т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Коні? І ко-о-ні постоять… «За-а-блістє-е-е-ла зо-о-рь-ка-а-а».

- За-а… - гикнув кум і підняв голову.

- Ну, що ти в світі божому будеш робити? - трохи не плачучи, здвигнула плечима жінка.

Ілько одвернувся й налив у шклянку пива.

- Господін! - торкнув його Семен,- как… З недєльою вас!

- І вас,- знехотя всміхаючись, відповів Ілько.

- Спасибі, спасибі… От спасибі, так спасибі… Куме, дай пляшку, вип’ю… ось з господином.

Кум мацнув рукою по пляшці, ледве не звалив її, та так і застиг.

- Семене! - благала жінка, підхоплюючи пляшку.

- Дай сюди пиво! - безсило простягнув руку Семен.

- Поїдем додому.

- Дай сюди пиво!..

- От наказаніє господнє! - зітхнула жінка й подала пиво. Семен узяв, поважно налив у шклянку, підніс, розхлюпуючи, одну Ількові, другу взяв сам і промовив:

- Доброго здоров’я…

Ілько випив. Семен поставив свою шклянку, взяв Ілька за руку, довго дивився йому в вічі, обняв, поцілував і зараз же випив своє пиво.

- Бо… люблю! - повернувся він до жінки.- І не мішайсь… Уторгував, продав воли й буду гулять. Так, господин?

- Так-так! - усміхнувся Ілько.- А за багато продали?

- За сто та ще й двадцять!.. О!..- вийняв він червону хустку, помахав якимсь вузлом на ній і став пильно запихать знов у кишеню з того боку, де сидів Ілько. Ілько подивився, одвернувсь і почав покволом пить пиво. Через десять хвилин вони були вже щирими приятелями, обнімались, випивали, цілувались і сміялись із благання жінки.

- Мошку, пива! - гукнув Ілько.

- Мошку!.. Пива! - стукнув кулаком Семен і поліз у кишеню за хусткою.

- Та не треба, не треба! - затурбувався Ілько.- Я сам заплатю, сам… Нехай… нехай…

- Ні!.. Ого! Семен Торба не може пива купить… Фю-фю! Ого!.. Де ж це гроші?.. Ого! Я не можу… Де ж це?..

- Та ти ж у ту кишеню поклав,- промовила жінка. Семен став шукать і в другій кишені, але й там не було нічого.

- Чи не випали? - поблідши, встала жінка й почала дивитися під стіл, під лави. Встав і Семен, мацаючи по кишенях, встав і Ілько, зазираючи теж і під стіл, і під лаву; сидів тільки кум, навіть крізь сон погикуючи.

- Нема! Ой, господи! - скрикнула жінка.

Дехто повернувся, коло сусід замовкло, підбіг Мошко.

- Та я ж у цю кишеню поклав,- розумніше трохи промовив Семен і глянув на Ілька, який пильно заглядав під стіл, піднімав пляшки на столі і озиравсь навкруги.

- Це ж оцей витягнув у його! - обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жінка й показала на Ілька. Ілько блиснув очима, встав і взяв з столу картуза.

- Ні, господін, підождіть трохи,- схопив його за руку Семен,- я той…

- Іди під три чорти, мурло! Не бачив я твоїх грошей.

У пивній стихло й коло Семена поставало вже декілька дядьків.

- Люди добрі! - скрикнула жінка.- Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всі гроші…

- Ви, Ілько, послушайте,- затурбувався Мошко,- може, єжелі ви взялі… Мінє какоє дєло, нехай мінє за пиво… Я в паліція…

- Та якого вам чорта! - повертаючись іти, крикнув Ілько.- Не бачив я ніяких грошей! У нього їх і не було.

- Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив їх, цей йолоп тобі ж і показував! - закричала жінка.

- Оддай гроші! - тихо, але виразно промовив Семен.

Ілько здвигнув плечима, всміхнувся, глянув на дядьків, що мовчки і суворо дивились на це, і повернувся.

- Нєт, позвольтє,- викрикнув Мошко і ухвативсь за Ілька,- так нідзя… Дай мінє за пиво… Хає, бігай за поліцейським!

- Оддай гроші! - зробивши кілька ступнів до Ілька, процідив Семен і зціпив зуби.

- Авжеж оддай… Що ж це! - почулось між дядьками. Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком й ступив до дверей.

- Оддай гроші! - заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком. Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір наскочив на Семена й повалив його на стіл, із страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кров’ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякі полетіли на лави, а деякі сами поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах, Ілька.

- Повбиваю!! - хрипло крикнув він, блискаючи очима й хапаючи рукою з столу пляшку. Але не встиг він і вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем.

- Тепер бийте його!! - крикнув Мошко, вискакуючи з-за Ілька й держачи його за ноги. З криком кинулись усі на Ілька, насіли і… піднялись разом із ним.

- Держітє, держітє! Я одберу у його дєньги!.. Вот оні! - вискакуючи з гурту, крикнув Мошко і помахав червоною хусткою. Жінка з обмазаним кров’ю лицем і синій побитий Семен зараз же кинулись до нього. Ілько скажено заревів, крутнувсь, когось укусив, когось пацнув, рванувся і, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю.

V

Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо, не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер; купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звожчика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі! Тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом балагула та звожчик розіб’є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер, наче сказиться,- то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче й сипне, й сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно, безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду.

Ледве блищить лямпочка