З вершин і низин - Франко І. Я.

На живім природи лоні,

Змитий з крові, ран і сльоз,

Серед запаху і цвітів

Сумирно спочив Христос.

Та якісь побожні руки

Спать йому там не дали

І, хрестячись, з-поміж цвітів

Знов угору підняли.

Та, нових не мавши гвоздів,

Щоб прибити знов Христа,

Хоч з соломи перевеслом

Прив’язали до хреста.

Так побожні пересуди,

Бачачи за наших днів,

Як з старого древа смерті,

Із почитання богів,

З диму жертв, з тьми церемоній,

Із обмани, крові й сльоз -

Словом, як з хреста старого

Сходить між людей Христос,

І як, ставши чоловіком,

Ближчий, вищий нам стає,

І святим приміром своїм

Нас до вольності веде,-

Силуються понад людськість

Будь-що-будь піднять Христа

І хоч бре́хні перевеслом

Прив’язати до хреста.

1880

Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна́,

Мов диття, цікава, шепче і розпитує вона:

«Хто ти, човне? Що ти, човне? Відки і куди пливеш?

І за чим туди шукаєш? Що пробув? Чого ще ждеш?»

І повзе ліниво чо́вен, і воркоче, і бурчить:

«Відки взявся я - не знаю; чим прийдеться закінчить

Біг мій вічний - тож не знаю. Хвиля носить, буря рве,

Скали грозять, надять-просять к собі береги мене.

Хвилі - то життя, то гріб мій, пестощі і смерть моя;

Понад власним гробом вічно ховзаюсь тривожно я.

Поки лиш живу правдиво, поки гріб той підо мнов:

Вітер гонить, хвиля ломить - і я вже на дно пішов.

Що ж тут думать, що тужити, що питатися про ціль!

Нині жити, завтра гнити, нині страх, а завтра біль.

Кажуть, що природа-мати нас держить, як їм там тре,

А в кінці мене ціло́го знов до себе відбере.

Що ж тут думати? Тримає, то тримає, а візьме,

То візьме - ні в сім, ні в тому не питатиме мене.

Непогідний, несвобідний день мій, вік мій: жий чи гинь -

Все одно! Шукати цілі? Вік борись, плисти не кинь!»

Хвиля весело плюскоче та леститься до човна́,

Ніжна, мов дитина, шепче і пришіптує вона:

«Човне-брате, втіх шукати серед смерті, верх могил -

Се ж не горе! Глянь на море, кілько тут несесь вітрил!

Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув;

Хоч би й дев'ять не вернуло, то десятий повернув

І дійшов же до пристані. Та ніде той не дійде,

Хто не має цілі. Човен, як пливеш, то знай же, де!

Таж не все бурхає море, тихеє бува частіш.

Таж і в бурю не всі човни гинуть - тим ся ти потіш!

А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти!

Може, іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти!»

Стрий, 13 іюня 1880

Я бачив дивний сон. Немов передо мною

Безмірна, та пуста, і дика площина

І я, прикований ланцем залізним, сто́ю

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,

І в оці кождого горить любові жар,

І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,

І плечі кождого додолу ся схилили,

Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,

І голос сильний нам згори, як грім, гримить:

«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить».

І всі ми, як один, підняли вго́ру руки,

І тисяч молотів о камінь загуло,

І в тисячні боки розприскалися штуки

Та відривки скали; ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так наші молоти гриміли раз у раз;

І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;

Хоч не одного там калічили ті скали,

Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,

Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,

Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави лю́дської зовсім ми не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пута. Ми рабами волі стали:

На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров'ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,

Який ми кинули для праці, поту й пут,

За нами сльози ллють мами́, жінки і діти,

Що други й недруги, гнівнії та сердиті,

І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,

І серце рвалося, і груди жаль стискав;

Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,

Ані прокляття нас не відтягли від діла,

І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай прокляті ми і світом позабуті!

Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,

І щастя всіх прийде по наших аж кістках.