З вершин і низин - Франко І. Я.

І в труді вік цілий.

Де плуг його пройде, залізо де розриє

Землі плідної пласт,

Там незабаром лан хвилясте жито вкриє,

Свій плід землиця дасть.

Чому ж він зрібною сорочкою окритий,

Чому сіряк, чуга́

На нім, мов на старці, з пошарпаної свити?

Бо наймит він, слуга.

Слугою родиться, хоч вольним окричали

Багатирі його;

В нужді безвихідній, погорді і печалі

Сам хилиться в ярмо.

Щоб жити, він життя, і волю власну, й силу

За хліба кусник продає,

Хоч не кормить той хліб, і стать його похилу

Не випрямить, і сил не додає.

Сумує німо він, з тужливим співом оре

Те поле, оре не собі,

А спів той - наче брат, що гонить з серця горе,

Змагатись не дає журбі.

А спів той - то роса, що в спеці підкріпляє

Напівзів’ялий цвіт;

А спів той - грім страшний, що ще лиш глухо грає,

Ще здалека гримить.

Та поки буря ще нагряне громовая,

Він хилиться, проводить в тузі дни,

І земельку святу, як матінку, кохає,

Як матінку сини.

Байдуже те йому, що для добра чужого

Він піт кровавий ллє,

Байдуже те йому, що потом труду свого

Панам пановання дає.

Коб лиш земля, котру його рука справляла,

Зародила оп’ять,

Коби з трудів його на других хоч спливала

Небесна благодать.

Той наймит - наш народ, що поту ллє потоки

Над нивою чужою.

Все серцем молодий, думками все високий,

Хоч топтаний судьбою.

Своєї доленьки він довгі жде століття

Та ще надармо жде;

Руїни перебув, татарські лихоліття

І панщини ярмо тверде.

Та в серці, хоч і як недолею прибитім,

Надія кращая жиє -

Так часто під скали тяжезної гранітом

Нора холодна б’є.

Лиш в казці золотій, мов привид сну чудовий,

Він бачить доленьку свою

І тягне свій тягар, понурий і суровий,

Волочить день по дню.

В століттях нагніту його лиш рятувала

Любов до рідних нив;

Не раз дітей його тьма-тьменна погибала,

Та все він пережив.

З любвою тою він - мов велетень той давній,

Непоборимий син землі,

Що, хоч повалений, оп’ять міцний і славний

Вставав у боротьбі.

Байдуже, для кого,- співаючи, він оре

Плідний, широкий лан;

Байдуже, що він сам терпить нужду́ і горе,

А веселиться пан.

Ори, ори й співай, ти, велетню, закутий

В недолі й тьми ярмо!

Пропаде пітьма й гніт, обпадуть з тебе пута,

І ярма всі ми порвемо!

Недаром ти в біді, пригноблений врагами,

Про силу духу все співав,

Недаром ти казок чарівними устами

Його побіду величав.

Він побідить, порве шкарлущі пересуду -

І вольний, власний лан

Ти знов оратимеш - властивець свого труду,

І в власнім краї сам свій пан!

10 октяб[ря] 1876

З укритого гнізда в скалистій десь щілині

З тяжким він розмахом рвонувсь під хмари сині -

З таємних мов джерел гнівлива думка рветься,

Облетить світ, і аж о неба звід опреться,

І б'є важким крилом, де лиш сягнути зможе,

І зве: «Де правда та? Де ти, великий боже?

Всі зорі збігла я, атоми всі в природі

Перешукала скрізь, тебе ж спіткати годі».

В блакиті він завис недвижний, розпростертий,

Мов над життям грізний, невпинний образ смерти.

Здаєсь, що до небес він гвоздями прибитий,

Та чуєш, що він гнеть вниз вержесь - кров пролити.

Ти чуєш се, і жах тебе проходить зимний:

Таж над тобою тож завис беркут нестримний!

Він не хибне тебе, хоч як високо висить!

Чи много то ще хвиль тобі гуляти лишить?..

Ось рушив він. Пливе без маху крил в блакиті,

Мов човник Долі тче днів наших пасма скриті.

Спокійно колесить, знижаєсь, знов зриваєсь,

За хмару криється, в лазурі розпливаєсь.

Лиш острий крик його вістить, що він голодний!

Так в час тиші не раз прорветься плач народний.

І защемить в душах вельможних біль таємний,

Мов землетрясіння віщун, той грім підземний.

Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!

За те, що в груді ти ховаєш серце люте,

За те, що кров ти п'єш, на низьких і слабих

З погордою глядиш, хоч сам живеш із них;

За те, що так тебе боїться слабша твар;

Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!

І ось блищить мій кріс - ціль добра, вистріл певен,

І вбійчеє ядро під хмари понесе він.

І замість нести смерть згори на земне ложе,

Ти сам спіткаєш смерть під хмарами, небоже.

І не як божий суд, але як труп бездушний

Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний.

І не остатній ти! Нас є стрільців стосот;

І все, що звесь беркут, полоще кров'ю рот,

Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє,-

Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.

А труп бездушний ми без жалю, без промови

Ногою копнемо й підемо дальш на лови.

22-24 мая 1883

Серед поля край дороги

Стародавній хрест стоїть,

А на нім Христос розп’ятий

Висів тож від давніх літ.

Та з часом прогнили гвозді,

Вітер хрест розхоліта́в,

І Христос, вгорі розп’ятий,

Із хреста на землю впав.

Тут сейчас трава висока,

Що росла вокруг хреста,

Радісно в свої обійми,

М’яко приняла Христа.

Подорожники й фіалки,

Що там пахли з-між трави,

Звились, мов вінець любові,