З вершин і низин - Франко І. Я.

[1878]

Давно було. Дітей маленьких двоє,

Побравшися за руки, по квітчастих

Лугах підгірських, стежкою вузькою

Попорек нив, в жарку літнюю днину

Ішли з села.

Старшенький хлопчик був -

Біловолосий, з синіми очима,

З конем вербовим у руці. У нього

За пазухою добрий кусень хліба

І квітка на кайстровім капелюсі.

А дівчинка вела його за руку,

Хоч менша. Наче терен, оченята,

Мов вуглики, жарілися і живо

Все бігали кругом. Мов миший хвіст,

Косичка ззаду висіла, а в ній

Червона стрічка вплетена була.

В маленькій запасчині підіп'ятій

Знать кілька бульб печених, а стручки

Зеленого гороху визирали

З-за пазухи.

Нерадо якось хлопчик

Ішов і боязливо озирався,

А дівчинка невпинно щебетала,

Додаючи товаришу відваги.

- Встидайся, фе! Такий великий виріс,

А плакать хоче! Хлопець, а боїться!

Чого боятись тут? Сли я ти кажу,

То мусить бути правда. Все мої

Бабуня не такі, щоби брехали!

А ти диви, хіба то так далеко?

На сей горбок, а відтам Діл близенько,

А там Ділом уго́ру та все вго́ру,

Аж на сам верх! Та й годі! Там спочинем -

А може, ні, чого ще спочивати,

Коли вже відтам близько!.. Крикнем: У! -

Та й просто враз побіжимо до тих

Стовпів залізних, що підперли небо.

А там сховаємось за стовп і тихо-

Тихенько аж до вечора пробудем.

А ти щоби не смів мені і писнуть,

Не то що плакать! Чуєш? А то я

Тобі задам! А як настане вечір

І сонечко прийде додому на ніч,

Застукає до брами - то ми тихо-

Тихесенько прокрадемось за ним.

А знаєш, що бабуся говорили?

У нього є донька така хороша,

Що просто страх. Вона-то відчиняє

Щовечір браму батькові й щорана.

А вже дітей вона так дуже любить,

Що просто страх. А сонце не пускає

Дітей до неї, щоб із ними разом

У світ не втікла. Але ми тихенько

Прокрадемось, та й шусть! і вхопимось

Її за руки, то вже сонце нам

Ніщо не зробить. Тільки ти не бійсь

І плакати не смій! Таж то так близько,

І на дорогу маємо досить,

А та нам панна надає багато

Всього́, о що лиш будемо просити.

Ану, о що би ти просив?

Поглянув

На неї хлопець, палець впхав до уст

Та й каже: - Мозе б, ліпсого коня?

- Ха-ха-ха-ха! - дівча зареготалось.

- Ну, сцо з, то, мозе, капелюх новий?

- Проси, що хочеш,а я знаю, знаю,

Що я просити буду!

- Сцо таке?

- Ага не скажу!

- Ну, скази, а то

Заплацу!

- Овва, плач, то я сама

Піду і не візьму тебе з собою.

- Ну, а цому з не сказес?

- Знаєш, ти

Дурний! Мені бабуся говорили,

Що в неї яблучка є золоті.

Кому вона те яблучко дарує,

То той весь вік щасливий, і здоров,

І гарний-гарний буде всім на диво.

Але ті яблучка лиш для дівчат.

- Я хоцу яблуцка! - заплакав хлопець.

- Не плач, дурний, лиш не забудь просити,-

Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала.

А як по яблучку такім дістанем,

То вернемо додому і нікому

Не скажемо. Не скажеш?

- Ні не сказу.

- Ну, пам'ятай! А скажеш - відберуть.

Чи так?

- А так,- рік хлопець. І пішли.

Пройшло чимало літ від того дня.

Далеко над споді́вання дітей

Тяжкою вийшла й довгою дорога

До сонячних палат. І тра́ви й ниви,

І небо, й сонце - все, усе змінилось

У хлопчика в очах. Лиш не змінилась

Подруга та, провідниця його.

Щебетання її, веселе, любе,

І усміх, і надія невгасима -

Се та жива струя, що в'яже в серці

День нинішній з вчорашнім і грядущим.

І ціль їх не змінилась за той час,

Лиш виросла, розвилась, роз'яснилась.

І ось великим шляхом многолюдним

Посеред тиску, свару й товкітні

Ідуть вони, ховаючи у грудях

Дитячі серця, як найкращий скарб.

Минає їх гордий, надутий дурень -

І розсмієсь; мина пишни́й вельможа -

То і не гляне; зустріне мужик -

То в спрагу дасть погожої води

Напитися, і стежечку покаже,

І підночує, в сльоту захистить.

Вони ж, побравшися за руки, тихо

І радісно, без огляду й тривоги,

Ідуть навстрічу сонцю золотому.

1886

В житті, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш,

Та в поспіху їх безучасно лишаєш.

Часом лиш попадесь лице характерне,

Що взір поневолі до себе приверне.

Зирнеш, заговориш і стиснеш за руку -

Найближча хвилина приносить розлуку.

Та довго ще в тямці відтіль і відсіль

Не раз визирає приязний профіль.

Та де з ким тісніше злучив тя шлях долі

Чи в бою, чи в праці на рідному полі.

Живеш поруч нього, смієшся і плачеш,

Здається, всі думи в душі його бачиш.

Здається, все ясне, і гнів його й ласка,-

Аж глянеш пильніше: все маска і маска.

Лиш маску ти знаєш, її ти любив,

Що криєсь за нею - і хто ж се зглубив?

Часом лиш припадок ту маску відхилить -

Зирнеш і жахнешся: «Чи взір мене милить?

Чи знав я сю постать, чи бачив уже?