Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

вдячність, і її хвилювання, хоч воно тривало тільки мить, було майже не вдаване. Слова про «заплакану дитину, яку вирвали в неї з рук», виявилися чудовою зна­хідкою. Описом тієї страхітливої події Бекі повернула собі прихильність товаришки, і, звичайно, це стало однією з перших тем розмови, яку наша сердешна, наївна Еммі завела з віднайденою приятелькою.

- То вони забрали в тебе твою любу дитину? - вигук­нула вона.- Ох, Ребеко, люба моя сестро, бідолашна страд­нице! Я знаю, що означає втратити сина, і співчуваю тим, кому теж випало це горе. Та небо милосердне, воно верне тобі сина, як ласкава доля повернула мені мого хлопчика.

- Верне мою дитину? Ох, я пережила страшні муки,- призналася Бекі, може, трохи з нечистим сумлінням.

Їй було не дуже приємно усвідомлювати, що у відповідь на таку простодушну довіру вона мусить відразу брехати. Та в тім-то й лихо, що коли починаєш кривити душею, то вже не можна спинитись. Коли одну вигадку беруть за правду, треба шукати іншу, щоб не підірвати довіри до попередніх векселів, тому кількість брехні, яку ви пускаєте в обіг, збільшується, і з кожним днем росте відсоток імо­вірності її викриття.

- Коли його забрали в мене,- повела далі Бекі (хоч би вона не сіла на пляшку!),- я пережила страшні муки. Мені здавалося, що я вмираю, але, на щастя, то була тільки нервова гарячка. Лікар уже махнув на мене рукою, а я… я одужала і... і опинилася тут, у злиднях і без друзів.

- Скільки йому років? - запитала Еммі.

- Одинадцять,- мовила Бекі.

- Одинадцять? - здивувалася гостя.- Таж він народив­ся того самого року, що й Джорджі, а йому...

- Знаю, знаю! - вигукнула Бекі, яка зовсім забула, скільки її малому Родонові років.- З горя в мене багато чого вилетіло з пам’яті, люба Еміліє. Я дуже змінилася, часом ходжу, мов причинна. Йому було одинадцять, коли його відняли в мене, хай бог благословить його милу го­лівку! Відтоді я його не бачила.

- Він білявий чи чорнявий? - запитала наша немудра приятелька.- Покажи мені пасмо його волосся.

Бекі мало не зареготала з її наївності.

- Не сьогодні, голубонько... колись потім, як прибудуть мої скрині з Лейпцига, бо я звідти приїхала сюди. Я покажу тобі й синів портрет, я сама намалювала його в щасливі дні.

- Бідна Бекі, як тобі не поталанило! - мовила Еммі.- І яка ж я повинна бути вдячна господові! - (Хоч це благочестиве правило, що його нам змалку прищеплюють наші родички,- дякувати всевишньому за те, що нам ведеться краще, ніж комусь іншому,- не здається мені дуже ро­зумним). І вона, за своїм звичаєм, подумала про те, що її син найвродливіший, найдобріший і найрозумніший на світі.- Ось ти побачиш мого Джорджі! - кращої розради для Бекі Емілія не могла знайти. Бо й справді, чим її ще можна втішити?

Так вони розмовляли годину або й більше, і за цей час Бекі встигла розповісти приятельці повну й докладну істо­рію свого життя. Вона розказала, що родина Кроулі завжди ставилась дуже вороже до їхнього одруження, що її зови­ця (хитра жінка) наструнчувала Родона проти неї, що він почав вступати в ганебні зв’язки, через які зовсім охолов до неї, що їй довелось натерпітися всього: злиднів, зневаги, байдужості з боку того, кого вона найдужче любила, і все задля дитини; і нарешті розповіла про тяжку образу, через яку вона залишила чоловіка: той негідник не посоромився вимагати від неї, щоб вона пожертвувала своїм добрим ім’ям задля посади, яку міг забезпечити йому один великий вельможа, впливовий, але безпринципний чоловік - маркіз Стайн. Просто нелюд, та й годі!

Цю частину своєї багатої на події історії Бекі розповіла з чисто жіночою делікатністю і обуреним то­ном, як і належало цнотливій жінці. Та образа змусила її покинути чоловіків дім, але негідник помстився на ній, забравши в неї дитину. І ось, закінчила Бекі, вона тиня­ється по світу, убога, беззахисна, нещасна жінка, що не має жодної близької душі.

Люди, що знають вдачу Еммі, можуть собі легко уявити, як вона сприйняла цю історію, розказану досить докладно. Вона тремтіла з обурення, слухаючи про поведінку нікчем­ного Родона і безпринципного Стайна. В її погляді з’явля­лися знаки оклику після кожного речення, в яких Бекі описувала, як її переслідували аристократичні родини і як до неї збайдужів чоловік. (Бекі його не звинувачувала. Вона говорила про нього швидше сумно, ніж злісно. Вона його надто палко любила, та й хіба він не батько її сина?) А коли вона дійшла до сцени розлуки з дитиною, Еммі вза­галі затулила обличчя хусточкою, тож наша чудова трагіч­на актриса, мабуть, була дуже задоволена тим враженням, яке її гра справляє на глядачів.

Поки дами розмовляли, постійний охоронець Емілії, майор (який, певна річ, не хотів заважати їхній нараді і якому набридло походжати вузеньким рипучим коридор­чиком з такою низькою стелею, бо вона куйовдила йому ворс на капелюсі), зійшов на нижній поверх і опинився в просторій залі, призначеній для всіх відвідувачів готелю «Слон», з якої і вели сходи нагору. Це приміщення завжди було повне тютюнового диму й щедро забризкане шумовин­ням пива. На брудному столі стояли десятки мідних свіч­ників з лойовими свічками для пожильців готелю, а над тими свічниками висіли рядком на дошці ключі від кімнат, Еммі була почервоніла з ніяковості, коли швидко прохо­дила через цю залу, де зібрався всякий люд: тірольські торговці рукавицями і продавці полотна з Дунаю з паками свого краму; студенти, які підживлялися бутербродами з м’ясом; гуляки, що знічев’я грали в карти або в доміно на липких, пообливаних пивом столах, акробати, що перекушували тут у перервах між виступами,- одне слово, весь fumus і strepitus 202 німецького готелю в ярмаркові дні. Офіціант, навіть не чекаючи замовлення, подав Доббінові кухоль пива; майор витяг сигару й заходився розважатись тим шкідливим зіллям та газетою, очікуючи, поки надійде особа, яку він сюди привів.

Незабаром до зали, побризкуючи острогами, спустилися Макс і Фріц у кашкетах набакир і з люльками, прикраше­ними гербами та пишними китицями. Вони повісили на дошку ключа від дев’яностого номера й замовили бутер­бродів та пива. Сіли вони поблизу майора, тому до його слуху долітали деякі слова з їхньої розмови. Студенти го­ворили про «фуксів» та «філістерів», 203 про поєдинки