т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
По темних кутках сплять.
Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів «без мене грайте» і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.
- Ти, Мотре? - одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.
Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку і на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.
- Я. На!..
Андрій простягнув руку крізь ґрати і взяв невеличкий клуночок.
- Там десяток пиріжків і курка,- додала Мотря.
- Добре… Чого вчора не прийшла?
- Ти сердишся?
- Я питаю, чого вчора не прийшла,- сухо прошепотів Андрій.
- Не можна було.
- Не бреши!
- Ну от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я оце побігла б до тебе.
- Де ж батько був?
- На «роботі».
- Де?
- Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?
- Знаю. Багато?
- Рублів на п’ятдесят, казали. Ілько насилу виніс лантух.
- А! Он що!.. Хм…- злісно всміхнувся Андрій.- Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю…
Мотря мовчки нахилила голову.
- Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом’яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! - грізно прошепотів Андрій.- Похвались же!
Мотря мовчала.
- Говори ж! Може вже рушники подавала?
- Ну от ще,- підняла голову Мотря і знов нахилилась.
- Гляди, гадино! - зціпив зуби Андрій.- Обдурила, обіцялась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька,- уб’ю. Чуєш? Уб’ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!..
Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистів, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.
- Не змерзла? - помовчавши, буркнув Андрій.
- Ні.
- Що? Та підніми голову, чого нахилилась?
- Не змерзла,- промовила Мотря й несміло подивилась йому в вічі. Замовкли. Чуть було ляпання заялозених карт і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.
- Не бачила Никодима?
- Бачила.
- Що, не говорив нічого?
- Про тебе?
- Нуда.
- Лається… Нащо ти його так?.. Бідує страшно.
- А так, першивому, і треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! - з злістю прошепотів Андрій.
- Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.
- Бреше гад! Ти знаєш, як усе це було?
- Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…
- От нехай не задається і знає, кого зачіпає!
- Як же це вийшло?
- Так він каже, що й не лаяв?
- І не думав, каже.
- Гм… Іш, мурло прокляте!
- А лаяв?
- Та того мало, а ще захотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І ото причепився до мене, щоб у ка́мору йшов. «Ще рано,- кажу,- не піду!» - «Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його… Він зо всеї сили трах у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, це даром не минеться тобі. Знай, кого бить!» - «Плювать, каже, я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах - тьху!» Ну добре, нехай так,- побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А ото в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню,- мене тут пускають,- поставлю, кажу, півкварти». Попросив він: пішли. Прийшли до Васьки, знаєш? Я тому зараз морг! Той туди-сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п’яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться… Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Никодим водив у цилюрню, напился п’яний і не спольняєт своєй служби. Я мог би утекти…» Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодимом - і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!
- І ти не втік? - похопила Мотря.- Ото! Чого ж ти?
- Тікать не треба.
- Як?
- А так: якби я втік, його не вигнали б із служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так - я сам прийшов без нього, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…
- Діти ж маленькі у його… жінка…
- А друге те, що мені нема для чого й тікать; все одно оправдають. Це, що я не втік, буде ще одним доказом, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?
- Нуда, але ж…
- «Але ж!» - перебив Андрій.- У суді аби щось представив такого, як це, то й оправдають.
- А як засудять?
- Плювать я на них хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може хто схожий зо мною?.. А ще ж ти будеш говорить, що я у тебе був тоді, та й ґерехт.
- А як Ілько покаже, що тебе не було… Він тепер ненавидить тебе, то може…
- Хм… як зробився женихом, так і ненавидіть став,- саркастично всміхнувся Андрій.- Ну, так я ж його не боюсь.
- Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе… А його у мене бачила Хведора,- нахиливши голову, тихіше додала Мотря.
-
