т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Через тиждень? - перепитала Мотря.
- А що, тобі жаль? Так чого ж? - просю ж тебе: украдь хоч у цієї Хведори курку, піймайся нарочито, полайся - і посадять… І не будеш розлучаться з ним… А то ж жаль…
Мотря промовчала.
- …Та що похилилась?.. Говори ж щось, якого ж чорта прийшла!
- Скучила! - піднявши голову, привітно дивлячись на його, прошепотіла Мотря.
- І за Ільком скучиш?
Мотря почала кутаться.
- А ще довго до суда тобі?
- Та ти зуби не заговорюй,- мимоволі всміхнувся Андрій,- а говори те, що питають.
- Та я не чула зовсім, що ти говорив.
- Ех! Не чула…
- Холодно, Андрію, вся змокла… Я вже піду…
- Убирайсь к чорту, чого ж стоїш!
- Ну, то я зостанусь,- ти сердишся…
- Іди, йди…
- Ну, ти сердишся… Скажи, що не сердишся…
- Та йди, простудишся. Прощай.
- Прощай. А завтра прийти?
- Як хочеш,- зачиняючи вікно, сухо відповів Андрій і, наче зачепившись, возивсь коло защіпки.
- Я прийду.
- Приходь,- байдуже муркнув він і защіпнув вікно. Мотря ще трохи постояла, подивилась на вікно, зідхнула і, щільніше закутавшись, тихо пішла в темний, глухий перевулок.
І дійсно, через тиждень Ілько вже сидів у камері «срочних» між штундарями, посадовленими за збірки, дрібними злодіями і «буянами». Зараз же він звелів усім поділиться грішми, побив одного, що хотів з ним змагатися, посидів три дні в карцері, але вернувшись, повитягав уночі гаманці у багатих, поділив рівно на всіх і напоїв усю камеру квартою «монопольки», яку невідомо де роздобув. Дозорці, та й сам смотритель навіть наче нічого не бачили, не бажаючи, через який час мати собі страшного ворога на волі.
А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи бліду, але через це ще кращу. У той саме час Андрій сидів на призьбі. Побачивши її, він спершу зблід, потім почервонів, знов зблід і, не міняючи пози, з ненавистю буркнув, як вона порівнялася з ним, весело посміхаючись до нього:
- У! Паскудо!.. Мовчала! Прибігла таки за Ільком!
- Ба за тобою! - радісно дивлячись на нього й, наче чекаючи цього питання, жваво відповіла Мотря. Але Андрій вилаявся, зціпив зуби, одвернувсь, пішов у камеру й п’ять день не показувавсь. А як виходив на хвилину - до Мотрі не заговорював; коли вона, винувато благаючи його, зачіпала, він тільки лаявся зневажливо й наче не добачав її. Мотря зблідла, схудла, благала його через сторожів, простоювала цілими вечорами під вікном його камери, а з Ільком і не говорила, навіть раз вирвалась і плюнула, як той хотів обнять її. Андрій змилувався - і звеселіла Мотря: заспівала, засміялась, обцілувала Іваська і на другий день уже жартувала й сміялась до Ілька. Знов змінивсь Андрій, але вже не ховавсь у камері, не тікав од розмов із Мотрею, тільки говорив з нею так холодно, так якось по-чужому, дививсь на неї так чудно, що Мотрі з ним було й важко, й ніяково, а на самоті якось пусто, нудно і сумно, до смерти сумно. Знов почались благання, знов Ілько остогид; знов усміхнувсь «по-рідному» Андрій - й знов звеселіла Мотря, тільки вже при Андрієві розмовляла з Ільком без сміху, без жартів; без Андрія ж пильнувала, щоб усе знали тільки вона та Ілько. Ілько ж, хоча і всміхавсь до Андрія і сам заговорював до нього - при Мотрі махав кулаками і… щиро задавався.
Видався теплий, ясний день, один із тих днів, коли літо наче виривається з мокрих, холодних обіймів осени, спішить попрощатися з людьми, всміхнутися тепло-ласкаво востаннє й покоритись долі. Сонце гріло-пекло, грало в калюжах, що займали трохи не пів двора, жваво цвірінькали горобці, тріпались кури, лазила по дворі свиня з поросятками, тільки оголені дерева якось сумно виставляли з саду голі свої віти та тужливо хитали вершечками. З камер повисипали арештанти, порозсідались біля дверей, повиносили койки з тоненькими сінниками, порозвішували мокрі спідниці, сорочки, онучі, дехто стиха заводив пісні, дехто борюкався, а дехто прямо сидів, грівся і смаковито хмуривсь на сонце. Навіть Степан, старший дозорець,- «соціяліст», як звав товариш його Гаврило за те, що той не постив у петрівку, їв у неділю до звону, не хотів читать ані букви з біблії і не любив багато балакать,- навіть Степан виліз із темної сторожки, сів на коридорі, надів окуляри і став читать «Путешествіе по реке Оранжевой і ея притокам», що вже років зо три, як він його почав читать. Біля тину, проти сонця, на койці сидів старий Дем’ян, ватажок штундарів, з симпатичним лицем і добрими очима дідочок. Поруч сиділи «брати» його, себто одної з ним віри дядьки,- один рудий, бородатий, огрядний; другий носатий, чорний і худий. Проти них, на другій койці, сидів Гаврило, «челаєк з понятієм» - високий, худий і тонкий, схожий, як сам про себе не без гордощів казав, на святого Антонія, чудотворця печерського. Гаврило не пропускав ні одної церковної служби, харчувався самою цибулею й житнім хлібом і в розмові закидав «по-вченому». Біля Гаврила, примостившись на цеглинах, писав на койці листа худенький чоловік, старанно виводячи букви, поводячи за рукою кінчиком висунутого язика і через кожні три хвилини повертаючись до Гаврила за порадою. Далі, ступнів на три, на голоблях тачки сиділа Мотря, а на самій тачці, пацаючи ногами і вставляючи іноді й своє до балачки, прибраний і веселий Ілько.
Зайшла релігійна суперечка. Дем’ян говорив спокійно, навіть весело. Гаврило іронічно всміхався, худий деколи додавав свого гострого і «з перцем» слова; рудий, добродушно розтягнувши рота в усмішку, однаково пильно слухав і Дем’яна, і Гаврила і однаково, як видно було, не розумів ні того, ні другого, але самий процес суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору,
