Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

Ребека була така заморочена переговорами з адвокатами чоловіка, що навіть не згадала про свої обов’язки щодо сина, малого Родона, й жодного разу не виявила бажання побачити його. Той юний джентльмен був відданий під цілковиту опіку дядька й тітки - леді Джейн завжди посідала велике місце в серці хлопця. Мати, ви­їхавши з Англії, написала Родонові з Булоні милого листа, в якому радила добре вчитися й повідомляла, що вибралася в довгу подорож на континент і матиме втіху напи­сати йому ще. Але написала вона аж через рік, і тільки тому, що єдиний син сера Пітта, який завжди був хвороб­ливий, помер від коклюшу й кору. Тоді Родонова мати по­слала дуже ласкавого листа своєму любому синочкові, що випадково став спадкоємцем Королевиного Кроулі і зробився ще миліший і ще ближчий ласкавій леді Джейн, ніжне серце якої вже й так його всиновило. Родон Кроулі, що на той час став високим, вродливим підлітком, отримавши листа, почервонів:

- О тітко Джейн,- вигукнув він,- ви моя мати, а не... а не вона!

Проте він послав ласкаву, шанобливу відповідь місіс Ребеці, яка тоді мешкала в мебльованих кімнатах у Флорен­ції. Та ми забігаємо наперед.

Спершу наша кохана Бекі залетіла не дуже далеко. Вона згорнула крильця на французькому узбережжі в Бу­лоні, що був притулком стількох невинних вигнанців з Англії, і там жила пристойним вдовиним життям, за­вівши собі femme de chambre і займаючи в готелі кілька покоїв. Вона обідала за табльдотом, де сусіди вважали її дуже приємною жінкою і де вона розважала товариство розповідями про свого дівера, сера Пітта, про інших своїх вельможних лондонських знайомих та всілякими світськи­ми теревенями, що справляють таке велике враження на недосвідчених людей. Багатьом з них Бекі здавалася впли­вовою особою,- вона влаштовувала скромні прийоми за чашкою чаю у своїй кімнаті, брала участь у тамтешніх невинних розвагах: купалася в морі, каталась у відкритих каретах, прогулювалася на пляжі й ходила до театру. Мі­сіс Берджойс, дружина друкаря, яка поселилася з роди­ною в готелі на ціле літо і до якої Берджойс приїздив на суботу й на неділю, звала Бекі чарівною, поки той негід­ник Берджойс не почав надто упадати коло неї. Але нічого особливого не сталося,- Бекі завжди була привітна, весела й добродушна, особливо з чоловіками.

Наприкінці сезону натовпи англійців, як звичайно, ви­їздили за кордон, і Бекі з поведінки своїх знайомих, що належали до лондонського великого світу, не раз мала на­году пересвідчитись, якої думки дотримується про неї «то­вариство». Якось Бекі, скромно прогулюючись булонською набережною,- скелі Альбіону блищали вдалині за смугою глибокого синього моря,- зустрілася з леді Партлет і її дочками. Леді помахом парасольки зібрала навколо себе дочок і покинула набережну, метнувши лютий погляд на бідолашну Бекі, що лишилася стояти самотою.

Іншого разу з Англії прибув пакетбот. Віяв чималий вітер, і Бекі завжди приємно було дивитися на кумедні, страдницькі обличчя людей, що сходили з судна. Того дня на борту виявилася леді Слінгстон. Її милість промучи­лася цілу дорогу, сидячи в своїй кареті, була дуже висна­жена і насилу долала трап, перекинутий з корабля на на­бережну. Та тільки-но вона побачила Бекі, що лукаво по­сміхалася з-під рожевого капелюшка, як її кволість де й ділася; метнувши на Ребеку такий убивчий погляд, що від нього б знітилася більшість жінок, вона вже без сторон­ньої допомоги прийшла в приміщення митниці. Бекі тіль­ки засміялася, але навряд чи вона була задоволена. Вона відчула себе самітною, цілком самітною, а скелі Англії, що сяяли вдалині, були для неї недосяжні.

Поведінка чоловіків теж якось дивно змінилася. Грінстоун вищирив зуби і з неприємним панібратством засмі­явся просто в обличчя Бекі. Юний Боб Хрюк, що був її рабом три місяці тому і пройшов би цілу милю в дощ, щоб знайти її карету в низці екіпажів біля Гонт-гауса, якось на набережній розмовляв з гвардійцем Фіцуфом (сином лорда Хохо), коди Бекі там прогулювалась. Малий Боббі кивнув їй через плече, не скидаючи капелюха й не припиня­ючи розмови зі спадкоємцем Хохо. Том Грабель хотів за­йти до вітальні з сигарою в зубах, але Бекі зачинила перед ним двері і була б їх замкнула, коли б не прищик­нула йому пальців. Ребека почала відчувати, що вона й справді дуже самітна. «Якби тут був він,- подумала вона,- ті боягузи не насмілилися б ображати мене». Поду­мала сумно, а може, й затужила за його чесною, нерозум­ною, незмінною любов’ю і відданістю, за його постійною слухняністю і добротою, за його мужністю й відвагою. Дуже можливо, що вона й сплакнула, бо зійшла вниз на обід якась неприродно весела і була нафарбована більше, ніж звичайно.

Тепер вона завжди підфарбовувалась, і... і покоївка ку­пувала для неї коньяк - крім того, який їй записували в готельний рахунок.

Та все ж, мабуть, обра́зи чоловіків були не такі нестерп­ні, як співчуття деяких жінок. Місіс Крекенбері та місіс Вашінгтон-Уайт спинялися в Булоні дорогою до Швейца­рії (вони їхали в супроводі полковника Горнера, юного Боморі і, звичайно, старого Крекенбері та малої дочки мі­сіс Уайт). Ці дами не уникали Бекі. Вони хихотіли, торох­тіли, базікали, співчували, втішали Бекі й опікувалися нею, мало не довівши її до сказу. «Щоб вони робили мені ласку!» - подумала Ребека, коли гості прощалися, облудно всміхаючись і цілуючи її. Вона почула гучний регіт Боморі на сходах і дуже добре зрозуміла, чим пояснити його веселість.

Саме після цих відвідин Бекі, що кожного тижня спла­чувала рахунок у готелі, Бекі, що намагалася всім сподо­батись, усміхалася господині, називала служників «мосьє» і платила покоївкам ввічливістю та вибаченнями, якими стократ винагороджувала тих дівчат за те, що була трохи скупувата на гроші (цієї своєї вади Бекі ніколи не позбу­лася),- саме тоді, кажу, Бекі отримала від господаря письмове прохання покинути його готель. Хтось йому ска­зав, що такій особі не місце в його домі, де англійські леді не захочуть сісти з нею за один стіл. І Бекі довелось пере­братися на квартиру, де вона знемагала з нудьги й само­тини.

Та все ж, незважаючи на невдачі, Бекі прагнула доброю поведінкою спростувати погану славу про себе. Вона не пропускала жодної відправи в церкві й співала там голос­ніше за всіх. Вона брала на себе турботи про вдів загиб­лих рибалок, жертвувала своє шитво та малюнки місії в Квошібу. Вона брала участь у підписках на добродійницькі бенкети, але сама на них ніколи не танцювала. Одне слово, Бекі поводилась дуже пристойно, того ми