т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Та і мені: ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно…

Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крізь листя і грало на коліні в Ілька; цвірінькали й бились горобці на вишнях, та за тином по вулиці йшли люди до церкви.

- А за мене пішла б? - ніяково всміхаючись і старанно перепиняючи червоненькій козявці дорогу, тихо спитав Ілько.

- За тебе? - наче сподіваючись цього питання й дивлячись на козявку, що зашамоталась і полізла вліво, перепитала Мотря.- За тебе? А Андрій же як?

- А Андрієві можна дать одкоша.

- Та буде так, як учора?

- Ну! - підняв голову Ілько і махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула вбік, перелізла стежку і сховалася в траві.

- Ну, що ж «ну»! - усміхнулась Мотря, переводячи очі з козявки на Ілька.

- А то «ну», що тепер не дам бить тебе… Вчора то він мав право, а тепер би… вже… Та побачила б!

- Ех, Ільку, Ільку,- захитала головою Мотря,- бачила я вже вчора… Підожди, не перебивай. Я вчора умисне прибігла до тебе, хотілось іще раз спробувати тебе… І що ж побачила? Ти не зміг піти проти Андрія.

- Та то ж, кажу, вчора, а тепер хай би посунувся!

- Ех, не задавайся, Ільку! Побачиш Андрія і присядеш знов. Ти, знаєш, такий: ти тільки не сердься: я цілу ніч думала про це й рішила сказать усю правду. Якби не побачила оце тебе, побігла б до тебе… Ти, бач, такий: як зо мною говориш - ти мене слухаєш, з ким другим - того слухаєш. Як то кажуть: «куди вітер віє, туди я хилюся…» Ти ж не сердься!.. Ось тепер Андрієві обіщав помогти, а зо мною сидиш, бо я вговорила. Так і тоді буде, як вийду за тебе, поки будеш зо мною - будеш мій, а вийшов із дому - і вже чийсь. А Андрій уже не те. Андрій - той ще сам, кого хочеш, подужає… Та й то взять: ну, от ти сидиш передо мною, я любуюся з тебе і як «отче наш» знаю тебе. А Андрія то вже й сам чорт не взнає: сьогодні він такий, завтра такий, тоді он який… Проти нього я прямо не можу йти. Ну, вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала. А Андрій - той і розкаже, і поб’є, і насмішить, і налякає, і розсердить.

Ілько мовчав і писав паличкою по запорошеному чоботі.

- Ти й добріший за Андрія. Ти от чи «заробиш» де, чи як там, роздаси, прогуляєш… Хіба ти матимеш коли що? Ні. Ну, я вийду за тебе, чи ти ж кинеш гулять, будеш годувать мене? Хіба ж ти зможеш? Правда ж, ні?

Ілько тільки колупнув паличкою.

- От бач, мовчиш. А Андрій той і тепер гроші має, за тим я не пропаду. Та й Івасько… Хіба ти його любитимеш так, як Андрій: не твій син?..

Ілько мовчав. Замовкла й Мотря, тільки горобці наче ще голосніше цвірінькали між листям.

- Коли ж я подумаю,- тихо знов почала Мотря,- що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стає. Привикла до тебе, чи що? Три роки… Та й до Андрія привикла… Це вже, значить, годі: не прийду я вже до тебе, не буду любувати з тебе…

Ілько підняв голову, хотів щось сказать і… знов похиливсь.

- Страшно жалко… - наче думала вголос Мотря.- Подумаю: кинуть Андрія - я вже думала багато вчора - так якось зовсім і жить не хочеться… І тебе жалко… Якби можна за двох вийти! - засміялась вона і зараз же сумно замислилась.

- А ти ще подумай,- проговорив тихо Ілько і тихо глянув на неї.

- Я сама так думаю.

- А коли скажеш?

- Коли?.. Коли?.. Їй-богу, не знаю. Андрієві обіцялась у четвер… скажу тобі в середу… Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? - ласкаво заглянула вона в очі й прихилилась до нього.

- Чого ж сердитись? - усміхнувся Ілько й тихо обняв її, притуливши щільно-щільно, до болю,- до себе.

- Не тули так… - прошепотіла Мотря, зчервонівши трохи.

- Чого? - нахилився він до неї.- Може ж більше не прийдеться… Здається, задавив би тебе!..

Мотря зітхнула, одкинула голову, подумала і, палко обнявши, стала цілувать в губи, в очі, щоку, найлюбіше місце над чорним, м’яким вусом.

- Не підеш за Андрія? Не підеш? - шепотів Ілько.

- Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я піду. Обніми, обніми мене!.. Прощай, мій хороший, мій гарний… Обніми…

IV

Гучно було в пивній у Мошка, як увійшов туди Ілько. Долі валялись лушпайки з огірків, кісточки з риби, стояли калюжі пива; круг столів сиділи п’яні, спітнілі, червоні лиця; смерділо потом, чобітьми, махоркою.

- А! Ілько! - почулось із-за одного столу, зайнятого якимись парубками в піджаках і червоних сорочках.- Іди до нас!

Ілько обдивився навкруги й сів коло якогось дядька, що вже був п’яний і щось співав разом з другим дядьком; той сидів проти нього й щохвилини перепиняв пісню гикавкою. Між ними сиділа якась жінка, твереза, гарно одягнена, й сумно, безнадійно поглядала на дядьків.

- Мошку! - гукнув Ілько.

Від стойки одскочив жвавий, маленький єврейчик і, шльопаючи кальошами, підбіг до столу.

- Пару пива!

- І більше нічево?

- Нічого…

Через хвилину холодне пиво стояло перед Ільком. Випивши жадібно підряд три шклянки, Ілько втерся, сумно схилив голову на руку й задумався.

- «За-а-аблістє-е-ела зорька-а-а-а…» - почув він коло себе й повернув голову до дядька.

- Семене! Та побійся ж бога! - благаючи, заговорила жінка.- Поїдем додому… Коні ж морені стоять. Куме! Хоч ви вже згляньтеся!

Кум тільки гикнув, замовк і безсило схилив голову на стіл.

- Жінко! - миролюбно заговорив Семен, ловлячи руками пляшку,- і ти… і… я… свині… Випий!..

- Та бог