бережіть твір художника і не скучайте. Світове питання откриваєт шествіє! Марш вперед. (Штовхає Бурчака і йде за ним).
Антонина (до Паші). Так о десятій годині, голубонько... Ох, у його, здається, одіяльце сповзло... (Біжить до колиски, поправляє). Зараз, зараз... (Наганяє Орисю). До побачення, Пашо! Паша. З богом!
Всі троє виходять.
Паша (сама. Ще трохи грає, потім затихає і слухає. Встає, нахиляється над колискою і дивиться на дитину. Обережно бере на руки, шепоче). Серце моє манюсіньке. (Жагуче цілує, пригортає, знову цілує. Дитина пискає. Вона заспокоююче качає на руках її, але писк побільшується. Хапливо укладає в колиску, промовляючи). Ша, ша, любий! Тихо, моє хороше. Я загра-а-ю, загра-а-ю тобі. Ти любиш музику, любиш? О, Василько любить музику... Я Васюніку заграю, а він спатиме, малюсінький, спатиме, хороший. (Поклавши, підсуває колиску до піаніно і, схилившись над нею, грає і тихо співає).
Місяць яснесенький промінь тихесенький кинув до нас, спи ж ти, малесенький, пізній бо час. Любо ти спатимеш, поки не знатимеш, що та печаль; хутко прийматимеш лихо та жаль. Тяжка годинонько! Гірка хвилинонько! Лихо не спить... Леле, дитинонько! Жить — сльози лить. Сором хилитися, долі коритися! Час твій прийде з долею битися, сон пропаде. Місяць яснесенький промінь тихесенький кинув до нас... Спи ж ти, малесенький, поки є час! 2
Стукають. Входить Кривенко.
Паша (робить йому знак іти тихіше). Тш! Спить... Кривенко (тихо). А де ж Антонина? (Підходить до колиски і зазирає). Драстуйте.
Паша. Хіба ви не знаєте? Пішла ж з Орисею і Бурчаком у театр. А ви з холоду? Забирайтесь. Ідіть до груби, нагрійтесь, тоді підходьте.
Кривенко (на шпиньках підходить до стіни, в якій груба, роздягається і гріється). А холодно сьогодні. Вітер.
Паша. Да, страшенний вітер. А ви ж збирались на вечір, слухать Мілевича?
Кривенко. Не вийшов вечір. Автор не скінчив ще... Так Антонина таки пішла? Як же це вона зоставила дитину? Це дивно...
П а ш а. А що ж, їй сидіти, як прив'язаній? І так ще ні разу не виходила. Вас би засадить... глядіть цього пискуна...
Кривенко (мовчить. Очі його напружено, чудно зупиняються то на колисці, то на Паші. Одходить від груби). Вже, здається, зігрівся... А він усе під музику засинає?
Паша (буркає). Художественна натура.
Кривенко. А плаче все так же багато?
Паша. Є-єсть!
Кривенко. Хворий, мабуть?
Паша. Чого там хворий? І ви, коли були таким, то кричали, напевно, не менше...
Кривенко (нахиляючись над колискою). Взять не можна?
Паша. Боже вас борони! Розбудите, тоді самі заколисуйте. Краще не чіпайте...
Кривенко. Ну, не можна, так не можна.. (Ходить по хаті, чудно поглядаючи на Пашу, розстібає й застібає піджак, на лиці заховане хвилювання й боротьба. Зупиняється). Слухайте, Пашо, не знаєте, чи нема чого попоїсти у Антонини? Не вечеряв, а йти не хочеться...
Паша. Здається, нема... Ні, нема. Вони самі нашвидку щось їли. Купить можна...
Кривенко (глухо). Іти не хочеться...
П а ш а. Я б могла сходить вам, та Антонина строго наказала не одходить від колиски ні на хвилину.
Кривенко.
