З вершин і низин - Франко І. Я.

Самотнє і дрібне, дитя мов, що сховало

В зелені бур'яни головку кучеряву.

Довкола ліс гуде тужний, таємний спів,

Що ще круг мо́єї колиски гомонів,

Тебе мов обтулив в полу свою темнаву.

І річка та сама хлюпочеться, тривожно

Повзе поміж високих берегів,

І верби ті самі, і дуб той, що шумів

Понад дитиною…

Чого ж так судорожно

Щось тисне грудь мою у тобі, ріднеє

Село? Чи жаль мені за тим тісним спокоєм,

За тим життям, що, хоч так біднеє

І сіреє, пливе коритом тихим своїм?

За щастям слимака того, що в шкаралущі

Ховається? За незнання смерком?

Чи жаль мені, що я у світ пішов пішком

На бурі, громи й град, шукати, де зцілющий

Потік знання пливе?

О ні, о ні!

Не того так сьогодні жаль мені,

Не тим душа моя так важко заболіла,

А тим, що тяжча ще пригноба тут засіла

На лицях, голови недоля вниз хиляє,

Під віддихом її вся радість завмирає

І приязнь гасне враз з любвою,

Котрої сім'я тут мені у серце впало.

Отим-то тяжко так мені у тобі стало.

Прощай, село моє! Що тут мене держало,

Те щезло; що тепер держить -

Таке важке, що, мов гора, тяжить

На серці. Геть іду - і плачу над тобою.

14 іюня 1880

Клубами вився дим. Ревли гармати,

Свистіли кулі, мов незримі змії,

Сичали, вились, лускали гранати.

Красили землю струги кров’янії,

І рвались серця, повні сил, відваги,

В крові тонули тисячні надії.

Униз валились найпишніші стяги,

Валились трони, що ще вчора, певно,

Й не думали дожити до зневаги.

В ряді борців, заляканий смертельно,

Блідий, в знесиллі, пилом весь укритий,

Ішов і я, щоби боротись ревно.

Я на лиці чув жар несамовитий

І в серці чув докору крик зловіщий -

Я йшов в огонь, мов зрадник, встидом битий.

А прецінь я, підданий найвірніший,

Ішов під стягом за́конної власті,

Сповняв свій обов’язок найсвятіший:

Йшов против тих, що розірвать на часті

Хотіли всі порфіри і корони,

З престолів у печі огонь накласти!

Через буйні пшеничнії загони

Йшли ми, мов повінь. Доки око сягне,

Все наших купи. Ген десь плачуть дзвони -

Село палає… Вітер димом тягне…

Реве музика, гонить геть всі мисли…

Кров міцно б’єсь, душа ніщо не прагне.

І вже ось-ось ми ворога натисли!

Ряди їх бовваніють перед нами,

Пошарпані над ними стяги звисли.

Вони там перед нашими рядами

Бліді, втомлені, поганенько вбрані,

Та к зброї кождий мов приріс руками.

Як гонять пітьму блиски сонця ранні,

Як птахи з гнізд сполохані фуркочуть,

Так з стрільб їх кулі грають олов’яні.

Та ба! Мов зерна градові толочуть

Буйний загін, мов буря снігом віє,

Так наші кулі стелють їх, друхочуть.

«Гей, хлопці, далі! Поки ворог вспіє

Отямитись, на нього! Най ні о́ден

Нам не втече, хто бунтувати сміє!

Валіть! Коліть! Пардону він не годен!» -

Так генерал нас загрівав до бою,

І вверглись ми, мов в стадо вовк голо́ден.

Не тямив я, що діялось зо мною,

Лиш весь тремтів, палав, немов у грани,

Не бачачи, куди біжу, де стою.

Лиш тямлю, що в крові бродив ногами,

Що по мерцях топтав, ще незастилих,

Топтав нескріплі ще, глибокі рани,

Що дикі крики в слух мені ломились,

Що дим гриз очі, що свистали кулі

І купи йшли, ревли, кляли, молились.

Та очі, вуха, ноги, мов нечулі

На весь той безмір людської розпуки,

Летіли, мов бджола в кишачий вулій.

К стрільбі мої немов прилипли руки,

І блискало раз в раз криваво з неї,

І вилітали огняні гадюки.

«Смерть бунтарям!» - із груді враз моєї

Крик вирвавсь і, залізо мов острене,

Прошиб мене безмірною брехнею.

А втім, з пожару вийшов против мене

Бунтар з такою ж, як і я, стрільбою,

Одягнений у шмаття все черлене.

Та що се? В кождій черточці зо мною

Однакий вид, і ніс, і очі, й губи,

Немов я сам перед собою стою!

Я остовпів. Хоч гучно грають труби,

Я з нього вже звести не можу ока,

Від нього мов жду ласки або згуби.

Якась безмірна, темна і глибока

Тривога ледом обдала все тіло,

Мов пташці, що загляне в очі смока.

А він глядів на мене ясно, сміло,

Глядів з докором на ту кров гарячу,

Що тут лилась, мов се - моє все діло.

І чув я, що під поглядом тим трачу

Остатню решту сили, віри в себе,

І закричав я: «Ти, котрого бачу

В рядах врагів,- хто ти? Чом так до тебе

І дух, і око безупинно рветься,

Бо в тобі бачить форму, зняту з себе?»

Він мовив твердо, що він Мирон зветься,

Вказав і місце те, де я родився,

Де вчивсь, що діяв, як мені ведеться -

Все те о собі кажучи, хвалився.

«Брехня! - я крикнув.- Вороже безщасний,

Се я той Мирон! Зрадно ти підшився

Під назву, рід, ба й під мій вигляд власний!»

Та він всміхнувсь і каже: «Звільна, звільна,

Мій друже! Лиш не будь такий напа́сний!

І назва й доля