т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнів із п’ять і, хутко повернувшись, підбіг до парубка, схопив за руку і, наче пускаючись на одчай, крикнув:
- Ну, чорт його бери! На вісім, давай буланого. Хай моє пропада! Бий!
- Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!
- І вісім не хочеш? Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають. Говорю тобі, золото береш, а не коня!
- Ні.
- Ех! Пропадать, так пропадать! Держи руку! Держи руку.
- Та не хочу!
- Держи! Даю дев’ять! Бий!
- Бий, Данило, б-б-бий,- заговорив умить «земляк», що доти мовчки хитався й слухав, ледве поводячи очима.
- Та то, дядьку, не Данило.
- Ну, то… Іван…
- І не Іван.
- Ну, то… йди під три чорти! Не з тобою говорю! Свин-ня!.. Ти! Гаврило! Б-бий… або знаєш що? - не б-б-бий…
- Не мішайте, дядьку! - одіпхнув його циган. Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусах і, мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь у другий бік і зупинив свій важкий, затуманений погляд на циганові.
- Держи руку! Держи! Дев’ять!..
- Ні.
- Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать… Береш дев’ять?
- Ні.
- Но!
Але одійшовши трохи, вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в вічі, всміхнувсь і, зітхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купки:
- Прийдеться дать, нічого не вдієш… Бачу, десятку хоче…
- Та не виймайте,- сказав парубок,- я не поміняюсь… Комедія, їй-богу!
Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця й почав лічить.
- Та не давайте, не візьму!
- Сорок п’ять… До пари мені буланий, шістдесят…
- Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну, й…
- Дев’яносто п’ять… Оце вісім… Вісімдесят десять… На, бери! - махнувши рукою, скінчив циган.
- Та я ж вам говорю, що не міняюсь… Но! Гайда, Микито!
Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.
Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.
- Тьху, чорт! - схаменувся Андрій.- Заслухався чортового цигана й мабуть проґавив діда… Нуда… Ні, слава богу, стоїть… Що ж Гришка? Ні, і той уже лежить…
Гришка дійсно лежав уже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.
- Ну, пора! - рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближаться до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волів.
- Їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед господом милосердним, сам торік дав дев’яносто п’ять… Воли, говорю вам, такі, що… а-а! Тут же і робота, і сила, і подивиться є на що… Роги, гляньте, які… Христом-богом завіряю, що сам дав дев’яносто п’ять.
- Та воно та-а-ак,- схилив голову набік і розвів руками пристаркуватий чоловічок з сивенькою, ріденькою борідкою.- Коли ж… дорого!
- Не дорого, земляк, їй-же-богу, не дорого!
- Драстуйте, мужички! - привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій. Декотрі познімали картузи, декотрі тільки потягнули за козирки й одказали разом:
- Доброго здоров’я.
- Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь… Волики хорошиї. Да, дєйствітельно, волики не плохиї. Да-да… Скільки просять?
- Не дорого, господин… дев’яносто п’ять!
- Нуда, оно… собственно… А дають?
- А даю дев’яносто два,- промовив чоловічок.
- Гм… Волики нічево сібє… Только, хе-хе-хе, знаєте, усякому своє. Той, значить, любить такоє, а іной уже сякоє… От, скажем, примєром, за мінє. Люблю волики, їй-богу, люблю!.. Я сам помєщик, маю землю… Да… А вот, как повидю волики, так прямо і бірьоть охота… Відєл я тілько што волики. А-а-а, ть-ть! Прямо золото… І от же, преобразіть сібє, не дорого, їй-богу, не дорого. Будь дєньгі, так і купив би. І немного: дев’яносто рублей… Тольки ж і волики. І єто волики хорошиї, но тєї будуть как будто полєпше… Тольки ж оп’ять скажу, хто што любить… От скажем, примєром, єтот мужичок. Он по видімості більше любить… не такиї, как ето воли. Так, мужичок?
- Та, знаєте,- всміхнувся «мужичок»,- не так любиш, як треба.
- Е, ні! - добродушно підхопив Андрій.- Не скажіть, не скажіть… То таки, значить, нада - што нада, то нада! - а то такиї… как би вам по-простому із’яснить?..- і охота, чи што. Охота, знаєте, большоє дєло.
- Нуда, звісно, що охота…
- О! О! Хе-хе-хе! Я вже знаю! Єто і по науках звєсно. Охота, пишеться в книгє, пособниця на работу. Хе-хе-хе-хе!
- Авжеж, без охоти за роботу не берись,- згодився один із купи, зітхнувши.
- Ну, купуйте, купуйте, не буду мішать,- наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти.- Волики хорошиї, купуйте, дядьку… А я пійду посмотрю на тєї волики… Люблю, хе-хе-хе… Прощайте! Ходю сібє, знаєте, та всьо разсматрюю. Натомишся за недєлю в економії,- ну, і… хе-хе-хе… дозволиш сібє погулять у воскресеніє. Досвіданіє!
- Щасливо… прощавайте… - потягнули дядьки за козирки і Андрій зараз же почув:
- Так берете дев’яносто два?
- Чоловіче добрий! Якби можна було, хіба б я торгувався!
- Ну, то як хочете… Піду. Прощавайте!
- Куди ж ти, Тарасе?
Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, який ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.
- О! І ви! - наче тількищо побачивши, трохи згодом промовив Андрій,- не сторгувались?
- Дорого! Волики б нічого, та…
- Волики… да… Тольки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: маю воли; воли не скажу, щоб плохиї, но… не нравляться… прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой,- мінє не
