Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

- Та маленька Engländerin, здається, попала en bays de gonnoissance, 204 - сказав знавець французької мови Макс своєму товаришеві.- Після того, як пішов її гладкий ді­дусь, до неї з’явилася якась гарненька землячка. Я чув, як вони балакають і охкають у кімнаті тієї крихітки.

- Треба взяти квитки на її концерт,- зауважив Фріц.- Ти маєш гроші, Максе?

- Аякже! - пхикнув той.- Це буде концерт in nubibus. 205 Ганс казав мені, що вона оголошувала такий самий кон­церт у Лейпцігу, бурші розкупили багато квитків, а вона поїхала собі, не виступивши. Вчора в кареті вона згадува­ла, що її піаніст захворів у Дрездені. Я думаю, що вона просто не вміє співати: у неї такий самий хрипкий голос, як у тебе, о славетне жлукто з пивом!

- Так, голос у неї хрипкий: я чув, як вона вчора, си­дячи на вікні, вимучувала якусь schreckliche 206 англійську баладу, що зветься «De Rose upon de Balgony». 207

- Saufen і singen 208 разом не можна,- зауважив Фріц. Ніс у нього почервонів: видно, він віддавав перевагу пер­шій з цих утіх.- Ні, квитків ми в неї не братимемо. Вчора ввечері вона виграла в trente-et-quarante. Я бачив її: вона змусила грати за себе якогось англійського хлопчака. Пу­стимо твої гроші теж там або в театрі, а як ні, то пригости­мо її французьким вином чи коньяком у саду Аврелія, але квитків краще не купуймо... Що ти скажеш на це? Вип’ємо ще по кухлю пива, га?

І студенти, один за одним умочивши свої біляві вуса в огидне пійло, попідкручували їх і перевальцем подалися на ярмарок.

Майорові, який бачив, що ці два університетські джи­гуни вішали ключа від дев’яностого номера, й чув їхню розмову, неважко було збагнути, про кого вони розмов­ляли. «Та мала відьма знов береться за своє!» - подумав він і усміхнувся, згадавши минуле, коли він був свідком її відчайдушного фліртування з Джозом і кумедного кінця тієї авантюри. Вони з Джорджем потім часто сміялися з тієї пригоди, поки - через кілька тижнів після свого одру­ження - Джордж і сам попав у тенета малої Цірцеї і якось порозумівся з нею, про що, звичайно, його товариш здога­дувався, але волів не розпитувати. Вільямові було надто боляче і соромно вивідувати ту негарну таємницю, хоч одного разу Джордж, мабуть, у пориві каяття, сам натяк­нув на неї. Це було вранці перед битвою під Ватерлоо, коли вони стояли разом попереду свого полку й дивилися крізь завісу дощу на темні лави французів, розташованих на ви­сочині перед ними. «Я вплутався в безглуздий зв’язок з однією жінкою,- сказав Джордж,- і радий, що ми ви­ступили в похід. Якщо я загину, то Еммі, сподіваюсь, ніколи не дізнається про нього. Боже, як би я хотів, щоб усього цього не було!»

Вільям любив згадувати і часто втішав сердешну вдову Джорджа розповідями про те, як Осборн, попрощавшись з нею, першого дня після битви під Катр-Бра тужливо й зворушено говорив з ним про свого батька і дружину. На цій обставині Вільям особливо наголошував у розмовах з Осборном-старшим, і таким чином йому пощастило по­мирити батька з пам’яттю про сина бодай в останні дні життя старого.

«Отже, та відьма й далі снує свої інтриги,- думав Віль­ям.- І підбив її чорт приїхати сюди! Вона скрізь, де тільки з’явиться, приносить із собою біду».

Підперши руками голову й тримаючи перед собою «Пумперпікельську газету» за минулий тиждень, Доббін відда­вався цим своїм неприємним думкам, коли раптом хтось торкнув його парасолькою за плече. Він підвів голову й побачив Емілію.

Ця жінка мала свій спосіб тиранити Доббіна (бо й найслабкішій людині хочеться над кимось володарювати); вона командувала ним, заохочувала його, змушувала бігати по її речі й носити їх, наче він був великим ньюфаундлендом. Йому й подобалося, так би мовити, стрибати у воду, коли вона гукала: «Гоп, Доббіне!» - і бігти за нею підтюпцем, тримаючи в зубах її ридикюль. Наша повість не досягла мети, якщо читач і досі не завважив, що майор був добрий телепень.

- Чому ви не зачекали на мене, сер, щоб провести сходами? - запитала вона, тріпнувши головою, і глузливо присіла перед ним у реверансі.

- Я не міг випростатися в тому коридорі,- відповів майор, кумедно знітившись, наче й справді був винний.

Радий, що може подати Емілії руку й вивести її з цього жахливого, продимленого приміщення, майор квапливо ру­шив з готелю і був би зовсім забув про офіціанта, якби той не побіг за ним слідом, не зупинив на порозі й не змусив заплатити за пиво, якого він навіть не куштував. Еммі засміялася, сказала, що майор - нечесна людина, бо хотів утекти, не сплативши боргу, і ще трохи пожартувала з того пива. Вона була в чудовому настрої і прудко перебігла ри­нок; їй хотілося негайно побачити Джоза. Майор сміявся з такого бурхливого вияву почуттів, бо, щиро кажучи, досить рідко траплялося, щоб Емілія хотіла побачити брата «негайно».

Вони застали бенгальця в його вітальні на другому по­версі. Поки Емілія сиділа зі своєю приятелькою в комір­чині на горищі, а майор вибивав пальцями барабанні марші на брудних столиках у спільній залі внизу, Джоз походжав по кімнаті, кусав нігті й раз по раз поглядав через Ринкову площу на готель «Слон». Йому теж кортіло якнайшвидше побачити місіс Осборн.

- Ну що? - запитав він.

- Ох, бідолашна, як вона настраждалася! - вигукнула Еммі.

- Атож, пожалься боже! - відповів Джоз і так жваво закивав головою, що його щоки задвигтіли, мов драглі.

- Вона поселиться в кімнаті Пейн, а та перейде в ман­сарду,- повела далі Еммі.

Пейн, статечна дівчина-англійка, була особистою поко­ївкою місіс Осборн. Провідник Кірш, як і належить, зали­цявся до неї, а Джорджі мучив її розповідями про німець­ких розбійників і про духів. Вона тільки те й робила, що бурчала, командувала своєю господинею і заявляла, що завтра ж таки повернеться назад у своє рідне село Клепем.

- Вона поселиться в кімнаті Пейн,- сказала Еммі.

-