т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ах, ти ж! - тільки скрикнула Мотря і, як вовчиця, в’їлась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся; в голові страшенно зашуміло, мигнув у очах жовтий тин і, хитаючись, вона впала додолу.

- Стережись, Ілько!!! - вмить пронеслось по дворі з десяток несамовитих, переляканих голосів. Ілько здригнувсь, хотів повернуться до Андрія і, крикнувши якось «у-е», скрививсь, схиливсь і, скоцюрбившись, упав рядом із Мотрею. Кров виразною червоною стежкою полилась із розпоротого живота, полилась по колінах, по чоботях і стала всмоктуваться в білий, сухий пісок.

___________

Пройшов рік. Ілько хутко після того видужав, одбув строк, вийшов з буцигарні, ще гірше запив, загуляв, піймавсь на «роботі» й попав у губернію в тюрму, звідкіль уже не вертавсь. А Мотря з батьком, з сином, з старою матір’ю Андрія, спродавши свою й Андрієву хату і ґрунт, зараз же, як повезли Андрія в тюрму, поїхала за ним, повінчалась, і всі виїхали «на поселення», куди присудили Андрія за «покушеніє на убійство».

I

Суперечка обірвалась і в кімнаті затихло. Ганенко провів рукою по виду й усміхнувся якоюсь гіркою та іронічною усмішкою. Сухе, негарне лице його з борідкою, що вкупі з стриженою головою скидалось на гречану стерню, з маленькими слабими очима й тонкими синіми губами вражало своїм гострим, злим виразом. Дивлячись на нього, мимоволі здавалося, що цей вираз хоче придушити щось, що не дає спокою, хоче заглушити його й тільки ще більше вкриває лице жовтими плямами біля носа й очей. До такого лиця якось ніяково буває звертатися з чим-небудь ніжним та м’яким, ніяково буває дивитись, як воно при цьому стає ще злішим, як золотушні, з червоними повіками очі робляться мов скляні, а крізь силувану іронічну усмішку, гляди, проскочить щось таке зле, жалісливе й наболіле, що сум обгорне і веселі надії, і ніжні почування.

Він подивився на Семенюка й одвернувся. Той, увесь червоний, стурбований, возився біля студентського старенького сюртука і, видимо, думаючи про щось інше, силкувався примостити ґудзика біля коміра. І хоча він був стурбований, роздратований, але й крізь цю роздратованість так і проскакувала ніжність, м’якість та щирість. Ніжність ця визирала і з червоних, пухких губ його, і з великих синіх очей; голубила все, трохи довге, молоде, ще хлоп’яче лице з тонким носом і рум’янцем,- як у дівчини; повивала всю постать його, струнку й тонку. І дивлячись на це лице, проти волі робилось весело та легко, проти волі нагадувалось щось молоде, зелене, але добре, хороше, з добрими надіями, хорошими мріями і... малими силами. І проти волі поруч цього хорошого лиця виглядало вже пом’яте життям з такими ж синіми очима, з тою ж доброю, м’якою усмішкою, але без запалу, без палкої віри та незломних надій. І робилось сумно й досадно.

У кімнаті було тихо й темнувато. Жовте світло від невеликої лямпи, з надбитим зверху склом, скупо падало невеличким кружком на стіл та одну стіну, лишаючи кутки темними, сумними.

- І не в одному цьому - служба другим,- підводячи голову й дивлячись на Ганенка, промовив знов Семенюк.- Усе життя повинно... усім життям треба служити. А я не можу жити якось...

- То йди к чорту! Мені яке діло... Живи, як хочеш! - злісно викрикнув Ганенко і, схопившись із стільця, чогось перебіг у другий куток кімнати і, походивши там трохи, знову сів на старе місце.

- Чого ж ти сердишся?

- Ніхто й не думає сердитись!

Знов замовкли. Ганенко посидів трохи і, вставши, почав ходити з кутка в куток, заклавши руки в кишені і якось чудно повертаючись на своїх коротеньких ніжках. Семенюк знов нахилився до ґудзика.

- Заманулося женитись - женись,- глухо заговорив Ганенко.- Захотів чайку з солоденьким - пий... Тільки не лізь із цим до других. Нецікаво!

- Не чайку, а життя розумного й повного…

- Ну, то й живи!

Знов замовкли.

- Я не знав, що це тебе так... що тебе так... розсердить це,- трохи ображений почав знов Семенюк.- Я до тебе, як до найближчого товариша... Це - питання цілого мого життя.

- Може, ще облобизаємось? - криво всміхнувся Ганенко, сідаючи.

Семенюк подивився на нього, хотів щось промовити, але махнув тільки рукою й почав просовувати голку в вушко ґудзика.

У кімнаті стало тихо-тихо. Десь за стіною грали на балабайці, шелестів злегка дощ по вікні та шаруділи за шпалерами таргани, висовуючи голови й цікаво поводячи вусиками.

- А так жити не можна, як хочеш,- знову почав Семенюк, підводячи голову й держачи руку на ґудзику.- Я не можу. Може, другі можуть, а я не можу... Гидко ж усе це, сто раз гидко! Цей номерок, ця... атмосфера, це одиноке життя... А хіба воно не однімає у мене тих сил, що пішли б на щось краще? Одна нудьга тільки... Ех!

Ганенко переклав ногу й задумливо став дивитись у вікно. В мокрих, заплаканих шибках ледве одблискувався світ лямпи, постать Ганенка та його стрижена незграбна голова.

- Встаєш уранці - самотою; обідаєш - так само; лягаєш спати - знов. Сам раз-у-раз, як палець... Ні одної близької тобі людини... Ніде і... ніколи... Розумієш - ніде і ніколи!.. Може, це сентименталізм, але ж... Ти говориш: «слини розпустив». Підожди, дай мені сказати!.. У других є родичі - батько, мати, сестри, брати... Другі мають щось десь, що і прийме їх, куди вони можуть прихилитися при лихій годині, де вони будуть почувати себе дома... Дома! Ти розумієш це слово?

- Ох! - зідхнув Ганенко й хотів засміятись, але по виду пройшло щось сумне й усмішка вийшла такою силуваною, що він зараз же сердито нахнюпився знов. Семенюк побачив цю усмішку.

- Сентиментально, так... Але ж... Та що тобі говорити! Хіба ж ти не такий, як я? Що ми таке з тобою?

- Будь ласка, не приплітай мене до себе. Я ще не збираюсь женитись,- буркнув Ганенко.

- Я цього не говорю. Я тільки обертаюсь до тебе і знаю, що ти повинен мене зрозуміти