Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

Вона вся затремтіла, коли зустрілася з ним поглядом, зобразила на обличчі найчарівнішу усмішку, на яку лише і була здатна, і зробила скромний, зворушливий реверанс. Лорд Стайн з хвилину дивився на неї з таким жахом, який, певне, охопив Макбета, коли в нього на бенкеті з’явився дух Банко, і був би й далі так сидів, роззявивши рота, якби огидний майор Ледар не потяг Ребеки геть.

- Ходімо до зали, де вечеряють, місіс Родон,- сказав той джентльмен.- Мені теж захотілося набити черево, коли я побачив, як ця панота напихається. Гайда, спро­буємо, яке тут шампанське.

Бекі здавалося, що майор уже й так трохи перебрав міру.

Другого дня вона подалася в Монте-Пінчо - Гайд-парк римських гульвіс - можливо, сподіваючись ще раз поба­чити лорда Стайна. Але вона зустріла там іншого знайо­мого - містера Фіча, довірену особу його милості. Він підійшов до Бекі й досить недбало кивнув їй, торкнувшись пальцем капелюха.

- Я знав, що мадам тут,- мовив він.- Я йшов за вами від вашого готелю. Мені треба дати вам одну пораду.

- Від маркіза Стайна? - запитала Бекі з такою гідною міною, на яку ще була здатна, завмираючи від надії і спо­дівання.

- Ні,- відповів камердинер,- від себе самого. Рим ду­же нездорове місце.

- Не в цю пору року, мосьє Фіч, а тільки після велико­дня.

- Запевняю вас, мадам, що й тепер також. Тут цілий рік хворіють на лихоманку. Клятенний вітер з боліт весь час убиває людей. Послухайте, мадам Кроулі, ви завжди були bon enfant, 195 і я завжди гарно ставився до вас, parole d’honneur. 196 Бережіться! Їдьте геть з Рима, кажу вам, а то захворієте й помрете.

Бекі зареготала, хоч її пойняла шалена лють.

- Що? Мене, бідолашну, вб’ють? - запитала вона.- Як романтично! Невже мілорд возить із собою найманих убивць замість провідників і стилети замість дорожніх речей? Дурниці! Я залишуся, хоча б для того, щоб його дра­тувати. Знайдуться люди, які захистять мене, поки я тут.

Тепер зареготав мосьє Фіч.

- Захистять вас? - перепитав він.- Хто? Майор, капі­тан чи будь-хто з тих гравців, яких ви тут бачите, пустять вас на той світ за сто луїдорів. Про майора Ледара (він такий майор, як я мілорд і маркіз) ми знаємо такі речі, за які він може потрапити на каторгу або ще й далі! Ми знаємо все, і в нас є всюди друзі. Знаємо, кого ви бачили в Парижі і яких там знайшли родичів. Так, дивіться на мене, скільки хочете, але це правда. Чому, наприклад, жоден наш посол у Європі не приймає вас у себе? Бо ви образили когось, хто ніколи не прощає і чий гнів ще збіль­шився, коли він вас побачив. Він собі місця не знаходив учора ввечері, як повернувся додому. Пані де Белладонна влаштувала йому сцену через вас, так лютувала, що не доведи господи.

- О, то це підступи пані де Белладонни? - мовила Бекі з деякою полегкістю, тому що слова маркізового посланця неабияк злякали її.

- Ні, вона тут ні до чого, вона завжди ревнує. Кажу ж вам, що це монсиньйор. Ви дарма показались йому на очі. А коли ви залишитесь тут, то ще захочете показатися. Затямте моє слово. Їдьте геть звідси. Лишенько, мілордів екіпаж! - вигукнув він і, схопивши Бекі за руку, кинувся до бічної алеї.

Карета лорда Стайна, виблискуючи геральдичними зна­ками, промчала вулицею, запряжена кіньми, яким не було ціни. На подушках у ній сиділа пані Белладонна, чорнява, квітуча, насуплена, з собачкою на колінах і з білою пара­солькою, що коливалася над її головою, а поруч - старий лорд Стайн, мертвотно блідий, із згаслими очима. Знена­висть, лють чи пристрасть інколи ще спалахували в них, але звичайно вони були тьмяні, наче втомилися дивитись на світ, у якому для виснаженого старого розпусника уже майже не лишилося ні краси, ні радощів.

- Монсиньйор так і не оклигав після подій тієї ночі,- прошепотів мосьє Фіч місіс Кроулі, коли карета проїхала і Бекі виглянула їй услід з-за кущів, за якими вони ховалися.

«Хоч одна втіха!» - подумала Бекі.

Чи лорд Стайн справді намірявся замордувати місіс Бекі, як погрожував мосьє Фіч (після смерті монсеньйора він повернувся на батьківщину, де його дуже поважали і де він купив у свого володаря титул барона Фічі), а його довірений не захотів плямити рук убивством, чи йому тіль­ки звеліли налякати місіс Кроулі, щоб вона залишила мі­сто, де мілорд хотів прожити зиму й де йому було б дуже неприємно зустрічатися з нею,- ми цього ніколи не зна­тимемо напевне. Але погроза вплинула на нашу прия­тельку, і вона більше не пробувала з’являтися на очі сво­єму колишньому патронові.

Усі знають про сумний скін цього вельможі, що стався в Неаполі через два місяці після французької революції 1830 року: високоповажний Джордж Густав, маркіз Стайн, граф Гонт із Гонт-касла, пер Ірландії, віконт Гелборо, барон Пічлі і Грілсбі, кавалер найблагороднішого ордена Підв’язки, іспанського Золотого руна, російського ордена святого Миколая першого ступеня, турецького ордена Пів­місяця, перший лорд Пудреної кімнати і грум Чорних сходів, полковник Гонтського, або ж власного його вель­можності регента загону міліції, куратор Британського му­зею, старший брат гільдії святої Трійці, член правління коледжу «Білі ченці» і доктор цивільного права,- помер після кількох серцевих нападів, викликаних, як писали газети, душевним струсом, якого чутливому лордові зав­дало падіння стародавньої монархії.

В одному тижневику з’явився красномовний перелік чеснот маркіза, його заслуг, талантів та добрих вчинків. Його милість був такий вразливий і такий відданий сла­ветному домові Бурбонів, на спорідненість з яким він пре­тендував, що не міг пережити лиха своїх найясніших ро­дичів. Тіло його поховано в Неаполі, а його серце - те серце, яке завжди хвилювали почуття високі і благород­ні,- привезено в срібній урні до Гонт-касла.

- В особі маркіза,- казав містер Вог,- убогий люд і красні мистецтва втратили добродійника й опікуна, су­спільство - одну з своїх оздоб, Англія - одного з найбіль­ших патріотів та державних діячів і т. д. і т. д.

Його духівницю потім довго опротестовували, навіть пробували змусити пані де Беладонну повернути славет­ний діамант, званий