З вершин і низин - Франко І. Я.

В глиб звільна втягне тя багно гниле

І в кров усіми по́рами віссеться,

Повітря вколо тебе затрує,

І сили волі в тебе не найдеться,

Щоб опиратись довше! Затоне́ш ти -

І, труп живий, безвладно поплинеш ти!

Я буду жити, бо я хочу жити!

Не щадячи ні трудів, ані поту,

При ділі, що наш вік бересь вершити,

Найду й свою я тихую роботу.

З орлами я не думаю дружити,

Та я опрусь гниючому болоту;

Щоб через нього й другим шлях мостити -

На те віддам свій труд, свою охоту.

А як часом моя послабне сила,

І серце в груді біль зціпить пекучий,

І людська злість зморозить кров у жилах,

То човник мя перенесе летючий -

Твоя любов підніме мя на крилах,

Аж поки вал не зломиться ревучий.

1880

Душно і хмарно,

Важко бурливий час!

Чи гинуть марно,

Щоб світ не знав о нас?

Йти в небезпечний бій

Чи гнутись плазом?

Друже сердечний мій,

Ходімо разом!

Щастя не ждімо,

Щастя не де, а в нас!

К сонцю спішімо,

Хоч його промінь згас,-

Вдень буде знов ясніть

Чистим алмазом.

В правди і волі світ

Ходімо разом!

З гнітом і тьмою,

З розбратанням братів

Сміло до бою

До кінця наших днів,

За серця й совісті

Ясним показом

В збройній готовності

Ходімо разом!

22 окт[ября] 1882

Прочитавши його віршик

«Не можна всім догодити»

(Календар «Просвіти», 1883)

Отче Даниле, ще не все той вільний,

Хто з своїх пут сміється і кепкує;

Не все ще той поет великий, чільний,

Хто вірші пише і слова римує;

Не все ще той святий, хто богомільний,

Ні той високий, хто ся вго́ру дує;

Не все нас сміх розвеселить весільний,

Ні розсльозить нас той, що все сумує.

Не в тім, співаче, сила слова твого,

Щоб ти раз в раз мок в сльозах, кис у горі,

Ні щоб сміявсь, чи є чи не є з чого.

Ти будь керманич наш в бурливім морі,

Щоб в тобі бачив люд привідця свого

І все чув добре слово в добру по́ру.

17 дек[абря] 1882

Чом головку ти схилив додолу,

Спер на ручку скрань ту мармурову,

А очима в далі десь блукаєш,

Наче в далі доленьки шукаєш?

Що́ завис на тобі сутінь суму?

Що задумавсь, молоденький друже?

Ой, не думай, голубе, ту думу,

Бо та дума зрадливая дуже!

Зразу сяє, мов сонце весною,

Наливає світ увесь красою

І чарує твоє серце й очі,

Наче любка у весільнім строю,

Наче зірка моргає з дна ночі,

Наче пчілка мід з квіток громадить;

Та як того меду покуштуєш,

Жар незнаний в серденьку почуєш,

І тоді вона тебе ізрадить!

Сонця блиски на дрібки розщипле,

Зорі в бездну темную розсипле,

В цвітів барві вкаже страсть кипучу,

В птахів піснях вкаже зойк розпуки,

У погоді вкаже скриту тучу,

У розкоші вкаже скриті муки,

В кождій перлі на красавиць шиї

Вкаже зсілі нещасливих сльози,-

І твої всі втіхи молодії

Мов мороз нещадний поморозить.

Ох, і зблідне щічка та рум’яна,

А чоло, що добра доля зрана

Цілувала, стратить блиск слоновий

І пооресь зморщинами живо,

А твій взір свобідний, лазуровий

Потемніє - самому на диво.

Бо важкий, колючий шлях розуму,

Кождий крок щемить у серці, друже!

Ей, не думай, голубе, ту думу,

Бо та дума зрадливая дуже!

1883

Виступаєш ти чемно, порядно

І говориш розумно і складно,

І лице твоє гарне та ясне -

Заглядиться дівча не одно,-

Та мене щось відтручує власне,

І смутить, і тривожить воно.

Все здається мені, що налитий

Ти сльозами і кров'ю селян,

Що людсько́ю ти кривдою ситий,

Що твій батько - дерун і тиран,

За життя носить пекло у груді,

Заливає вином черв'яка,

Та як з світом прощатися буде,

То пекельная кара тяжка

За всі зла, за грабовання враже,

За обдерте, збідніле село

Як клеймо братобійчеє ляже

На твоє мармурове чоло.

І почуєш ти жар невгашений,

Що палитиме серце твоє,

І тривога, мов меч наострений,

Твої думи зсіче і поб'є.

В твоїй груді, мов вихор в погоду,

Дикі страсті зірвуться грізні,

І, як вихор збентежує воду,

Так тебе вони внурять в багні.

І рука твоя кривдов сплюгавиться,

Переміниться в злобу любов -

Ось чого моє серце кривавиться,

Як подумать, що буде з тобов.

І дарма, що такий ти приємний,

Що друзяка ти з діла і з мови,

Що ти людяний, тихий і чемний,

Що бажаєш і стоїш любови!

Людська кривда, котров ти годований,

На добро не виходить нікому!

Так огонь, у солому захований,

Спалить двір весь, не лиш ту солому.

15 марта 1883