Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

- Авжеж, приведемо,- відповіла Емілія найневиннішим тоном.- Не лютуйте, майоре Доббіне, і не ламайте меблів. Так, ми збираємось поселити її тут.

- Звичайно, люба моя,- сказав Джоз.

- Вона, сердешна, так натерпілася,- повела далі Еммі.- Її мерзенний банкір збанкрутував і втік, а чоловік, негідник, кинув її і забрав від неї дитину! (На цьому слові вона стиснула кулачки й погрозливо виставила їх перед собою - майор замилувався, дивлячись на таку сміливу войовницю). Вона, бідолашна, зовсім самітна й мусить давати уроки співу, щоб заробити на хліб,- то як же не влаштувати її тут!

- Беріть у неї уроки, люба місіс Джордж,- вигукнув майор,- але не запрошуйте її жити до себе! Благаю вас, не запрошуйте!

- Фе! - пирхнув Джоз.

- Ви завжди такий добрий і співчутливий, принаймні таким були досі... я дивуюся вам, майоре Вільяме! - підви­щила голос Емілія.- Коли ж їй допомогти, як не тепер, у її нещасті? Саме тепер треба стати їй у пригоді. Вона моя найдавніша приятелька, і не...

- Вона не завжди була вам приятелькою, Еміліє,- сказав майор, уже зовсім розгнівавшись.

Цього натяку було для Емілії забагато; вона глянула на майора майже люто і сказала:

- Посоромтеся, майоре Доббіне!

Вимовивши цю фразу, що мала вбити майора на місці, вона велично рушила до своєї кімнати й рвучко зачинила двері за собою і за своєю ображеною гідністю.

Натякати на це! - вигукнула вона вже за дверима.- Ох, яка це жорстокість з його боку! - І вона глянула на портрет Джорджа, що висів, як звичайно, над портретом сина.- Так, це жорстокість. Якщо я їй вибачила, то невже йому треба було про це казати? Ні. Хіба ж я не з його власних уст почула, якою негарною і безпідставною була моя ревність? І що ти був чистий... Так, ти був чистий, мій святий серед святих на небі!

Вона пройшлася по кімнаті, тремтячи з обурення. Тоді сперлась на комод і довго не зводила погляду з портрета, що висів над ним. Джорджеві очі дивилися згори на неї неначе докірливо, і чим далі, то все сумніше. В її душі раптом знов воскресли ранні, дорогі спогади короткої весни її кохання. Рана, що ледь зажила з роками, знов почала кривавити, і як же болісно! Емілія не могла витримати чоловікових докорів. Цього не могло бути. Ні, не могло!

Бідолашний, безталанний друже наш Доббіне! Одне не­щасливе слово знищило зусилля багатьох років - довгою, важкою працею споруджену будівлю життя, кохання й вірності, зведену хто зна на яких таємних, непомітних під­валинах, де були поховані пристрасті, нескінчена бороть­ба, невідомі жертви... Вимовлено одне слово - і руйнується чудовий палац надії, одне слово - і летить геть пташка, яку ти протягом цілого свого життя намагався приманити!

Хоч з виразу Еміліїного обличчя Вільям бачив, що на­стала критична хвилина, а все ж він і далі найпереконливі­шими словами вмовляв Джоза стерегтися Ребеки, настій­ливо, прохав його не брати її до себе. Він благав містера Седлі хоча б спершу розпитатися про неї, розповів, як йому випадково трапилось почути, що вона водиться з різними підозрілими людьми, нага­дав, скільки зла вона зробила раніше, як вона з Кроулі об­бирала бідолашного Джорджа. Тепер вона, як сама призна­лася, не живе з чоловіком - може, на це є свої причини? І якою вона буде поганою товаришкою для його сестри, що нітрохи не розуміється на житейських справах! Вільям за­кликав Джоза не допускати Ребеки в свою родину з таким красномовством, на яке тільки був здатен, і з куди більшим запалом, ніж звичайно виявляв цей спокійний чоловік.

Якби він був не такий наполегливий або трохи хитріший, йому, певне, пощастило б переконати Джоза, та бен­гальця зачіпало за живе почуття переваги, з яким, на його думку, майор ставився до нього (він навіть поділився сво­їм враженням з провідником, містером Кіршем, а оскільки майор перевіряв його дорожні рахунки, той цілком пого­дився зі своїм паном). Тому Джоз виголосив хвалькувату промову про те, що він здатен сам захистити свою честь і не бажає, щоб майор втручався в його справи,- одне слово, бунтувався проти Доббіна, аж поки їхній розмові - досить довгій і бурхливій - не настав кінець з дуже про­стої причини, а саме: прибула місіс Бекі в супроводі носія з готелю «Слон», завантаженого мізерним багажем гості.

Вона привіталася з господарем підкреслено ввічливо, а майорові Доббіну, що, як їй відразу підказав інстинкт, був її ворогом і підбурював проти неї Джоза, стримано, але привітно вклонилася. Почувши метушню й тупіт, викликані приходом гості, Емілія вийшла зі своєї кімнати. Вона підійшла до товаришки й палко обняла її, не звертаючи ніякої уваги на майора, тільки й того, що кинула на нього сердитий погляд - мабуть, такого несправедливого й зне­важливого погляду бідолашна жінка не дарувала нікому, відколи народилася. Але в неї були на це свої причини, і вона мала намір і далі сердитись на нього. Доббін, обуре­ний цією несправедливістю, а не своєю поразкою, пішов, гордовито вклонившись, і маленька господиня відповіла йому таким самим гордовитим, нищівно ввічливим реве­рансом.

Коли за майором зачинилися двері, Еммі пожвавішала, стала ще ласкавіша до Ребеки й почала поратись і влашто­вувати свою гостю в призначеній для неї кімнаті з таким запалом і завзяттям, наче її хто підмінив. Та коли людям, а надто людям слабкої волі, треба зробити якийсь неспра­ведливий вчинок, то краще, щоб усе відбулося швидше. До того ж Еммі здавалося, що вона своєю поведінкою виявляє велику твердість духу й належну любов та пошану до пам’яті покійного капітана Осборна.

На обід з’явився з прогулянки Джорджі і побачив, що стіл, як звичайно, накритий на чотири особи, але одне місце зайняла якась дама, а не майор Доббін.

- О! А де ж Доб? - запитав юний джентльмен, вислов­люючись, за своїм звичаєм, дуже просто.

- Майор Доббін, мабуть, обідає в місті,- відповіла мати і, притягши хлопця до себе, відгорнула йому з лоба волосся, обцілувала його й відрекомендувала місіс Кроулі.- Це мій син, Ребеко,- мовила вона так, ніби хотіла сказати: «Хіба хтось на світі може зрівнятися з ним?»

Бекі захоплено глянула на нього й ніжно потиснула йому руку.