т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ха-ха-ха! - зареготався Гаврило, одкинувшись назад.- Так по-вашому виходить, що церкви не нада?! Єто - факт!.. Ха-ха-ха!.. Ну! А де ж, примєром сказать, должни находиться усякиї богослужебниї вещі, ну, сказать, чи чаші усякиї, чи… ну хоча б і чаша? Де по-вашому!

- Будлі де,- усміхнувся Дем’ян,- можна і в скриню покласти.

- Ето, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там і воші, і блохі…

- Воші теж од бога.

- Ну!..

- Хоча чаші перед службою миються перед всіма так, щоб усі бачили. А що роблять ваші попи, ви не знаєте. От що!

- Хто ж то миє? Піп ваш?

- У нас попів нема, а миє той, хто у той раз службу служить.

- Ну, так! Підождіть,- ухопився Гаврило.- Ви говорите, що «той, хто службу служить». А він же має право?

- Має.

- Хто ж йому його дав?

- Ми.

- Это факт! А ви ж маєте право давать право?

- Таке ж саме, як ваш архиєрей або синод.

- Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис - синод! Ха-ха-ха! Славная препорція!..

- От, Гаврило Петрович,- перебив чоловічок, протягуючи листа,- чи так? Бо той…

Гаврило поважно взяв і став читать:

- «Пісмо пущено Мною Марком Гавриловичом к жіні Своїй Параски Михайловні прошу тебе». Ну, єто я вже читав… «що Марко будь тоби Масло»… єто вже… Ага, отцеда! «Я Марко Гаврилович Прошу вашой милости ви виказуєте що я вам масло приніс а я нікакого масла ни виділ і ни знаю і ни бачив і не чув. А ви як находите на сібе притенцію то дасте 5 рублей і будете одвічать сильно строго як ни бачили острога то побачите»…

- А я так говорю,- почав тихо Дем’ян, як чоловік знов висунув язика, нахилив голову набік і став виводить букви,- бідному чоловікові й копійка багато значить. Ви візьміть те: чи в тебе родиться, чи помре, чи свято яке, чи штось такоє,- уже плати. Плати попові, бо - гріх.

- А в писанії що сказано? - поважно і навіть строго перебив Гаврило: «Шедше убо научіть усі язики, крестяще їх во імня отця і сина і св. духа, амінь». Га? То такой факт? То, значить, що сам Ісус Христос постановив, щоб були священики. А ви ж тільки євангеллю вірите,- це ж по євангеллю - …

- Та не сказано, щоб за те вони і з живого, і з мертвого шкуру дерли,- вставив худий, не зводячи очей з Гаврила. Рудий добродушно засміявся:

- Вони й не деруть, а беруть те, що дають.

- Та ви Гаврила хлібом не корміть, а попів не чіпайте! - крикнув, сміючись, Ілько. Гаврило хитнув головою і зневажливо, але так, щоб не бачив і не чув Ілько, скрививши губи, пробубонів:

- Дурний піп, дурна його й молитва!

Помовчали.

- Не даром кажуть,- почав, зітхнувши, Дем’ян,- «чиї ворота минеш, а попових не минеш»… Деруть вони з вас, як сами хотять.

- Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далі,- протягнув знов листа чоловічок. Гаврило хотів щось сказать Дем’янові, але тільки махнув рукою і взяв листа.

- «…и… то побачите…» - промимрив він, шукаючи нового.- Ага!.. «І прошу вашой милости ни радійте моєму гору»… «Как господь дасть міні благодать то якось воно буде. Міні господь поможить нещасному то якось воно буде а я Марко Гаврилович і так нікогда сльози не висихають у мене і прошу вашої милости ни оставте моїй прозьби із тим досвіданіє остаюсь жив тольки здоровя у мене плохо потому што досадую. Ну все байдуже якось воно буде Пісмо писав Марко Гаврилович звиніте»…

- Вони усе, значить, мені маслом дорікають,- пояснив чоловік,- а я того масла, так от не гріх заприсягнутися, і не бачив, яке воно на вид…

Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись,- жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів підніматься вгору до гурту і все перелітав то з хліва на льох, то з льоху на хлів.

- Підожди ж! - злісно просичав Андрій, підкрадаючись до льоху, де сів жовто-рябий,- політаєш!

- Параска каже: «признайсь, тобі лекше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла…

- От ви говорите,- перебив чоловіка Дем’ян,- гріх окони палить… А я на це можу сказать…

Жовто-рябий, нічого не гадаючи, повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря і Ілько пильно стежили за Андрієм, який, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!

- Та не бий!! - крикнула Мотря.

Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовто-рябого.

- Та пусти, не муч! - крикнув Ілько.

Наміряючись уже пустить, Андрій по цих словах мовчки-злісно глянув на Ілька, усміхнувся і, схопивши ніжку жовто-рябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався,- Андрій зламав йому ніжку. Цей хруск, розкритий вмить рот жовто-рябого, безсиле його тріпання - все це наче морозом пройняло Ількові тіло.

- Пусти! - рявкнув він і кинувсь до Андрія. Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда й Гаврило змовкли і, не знаючи, в чім річ, стали дивитись в їх бік.

- Пусти, не муч!..- глухо прохрипів червоний з піною на губах, важко дихаючи, Ілько.

- А тобі яке діло! - блідий, аж жовтий, з синіми губами глянув на його ненависно Андрій, не випускаючи голуба.

- Та чого ти присікався до нього? - сухо промовила Мотря.- Випустить!.. Який сердобольний!..

- А! Так ти за Андрія! - блиснув на неї очима Ілько і ступив до Андрія: - Пусти, говорю!

Андрій мовчки дрижачою рукою став щось шукать у кишені.

- Плювать мені на твій ніж! Не пустиш?!!

Андрій важко дихав, з презирством усміхався й мовчки копався в кишені, не випускаючи голуба.

- Так от же! - розмахнувся Ілько і, не сподіваючись цього, не вспівши пригнуться, Андрій спіткнувся, зачепивсь