Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

і з люль­ками в роті поспішають до столиці, щоб узяти участь у ярмаркових розвагах і столичних святкуваннях. Тоді театр дає безкоштовні вистави, тоді починають бити водо­граї Монблезіра (на щастя, ними милуються гуртом, а то самому дивитися на них було б страшно), тоді приїздять блазні й мандрівні актори (всім відомо, як його ясновель­можність зачарувала одна циркова наїзниця, причому йшла чутка, що la petite vivandière, 172 як її називали, була шпигункою і збирала відомості для Франції), і захопле­ному людові дозволяють проходити з кімнати в кімнату по всьому великому князівському замку, милуватися слизьким паркетом, багатими завісами і плювальницями біля дверей незчисленних покоїв. У Монблезірі є один павільйон, який побудував Аврелій Віктор XV - великий володар, але надто ласий до розваг; мені казали, що той павільйон - диво з див фривольної елегантності. Він розмальований сценами з історії Вакха й Аріадни, а стіл туди вкочували й викочували з допомогою коловорота, тож товариству не заважала присутність служників. Але те приміщення замкнула Барбара, вдова Аврелія XV, сувора й побожна княгиня з дому Болкумів і регент князівства під час сла­ветного неповноліття її сина після смерті князя, якого забрала могила в розпалі веселих розваг.

Пумпернікельський театр відомий і має добру славу в тій частині Німеччини. Він був трохи підупав, коли тепе­рішній князь замолоду наполіг, щоб там ставили його власні опери. Кажуть, що одного разу на репетиції, сидячи на своєму місці в оркестрі, він розлютився і розтрощив фагот об голову капельмейстера, який диригував у надто повільному темпі. Княгиня Софія в ту пору писала побу­тові комедії, які, мабуть, було страшенно нудно дивитися. Але тепер князь виконує свою музику тільки в інтимному колі, а княгиня дарує свої комедії лише знатним чужозем­цям, які відвідують її милий невеличкий двір.

Той двір утримують з чималим комфортом і пишнотою. Коли там влаштовують бенкет, то хоч би набралося й чо­тириста гостей, на кожні чотири особи припадає один служник у червоній лівреї з мереживом і кожному по­дають їжу в срібному посуді. Там безперервно відбува­ються різні свята й розваги. Князь має своїх камергерів і шталмейстерів, княгиня - своїх придворних дам і фрей­лін, точнісінько як інші, могутніші володарі.

Конституція передбачає чи пак передбачала помірко­ваний деспотизм, обмежений парламентом, що міг бути або й не бути скликаний. Сам я за весь час свого перебу­вання в Пумпернікелі жодного разу не чув, щоб засідав парламент. Прем’єр-міністр мав помешкання на третьому поверсі, а в міністра закордонних справ була зручна квар­тира над кав’ярнею Цвібека. Армія складалася з велетен­ського оркестру, який мав свої обов’язки й на сцені; дуже приємно було бачити, як ті достойні хлопці марши­рували на кону в турецьких шатах, нафарбовані, з дере­в’яними ятаганами в руках або у вигляді римських воя­ків з офіклеїдами й тромбонами,- приємно, кажу, було бачити їх знов увечері після того, як ви цілий ранок слухали їх на Aurelius Platz, де вони грали навпроти кав’ярні, в якій ви снідали. Крім оркестру, був ще пиш­ний численний штаб офіцерів і, здається, кілька солда­тів. Замок охороняли постійні вартові і ще три або й чо­тири солдати в гусарських мундирах, але я ніколи не ба­чив їх верхи на конях. Та й справді, що та кавалерія робила б у часи непорушного миру? І куди в біса могли б їздити гусари?

Всі,- тобто, звичайно, всі аристократи, бо ж ніхто не сподівається від нас, що ми звертатимемо увагу на простих міщан,- їздили одні до одних у гості. Її милість пані де Бурст приймала в себе раз на тиждень, її милість пані де Шнурбарт мала свій день, театр був відчинений двічі на тиждень, раз на тиждень милостиво приймав гостей двір,- таким чином, життя тут було суцільною низкою розваг на скромний пумпернікельський лад.

Ніхто не може заперечити, що в місті були й чвари. Пумпернікельці - завзяті політики, і партії запекло во­рогували одна з одною. Там існувала фракція Штрумпф і партія Ледерлунг; першу підтримував наш посол, а дру­гу - французький chargé d’affaires, мосьє де Макабо. І вар­то було тільки нашому представникові похвалити пані Штрумпф, яка, безперечно, співала краще за пані Ледер­лунг і мала в своєму діапазоні на три ноти більше,- варто було, кажу, нашому представникові висловити хоч якусь думку, щоб французький дипломат негайно заперечив її.

Усі в місті належали до котроїсь із цих партій. Ледер­лунг справді була дуже милою жіночкою і мала хоч і не сильний, але приємний голос, а Штрумпф була вже таки не першої молодості, та ще й трохи затовста: наприклад, коли вона в останній сцені «Сно­види» 173 з’явилася в нічній сорочці, з ліхтарем у руці і мала вилізти у вікно й перейти кладкою потік біля мли­на, то насилу могла пропхатися крізь нього і кладка вгиналася й тріщала під її вагою. Зате як вона співала у фіналі опери і з яким бурхливим почуттям кидалася в обійми Ельвіно: здавалося, ще трохи - і вона задушить його! А тим часом маленька Ледерлунг... та цур їй, годі пліткувати, досить того, що ці дами були прапорами французької і англійської партій у Пумпернікелі, і гро­мадськість ділилася на прихильників однієї чи другої з цих великих націй.

На нашому боці були міністр внутрішніх справ, штал­мейстер, особистий секретар князя і вихователь принца-наступника, а французів підтримували дружина голов­нокомандувача, який служив під проводом Наполеона, і гофмаршал з дружиною, що рада була отримувати з Па­рижа нові фасони й завжди виписувала їх та свої капелюшки через кур’єра мосьє Макабо. Секретарем його канцелярії був малий Гріньяк - молодий, лукавий, як сатана, хлопець, що всім малював в альбоми карикатури на Глистера.

Штаб-квартири супротивників та їхній табльдот містилися в «Pariser Hof», 174 другому за величиною міському готелі; і хоч на людях ці джентльмени, звичайно, зобов’язані були дотримуватись правил пристойності, проте вони раз у раз ранили один одного гострими мов бритва епіграмами; так я бачив у Девоншірі двох борців, що лупцювали один одного по ногах, але жодним порухом обличчя не показували свого болю. Не було такого випадку, щоб Глистер чи Макабо, відправляючи своїм урядам депеші, не накидалися в них на свого суперника. Наприклад, наша сторона писала так:

«Інтересам Великобританії в цьому князівстві та й у всій Німеччині загрожує велика небезпека в зв’язку з діяльністю теперішнього французького посла. Цей чоловік має таку погану вдачу, що піде